Байки проти ночі: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Спасибі, ма.

Ма тільки зітхнула. А я пішов за братом до нашої кімнати, сповнений чорних заздрощів: скільки ж бо я не намагався навчитися фірмової Дімчиної відрижки, мені нічого путнього не вдавалося, крім хіба що жалюгідного квакання. Навіть зобразити перед кимось соромно.

Мені раптом спала на думку одна потрясна ідея, і я повернувся на кухню, де мама збирала залишки вечері. Зупинився біля столу й натужився, намагаючись, пардон, не дриснути ненароком просто в штани. Коли мені все ж таки пощастило вичавити із себе коротеньку фугу, матінка обернулася, здивовано поглядаючи на своє горде чадо.

— Таємничий голос зі сраки, — виголосив я, переконаний, що справив на неї карколомне враження.

Але, схоже, ефект вийшов трішечки не той, оскільки замість овацій і вигуків «біс» я заробив по своєму маленькому грішному заду і з криками побіг до кімнати.

Діма, який випадково став свідком цього бурлеску молодшого брата, корчився від сміху, поволі сповзаючи по стіні в коридорі. Але! Я готовий посперечатися на що завгодно: пізніше він не раз із успіхом проробляв те саме в компанії своїх друзів, бо, певною мірою, різниця між сімома й сімнадцятьма роками не така вже й велика, як здається. Ну хіба що, може, стосовно вибору вдячної аудиторії.

Тієї ночі сон до мене довго не приходив.

Не допомагали навіть рідні стіни — у темній тиші нашої з Дімою кімнати знову пригадалася зустріч з Дощовим Чоловіком. Але найбільше я думав про батька. Про те, що, можливо, ніколи більше його не побачу, адже вони з мамою недавно розлучилися. Не те щоб, незважаючи на все його пияцтво, я залишався таким собі «татусиним хлопчиком», просто… Та ні, напевно, кожен син хоча б трохи «татусин хлопчик». Це закон природи. Якби батько тоді повернувся до нас, я б цьому тільки зрадів. Тоді.

Наступного разу, як виявилось, востаннє, ми випадково зустрілися через три роки на Півночі, куди переїхали з мамою жити, вже без Діми, тепер курсанта військового училища. Там я і закінчив середню школу. На якийсь час нам дали притулок мамина сестра з чоловіком. Того дня я щойно повернувся зі школи, як у двері подзвонили.

Я впізнав його відразу. Це, знаєте, й не дивно. Хоча з роками я став менше на нього схожим, але тоді був майже ідеальною копією свого батька.

— Хлопчику, а де тітка Лариса й дядько Женя? — запитав він, здивовано розглядаючи мене з голови до ніг. І я з щемливим жахом, якого не можна забути остаточно, зрозумів, що він мене не впізнає. Я навіть пам’ятаю, як він був одягнений, немов бачу на фотографії: темно-зелений потертий плащ, синій берет на голові, що не цілком прикриває залисини (на мить я вирішив, що за мною прийшов Дощовий Чоловік), штани невизначеного кольору з гострими відпрасованими складками… П’ятидесятилітній чоловік, який стоїть на порозі.

— Вони виїхали до Львова, — якби мені тоді було років на п’ять більше, я б закричав на нього: «Ах ти, клятий алкаше, невже не пізнаєш! Це ж я! Я!»

А може, й ні. Хтозна.

Але не в хлопчикові річ, не в тому, що за три роки я встиг здорово витягнутися, а він не сподівався на таку зустріч так далеко від Львова. Просидівши понад дві години в сусідів за стіною — вони були нам дуже далекою родиною, сьома вода на киселі, — він так і не віднайшов у собі сил повернутися, хоча ті люди, звичайно, відразу сказали йому, хто я такий. Напевно сказали.

Поштові марки, як з’ясувалося, теж виявилися моєму батькові не по кишені.

Незадовго до того, як глибокої ночі мене зморив сон, я вирішив умовити маму залишити мене вдома після вихідних — я боявся повернення до «Супутника», не хотів провести ще цілих два тижні серед чужих і не бажав більше зустрічатися з Дощовим Чоловіком. Зате тепер я розумів, що мав на увазі Ренат і чому ті, хто його бачив, не люблять про це говорити. Інтуїтивно я вже почав здогадуватися, кого кожен із них бачить. Я ледве стримався, щоб одразу ж не кинутися до кімнати мами й не розбудити її.

Але потроху заспокоївся: я ж зараз тут, поруч, на нашій спільній широкій тахті спить Діма, а попереду ще цілих два дні вдома — ось що по-справжньому важливо. А, значить, решта поки що — лише таємничий голос…

У понеділок чергували «стерви». Мама привезла мене відразу після сніданку, але ще до початку процедур, бо в неї був вихідний тиждень. Вона тоді працювала буфетницею в кафе кінотеатру «Дніпро», що в центрі Львова (іноді вона брала мене з собою по неділях, і я міг сидіти в залі цілий день, дивлячись один і той самий фільм).

Розумієте, у суботу вранці та розмова вже не здавалася мені настільки терміновою, а ввечері я зрозумів, що вже й сам з нетерпінням очікую на повернення в «Супутник».

За моєї відсутності Богданові зняли гіпс, і він без упину носився цілий день коридорами корпусу, шкутильгаючи на хвору ногу, наче хотів надолужити втрачене. Замість Тараса я застав незнайомого хлопця років одинадцяти, який уже встиг заробити прізвисько Шкелет. Річ у тім, що він дуже шепелявив, і якщо хотів сказати «скелет», то виходило «шкелет». Коли батьки привезли його ввечері в суботу (він був з-під Тернополя), хлопець узявся розповідати кільком «нашим», що залишалися на вихідні, свою «штрашну ішторію» про гробокопачів, які прийшли на цвинтар поживитися серед свіженьких могил, але щось там затримало їх до темряви, і коли зійшов місяць, то на грабіжників звідусіль полізли «шкелети»… Про все це, качаючись від сміху (історія, ймовірно, і справді виявилася штрашною), мені охоче розповів Тхорик, який на вихідні залишався в «Супутнику».

Я ще вранці побачив, що «стерви» явно не в гуморі. Не знаю, що там у них сталося, може, важкі місячні в обох одразу, проте мені й раніше доводилося дещо чути про їхні методи впливу (більший шматок пирога незмінно діставався «фуфлижникам» — напевно, тому що всі старші хлопці жили в нас). Але того дня я мав можливість споглядати особисто (свідком одного моменту я, щоправда, став ще у п’ятницю).

Завдяки Шкелету. Знаєте, є такий тип дітей, — де б не з’явилися, зразу ж нариваються на неприємності. А у Шкелета був справжній талант.

Але спочатку хочу розповісти про забутий епізод, що стався у п’ятницю, коли чергували ті самі «стерви», і який начисто вилетів у мене з голови після зустрічі з Дощовим Чоловіком, а потім його остаточно витиснули передчуття довгоочікуваного повернення додому. Коли настала «тиха година» (у цей час я найчастіше читав якусь книжку, позичену в маленькій бібліотеці нашого куточка для ігор, або просто відпочивав, про щось мріючи), до палати з коридору донеслися голоси, серед яких домінував розлючений гавкіт однієї зі «стерв». Я запитально глянув на Ігоря, який, як і я, читав книгу (тільки вона виглядала надто по-дорослому, щоб бути з куточка для ігор). Той лише плечима знизав:

— «Фуфлижників» виховують.

І додав, перегортаючи наступну сторінку:

— Бляді…

Оскільки мені й так приспічило помочитися, я одягнувся і вийшов у коридор. Проходячи повз другу палату для хлопчаків, звідки лунали голоси і якесь здавлене плаксиве виття (воно відразу насторожило мене саме своєю неприродною глухотою, бо так можуть плакати тільки німі або дегенерати), я, начебто спіткнувшись, завмер перед розчиненими дверима обителі «фуфлижників» і побачив дивну картину.

Обидві «стерви» стояли перед ліжком хлопчиська, старшого за мене, може, на рік, який видавав те саме виття… І тут я нарешті зрозумів у чому річ: його рота заткнули, наче кляпом, якоюсь зім’ятою ганчіркою, що сочилася світлим мокротинням, яке лилося тоненькими цівками по його підборіддю, а потім капало на постіль, утворюючи жовтувату пляму. Ще я помітив, що права рука медсестри, яку ми прозвали за «кінські» зуби Кобилою, чомусь була в гумовій рукавичці — теж вологій.

Зовсім нереальною цю картину робило те, що решта мешканців палати старанно вдавали глибокий безтурботний сон, хоча, звісно, ніхто не спав. Але найгіршим було те, як вони це вдавали. Як циркові собачки.

Зачувши мої кроки, напарниця Кобили повернула голову в мій бік. Хлопчисько (а про нього я знав лише: він прибув з того самого інтернату, що й близнюки-сироти) продовжував глухо вити крізь мокру ганчірку, нічого не помічаючи навколо себе й безтямно дивлячись перед собою. Трохи пізніше наші хлопці заповнили прогалини в цілковитому розумінні, що ж я тоді спостерігав. Іноді «фуфлижникам», які в чомусь завинили, «стерви» забороняли ходити в туалет під час «тихої години», а вона тривала дві години, і якщо хтось не витримував, то покаранням було…