Байки проти ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Тепер вони обидві дивилися на мене. Секунд десять (хоча насправді важко порахувати, скільки минуло часу) тягнулося мовчання, що порушувалося лише здавленим скигленням бідолахи, якому заткнули рота власними обгидженими трусами.

Мене вони ніколи не чіпали навіть за витівки, зрідка могли тільки накричати, хоча я був одним із наймолодших у санаторії дітей. Як я вже говорив, моя двоюрідна сестра Алла була подругою і однокласницею доньки директриси Шалімової. Я жодного разу про це нікому із «Супутника» не розповідав (та в мене і в думках такого не було, щоб вихвалятися), але подібні чутки, схоже, мають здатність швидко доходити до тих, хто в них зацікавлений. Так ось, ці суки, використовували будь-яку витівку інтернатівських (якщо такою можна вважати навіть потребу ходити в туалет) як привід для сваволі. Бо, на відміну від решти, за них нікому було заступитися, ось у чому річ. А сукам, я думаю… ні, впевнений, це страшенно подобалося — можу стверджувати, бо бачив їхні очі. Не пам’ятаю, чи був присутній у корпусі під час екзекуцій хтось із лікарів, але це було «стервам» так до смаку, що навіть при нас вони діяли абсолютно відкрито.

І тоді, у п’ятницю, аніскільки не знітилися після моєї появи, просто мовчки дивилися і все. Поки я не пригадав про свої нагальні справи. «Стерви», швидше за все, з досвіду були впевнені, що це не вийде за межі нашого маленького світу. Не знаю, чи мало все те щось спільне з причинами, чому Діма ніколи не просив мене зберігати в таємниці його ранню звичку палити. Напевно, своїм блядським нутром відчували. Лише Бог відає, чому всі, й я теж, чинили саме так. Дитинство вміє берегти таємниці, непідвладні пам’яті.

Так ось, Шкелет. Він не був ні з інтернату, ні малявкою, але й зариватися зі «стервами», особливо першого дня (адже для них, як і для більшості з нас, він усе ще залишався новеньким), не можна було. Зазвичай «стерви» нікому не дозволяли під час свого чергування телефонувати з кабінету лікаря. Але батько Шкелета був якоюсь там шишкою в якомусь управлінні у себе в області, й Шкелет, мабуть, за звичкою, вирішив, що таке неподобство не для нього. Йому потрібно зателефонувати додому, і квит.

Тому коли одна зі «стерв» випхала його з кабінету, Шкелет тільки розізлився і зробив другу спробу за півгодини. Потім знову. І ще. Кілька хлопців і навіть зазвичай мовчазний Ромка намагалися його заспокоїти, але Шкелет з якоюсь фанатичною впертістю продовжував лізти на рожен. Зрештою, «стерви» вгамували його по-своєму: коли той вирішив вислизнути на вулицю, щоб зателефонувати з іншого місця, у нього відібрали весь одяг і змусили лягти у ліжко перед самим обідом. Автоматично Шкелет залишався без їжі.

Його обурені, але майже нерозбірливі волання досягали навіть їдальні, викликаючи сміх у дітей і змушуючи супитися немолоду санітарку, яка сервірувала наші столи («стерви», що їм вона формально підпорядковувалася, досить грубо її застерегли — про обід новенький нехай забуде). Коли ми повернулися до палати, то застали голого Шкелета, який скакав на ліжку, як павіан перед злучкою.

— Дурні шуки! — репетував він і, мабуть, зображаючи Джимі Хендрікса, «бринькав», немов по гітарних струнах, по своєму маленькому повислому пенісі. — Шуки-шуки-шуки!..

Ми спершу остовпіли, а потім усі разом розреготалися. Я опинився між Ігорем і Андрієм.

— Або у нього не всі дома, — зазначив Андрій, — або він збирається податися в гітаристи-похуїсти.

— А мій дід казав, що з маленького довбойоба може вийти тільки довбойоб великий.

— Що таке «довбойоб»? — запитав я, намагаючись перекричати загальний гомін, бо в сім років усі діти допитливі, а я теж не був винятком. Ігор навіть, здається, злегка зіпсував повітря, зігнувшись навпіл.

