"Головний полудень": читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Від її пронизливого крику задрижали зуби і з’явилося недобре передчуття. І справді: навколо жінок зчинився шарварок, качки повалили на ставок, як піна з-під рук гігантської прачки… Стьопка плюнув униз. По воді плив човник із бородатим дідом-сторожем. Він причалив до вишки. Стьопка сидів як горобець — не дихав.

— Тьху, баби… — мовив дід. Потім глянув на вишку і так само неголосно: — Стрибай униз, кому сказано!

І понуро, тягнучи ноги, рушив до драбини. Дійшовши, задер борідку і сипливим голосом знову:

— Нінко! Стрибай униз!

Степан сидів, затиснувшись у куток. Від злісної розгубленості й голоду у нього в голові ходили якісь хвилі й гула колись чута пісенька: “Ніна, Ніночка — Ніночка-блондиночка!” А дід кректав угору по драбині. Він висунув голову з пройми у підлозі вишки, похмуро кинув:

— Ще одна повадилася… Стрибай униз! — і поставив валянець на місце, в куток.

— Не піду! — люто огризнувся Степан. — Сидітиму тут!

Дід повагом простяг руку і стиснув коричневі пальці на Стьопчиному вусі. Той не пробував вивернутись. Дідусь був такий старий, худий і рухався, як муха восени… Штовхнеш — упаде. Степан не міг із ним битися. Він дозволив довести себе до драбини і вимовив тільки:

— Зле ви чините, дідусю.

— Киш-ш! — сказав дід.

Степан скотився на землю. Ех, діду, діду… Знав би ти, діду, кого проганяєш…

Він обтрусився. Качки гомоніли на ставку, сонце надвечір пекло вогнем.

— Гвардійці не відступають, — пробурмотів Стьопка і кинувся вбік, огинаючи ставок по правому березі, щоб дістатися до радгоспного шосе, а там — до сьомої щогли.

Часу й тепер залишалося багато, понад годину, та Стьопка від злості й нетерплячки біг цілу дорогу. На бігу він бачив дивні речі і дивних людей.

Провезли повну машину з мішками — кормом для птахів, а нагорі лежали й співали дві жінки в синіх халатах.

Ціла сім’я — гладкий дядько в джинсах, гладка тітка в сарафані і двоє хлопчиків-близнят, теж гладких, несли розібране дерев’яне ліжко, просто з магазину, в паперовій упаковці.

На воротах радгоспу яскраво, у скісному промінні сонця, червоніла афіша клубу: “Кіно “Війна і мир”, III серія”. Вчорашню афішу про співака Кисельова вже зняли.

Кремезні хлопці з радгоспу, у білих сорочках і галстуках метеликом, ішли до клубу. Стьопці здавалося, що в такому гарному одязі вони не повинні лаятися лихими словами, а вони йшли і лаялися, як пришельці.

Всі ці люди йшли в кіно, несли покупки, працювали у вечірню зміну на фермах, вели вантажні машини на молокозавод, навіть співали, неначе нічого й не сталося.

Промайнула підвода на гумовому ходу, запряжена світло-рудим білогривим конем. Збоку, звісивши ноги, сидів довготелесий дядько у вигорілому синьому комбінезоні й картузі, а коня поганяла дівчинка з кісками і проділом на круглій голові, й обличчя у неї сяяло від захоплення. Стурбований своїми думками, Стьопка все-таки оглянувся. Кінь ішов красиво. Поправляючи хустку, він дивився услід підводі і раптом насторожився, перебіг до живоплоту, за дорогу.

Перед ним було зоране поле. За його темно-коричневою смугою зеленіло узлісся лісопарку, точніше, невеликого клину, що виступав на правий бік шосе. По узліссю, перед молодими сосонками, перебігав чоловік із пістолетом у руці. Він рухався справа наліво, туди ж, куди й Стьопка. Ось він зупинився, і стало видно, що то жінка у джинсах. Вона дивилася в ліс. Пробігла кроків двадцять, озирнулася…

Погоня.

“Знову жінка”, — подумав Степан. Він давно думав, що жінок на світі занадто багато. А пришелець не дуже-то розумний — бігає з пістолетом у руці. Ще б плакат почепив на палицю: ловлю, мовляв, такого-то… Тільки чому він дивиться в ліс?

Дідько б його взяв! Як добре було на вишці!

Загуркотіло, завищало в повітрі — низько, над самим лісопарком і над дорогою, пролетів військовий гвинтовий літак. Було видно кришки на місцях увібраних коліс і тоненькі стволи гармат попереду крил.

Жінка на узліссі теж підвела голову й обернулася, проводжаючи літак. І хлопці на дорозі, і дві дівчини в ошатних вихідних сукнях провели його очима. Один хлопець промовив: “От дають!”, а другий, зосереджено пихкаючи, розстебнув ззаду на шиї галстук, а дівчина взяла галстук і сховала в сумочку, й цієї миті загуркотів другий винищувач.

Один літак міг випадково пролетіти над лісопарком. Але два!..

Стьопка з-за кущів показав жінці носа. І побачив, що вона стоїть задерши голову серед поля й тримає в руках не пістолет, а якийсь прутик чи ремінець. Потім вона повернулася спиною до шосе і, пригнувшись, стала дивитися в ліс. І з лісу вискочив дивний білий звір і широченною риссю помчав узліссям… Та це ж собака, знаменитий “мармуровий дог”, єдиний у Тугарині! Його господиня — донька директора телескопа! Стьопка навіть засміявся. Він же прекрасно знав, що ця сама донька тренує дога у лісопарку. Ось вона, у штанях, а в руці у неї собачий повідок…

Він стояв із щасливою усмішкою на обличчі. Немає за ним погоні, а лікарка з Альошкою добралися! Вже пройшли перші літаки. Зараз підуть війська на вертольотах, хвилями, як у кіно, і густо почнуть сідати довкола телескопа, і солдати з нашивками-парашутами на рукавах похапають пришельців, віднімуть ящики “посередників” — і все!

Та вечірнє повітря було тихе. Стьопка збудженими очима вдивлявся в горизонт — порожньо. Над телескопом ані шелесне. “Дідько б Його взяв! — вигукнув він подумки. — Альошка ж нічого не знає про телескоп! Він же поїхав раніше, а я дізнався після того… Літаки зробили розвідку, чогось тривожного не виявили, і наші не поспішають собі…”