Народжений блискавкою: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Що ж ви на це скажете?

— Ні! — сказав Себастьян.

— Ні! — вказала Рут.

— Ні! — сказав Едмундо.

Голос Професора щез. Потім Зінов з’явився, — глухий, змертвілий, потойбічний:

— Шкода. Доведеться довершити те, що ви почали, містер Едмундо.

Там, де містився кабінет Професора, незабаром загуркотів вибух. Повстанці бачили, як провалився дах розкішної вілли. З вікон стирчали крокви, газони були засипані дрібними уламками скла.

Професор сам знищив свою лабораторію.

— Тату!.. Рут!..

То кричав Едмундо. Але його ніхто вже не чув.

Тим часом десь недалеко заревів мотор. Повстанці бігли на його шум, та було вже пізно. Як вони не помітили, що за деревами стояв вертоліт? Тепер він піднявся в повітря, по ньому стріляли з карабінів, але марно. Вертоліт зник у темному небі. Та ось у нього вдарила блискавка, він спалахнув, потім вибухнув, і його уламки попадали на гранітні скелі.

То Едмундо скарав людину, яка прагнула стати володарем світу.

Тим часом повстанці розбирали руїни професорової вілли. Рут, Хосе, Делія, Ірена, — всі були майже неушкоджені. Синці й подряпини можна не брати до уваги. Але Себас-тьян…

Кістлявий, нерухомий, він лежав на садовій траві серед уламків скла. Кроквою проломило череп. Ірена змивала кров з його обличчя. Заплакана Рут припала головою до його грудей. Делія та Хосе заспокоювали їх, як могли.

Невдовзі Педро і довгов’язий повстанець принесли якусь жінку й поклали поруч Себастьяна. Вони відкопали її в руїнах. Жінка також була мертва.

Ірена на мить полишила Себастьяна і глянула в обличчя жінки. Схопившись на ноги, перелякано скрикнула:

— А-а-й!

І, непритомна, впала на руки Делії.

Ірена впізнала себе. Вірніше, впізнала ту білкову оболонку, в якій нещодавно жила її свідомість. Тіло жінки ще було тепле. Отже, Професор, відібравши в неї пам’ять, підтримував її фізіологічне існування до останньої хвилини. Мабуть, провадив на ній якісь досліди…

Їх поховали разом — колишню Ірену й Себастьяна. Гори гриміли нечуваною грозою. Але ніхто з повстанців не ховався. Всі знали: то Едмундо оплакує батькову смерть…

Минуло кілька років. Генерал помер, Марлон утік за кордон. Його вже не цікавила політика — він став багатим бізнесменом. Повстанці спустилися з гір — повірили, що прийшла жадана свобода. Але більшість із них потрапила в Чорну фортецю. Новий уряд виявився не кращим, ніж ненависна генералова диктатура.

Одного дня гірськими стежками йшли дві дівчини. Вони видавались майже ровесницями. То були Ірена й Рут, які вирішили провідати заповітну могилу.

Сіли на камінні, скорботно схилили голови. Вдарила гроза. Над могилою тріпотіло блакитне полум’я.

— Едмундо, — тихо мовила Рут, яка ніколи не розлучалася з рацією. — Добре, що ти прийшов. Коли б ти знав, які ми тепер тут самотні.

Блакитна куля напружено пульсувала. Вона то збільшувалась, доростала до розмірів людської голови, то стискалась, нагадуючи пломенисте яблуко… Щось у ній боролося, кидало її, — щось таке, від чого було боляче навіть блискавиці.

Нарешті Рут почула гіркі слова:

— Колись ти казала: ще рано… Тепер ти виросла. Чому ж не виходиш заміж?..

Рут здалося, що її хтось ляснув по щоці.

Вона шарпнулась усім тілом і крізь сльози вигукнула:

— Едмундо! Як ти смієш так казати?..