А Шкелет і радий був старатися:

— Шука! — волав він, підскакуючи на пружинах ліжка. — Ошобливо та!.. Зу-баш-та!.. Шука-шука-шука!

Та ні, якого біса, тлумачення нового слова мені вже потрібне не було. Залишалося тільки обговорити деякі нюанси з Дімою. З «гітаристами-похуїстами» теж, утім, поки не все було ясно.

— ЗУ! БАШ! ТА!

— Це ти про мене? — за загальними веселощами ніхто не помітив, як до палати увійшла Кобила.

А Шкелет узагалі зрозумів це останнім — його ліжко стояло на тому самому боці, що й двері. Він миттю пірнув під ковдру, червоніючи від сорому, потім пробіг очима по нас… і раптом розревівся.

— Чудово! — сказала «зубашта штерва», підходячи до його ліжка з блукаючою посмішкою. — Думаю, дівчата теж не відмовляться від маленької вистави.

Вона одним ривком зірвала ковдру з Шкелета, схопила його за руку й силоміць потягла до дверей.

— Hi-і! Пушти!.. Пушти-и!.. — заволав він, коли до нього нарешті дійшов зміст того, що відбувається. — Будь лашка… НЕ ТРЕБА!

Від декого із хлопців я чув, що «стерви» застосовували ще й особливий вид покарання: тих, хто провинився, зокрема й дівчат, інколи роздягали догола й відправляли на всю ніч до палати протилежної статі. Але не вірив у це навіть після того, як побачив у п’ятницю мокрі труси, що стирчали із рота «фуфлижника». А ось тепер я був змушений змінити свою думку.

Сміятися нам дружно перехотілося. Шкелет смикався, дригав ногами і звивався всім своїм худим курчачим тілом, але було видно, що він іще сподівається: його полякають і відпустять. Але сподівався тільки до дверей палати. Потім, опинившись уже в коридорі, відразу знітився, сполотнів і покірно пішов за медсестрою. Дівчата висипали в коридор, верещали і плескали в долоні — особливо тоді, коли Нонна відкинула вбік його руку, якою він прикривав свій ще по-дитячому малюсінький «стручок».

Назад Шкелет повернувся вже сам. До ночі пролежав у ліжку, накрившись із головою, і ні з ким не розмовляв (ми, щоправда, й не чіпали), навіть не піднявся, щоб поїсти. Так, ніби помер.

Тієї ночі всім спалося погано, але мені, мабуть, найгірше. Під ранок, коли вкотре розплющив очі й зрозумів, що більше не засну, я встав і навшпиньки підійшов до вікна палати, де й простояв довго-довго…

На вулиці лив безперервний дощ. Він монотонно шепотів, то збивався поривами вітру, то раптово завмирав на хвилину, щоб так само раптово посилитися…

Приходь… приходь, коли знову піде дощ…

Ніхто не здивувався, коли наступного дня батьки забрали Шкелета додому, влаштувавши перед від’їздом грандіозний скандал. Медсестру, яка верховодила в тандемі «стерв» і яку ми прозвали Кобилою за довгі зуби, відразу звільнили, другу перевели до дорослого відділення. Більше жодної з них ми не бачили. Напевно, комусь пощастило. Завдяки хлопчику, про якого нічого не відомо, крім його нездатності вимовляти «с», і про якого ми так нічого й не дізналися.

До мене тільки в останні дні перебування у «Супутнику» остаточно дійшло, що ніхто з нас не був із повної родини. Точніше, ні в кого не було батька. Немов якась невідома сила визначала тієї осені (а може, й не тільки тієї), кому бути серед нас. А Шкелет, через якийсь недогляд порушивши це правило, начебто був цьому підтвердженням. Дивно, адже я дотепер відчуваю, що все саме так і є.

Та це в майбутньому, а поки я просто стояв біля вікна, вдивляючись у тисячооку від тьмяного блиску падаючих крапель темноту, і слухав гукання Дощового Чоловіка.

Він кликав мене.