Від корабля долинуло шипіння. В цю мить полковник схопився за серце й пробурмотів:
— Тут красива місцевість. Парламентер! Військовий посол, схоже?..
Тільки він уже не був парламентером — йому підсадили Мислячого. Він усміхнувся і спитав:
— Ти Лінія шість? Другий голос відповів:
— Я Лінія шість. Доповідай, з чим прибув. Два розряди слухають нас.
Дивлячись на когось невидимого за екраном, полковник сказав:
— Прибув з ультиматумом. Від моменту приземлення вертольота нам дається шістдесят хвилин на евакуацію. Гарантується безпека літальних засобів у межах зльотного коридора, який ми запросили.
— Після терміну ультиматуму?
— Ядерна атака…
— Це не блеф?
— Хтозна. Очевидно, ні. Настрій пригнічений. Навколо району розгортається авіадесантна дивізія. В її розпорядженні частина радіаційного захисту.
— Звідки у них інформація?
— Надійшла радіограма з телескопа.
Сивий сказав Кисельову:
— От тобі твій Портнов…
Голос за екраном питав:
— Про час сигналу вони поінформовані?
— Не знаю. Із змістом телеграми мене не ознайомили.
— Твоя особиста думка про план дій?
— Зажадати дев’яносто хвилин на евакуацію. Навести кораблі на Москву, Вашінгтон, Нью-Йорк, Лондон, Париж, на всі ядерні штаби. Десантний корабель евакуювати демонстративно, повідомивши їм координати зльотного коридора. Залишити резидентів, звичайно. Все.
— Ми встигнемо дати наводку за п’ятдесят п’ять хвилин.
— Вони погодяться на дев’яносто. Рада?
Неживий голос, крякаючи, прокричав:
— Рада для трьох розрядів! До обчислювача!
Я бачив, як у сивого й гітариста опустилися плечі, екран потемнів, у мене сильно, болюче калатало серце і затерпло лице. Потім сивий сказав:
— Так, правильне рішення! — І екран знову засвітився.
Зірвалося
Я присунувся ближче. Федір і сивий стояли трохи віддалік один від одного, пригнувшись, щоб краще бачити екран. На мене вони зовсім не звертали уваги. Наче мене тут і не було. І я посміливішав і став між ними — ледь нахилившись, як і вони. Справжнього сенсу їхньої недбалості я не розумів, звичайно. Чому вони вели при мені секретні розмови? Чесно кажучи, я думав — уб’ють, щоб не вибовкав їхніх секретів. І не боявся. Надто стомився. Тьмяна зелена поверхня корабля, коричневі фігурки на екрані тремтіли й розпливалися, але я дивився. Екран показував частину вигону, на якому сів вертоліт. Гвинти машини ліниво оберталися, з відчинених дверцят хтось виглядав, а довкола полковника Ганіна зібрався цілий натовп.
— Ну, ну! Акуратненько! — мовив сивий.
Вони там щось робили з полковником. Я подумав — остаточно гіпнотизують, і відразу ж побачив, що зовсім не гіпнотизують, а передають йому такі самі прямокутні ящички, який я бачив тут, у колишнього Сурена Давидовича. Решта зображення була коричнева, а ящички світилися зеленим. Полковник поклав їх у нагрудні кишені мундира. Майор, що зустрічав Ганіна, спитав: