Гінці Нептуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Данилевський дивився на Черненка, явно не розуміючи, до чого цей приклад. Його завжди насторожувала Черненкова манера надавати бесіді несподіване спрямування, стикувати несумісні на перший погляд думки, оперувати парадоксами і зненацька доводити свою тезу.

— І що ж зробив Веллар? — вів далі Черненко. — Він віддав дівчинку на виховання своїй матері. Дикунка, зваж на це, батьки якої навіть гадки не мають про сучасні знання, легко стає письменною, успішно закінчує коледж, потім — Сорбонну і в двадцять три роки захищає докторську дисертацію.

— Вибач, Сергію, але яке це має відношення до дельфінів?

— Безпосереднє. Потенційні можливості мозку так званого дикуна і людини нашої епохи цілком однакові.

— Ну, то й що? Це все ж таки людина, — стенув плечима Данилевський.

— Я кажу про мозок, а не про зовнішність його володаря, — сказав Черненко й, не зупиняючись, ніби боячись, щоб його не перебили, заговорив про відому і в той же час нову для Данилевського проблему — проблему походження розуму. — Чому саме в якийсь історичний момент один із багатьох видів мавп почав еволюціонувати? Ми твердимо: мавпа взяла палицю, і її лапа перетворилась на руку. А рука змусила працювати мозок. Та чи не занадто спрощено ми розуміємо цей складний процес? Адже треба здогадатися узяти палицю, тобто потрібна робота мозку. То чи не правомірно шукати джерела перетворення мавпи на людину в еволюції мозку? За сотні тисяч років мозок збільшився приблизно удвічі. Сьогодні в наукових лабораторіях ми вкладаємо в лапи сучасної мавпи набагато складніші засоби, ніж палиця. Всіма доступними способами навчаємо її користуватися ними. І що ж? Мавпи виявляються непоганими учнями й набувають досвіду, якого ніколи не мали б у природних умовах, але вони зовсім нездатні передавати його ні своїм родичам, ні нащадкам. Ось чому вчені дійшли незаперечного висновку: предок людини був особливою гілкою живого світу на землі. Сама природа надала нашому пращурові здатність до передавання досвіду. І кожне наступне покоління вбирало в себе знання попередніх, збагачувало їх і передавало нащадкам, як естафету. Але чи завжди природа була така послідовна? Як доводять палеонтологи, дельфін на десятки мільйонів років старіший за будь-яку викопну людиноподібну істоту і його зовнішність та мозок зовсім не змінилися від початку. Попавши в своєрідні умови існування, позбавлений будь-яких мотивів діяльності, дельфінячий мозок просто “дрімає”, і досі не виявляючи своїх величезних можливостей. Вічний рушій розуму — праця. Ось чому цілком ймовірно, для того, аби “розбудити” дельфінячий мозок, змусити його працювати, потрібен поштовх, певні умови, які спонукали б дельфіна до мислення.

Данилевський слухав і час від часу похитував головою. Прихильник конкретного і відчутного результату, він не любив хитромудрих міркувань, вважав їх надаремними. Чи варто сперечатися про те, чого сьогодні не можна перевірити? Безперервний плин науки сам по собі добереться до будь-яких загадкових явищ, а поки що професор Данилевський ігнорував навіть найцікавіші гіпотези, побудовані на піску, і обстоював хай і невеличкі, часткові, але такі, що спираються на міцний, перевірений фундамент. І, щоб не піддатися захопленню й лишитися на своїх позиціях, він був постійно озброєний скепсисом та іронією.

— У дельфінячий мозок, що має величезні потенційні можливості, можна вкласти будь-який обсяг інформації, — говорив тим часом Черненко. — Бо такий мозок, як тобі добре відомо, значно складніший механізм, ніж будь-яка кібернетична машина. В порівнянні з ним наші сучасні ЕОМи — лише дитячі іграшки. І завдання полягає в тому, щоб знайти ключ до цього мозку. Ключ, — повторив він, — і тоді відкриються можливості…

— Залишим “тоді”, — перебив його Данилевський. — Поговоримо про “тепер”. Про досягнуте лабораторією і перспективи… Я маю на увазі реальні перспективи.

Черненко задумався. Довго мовчав.

— Я розумію, — відповів нарешті. — Тобі потрібні факти.

— Ось, ось, — погодився Данилевський.

— На жаль, Федю, мислимо і діємо ми сьогодні ще вельми приземлено. А уяви, що з’являється істота, яка сприймає світ так само, як дельфін, — його ж очима, слухом і дідько його знає ще чим… Коротше кажучи, з’являється людина-амфібія, що починає жити, як дельфін, разом з ним. Дай мені таку амфібію і хтозна, Федю, чи не навчить вона дельфіна всіх людських премудростей — від чотирьох арифметичних дій до теорії відносності.

Данилевський розсміявся.

— Стати б тобі, Сергію, письменником-фантастом. Твої книги були б нарозхват… “Гомо акватікус навчає дельфінів теорії відносності, і ті роблять нечувані досі відкриття!” Не забувай, Сергію, що ти вчений, а не казкар. На жаль, ти не самотній. Поки ти варив каву, тут по телевізору виступав ще один… Так ти хоч у земному океані шукаєш інтелект — відносно близько, а той у Всесвіт зирить. Тобі живі амфібії потрібні, а йому, мабуть, оті безтілесі згустки психічної енергії, що нібито блукають у Всесвіті. Уяви собі, читав нещодавно і таке…

Данилевський говорив і далі, але Черненко вже не слухав його. Зненацька штормовою хвилею знов накотилися спогади.

Життя на острові ішло своїм звичаєм. Риба, водорості — все, що давав океан, сяк-так підтримували фізичні сили Черненка, а душа жила надією всупереч усьому, не зважаючи ні на що.

Кінчався серпень, наближалась осінь. Правда, в цих широтах пора року — поняття досить умовне. Хіба що підуть зливи. Але печера сховає його від нещадного тропічного потопу.

Ось і зараз він сидів у своєму притулку, плів циновку, що була йому за постіль. Гілки скоро висихали й ставали жорсткі, тому доводилось часто змінювати підстилку. Закінчивши роботу, Черненко поклав свій виріб на піщане підвищення, що заміняло йому ліжко.

— Е-е, зовсім куца, — сказав уголос. — Мало гілок назбирав, — тепер він дедалі частіше розмовляв сам із собою або з Єгором.

Чагарник ріс дивовижно швидко, і Черненко ніколи не відчував нестачі в сировині. Він ламав гілки, вибираючи найніжніші й найм’якші.

Пароплав він побачив тієї миті, коли підвівся на весь зріст, щоб розім’яти затерпле від роботи тіло. Спершу це була чорна крапка на обрії. Потім вона почала збільшуватися, наближатись.

— Пароплав! — прошепотів Черненко й кинувся за підзорною трубою.

З вершини скелі в промінні призахідного сонця пароплав уже здавався жуком. Його шлях лежав оддалік океанської магістралі.

Черненко стояв, затамувавши подих; перед його очима зринув невеличкий, приземкуватий пароплав із білим написом на борту “Санта Ізабель”. Він ішов по дотичній до острова, ніби насувався на нього.

Черненко дивився й дивився, не відриваючись від окуляра, а думки, наче хвилі, набігали одна на одну.

“Ось воно, прокляте судно! І цей уран!.. І ти нічого не можеш заподіяти. Безсилий! А що, коли?.. Ні, ні… Це марення, справжнє марення… — Черненко ступив кілька кроків. Потім зупинився. Знову підняв підзорну трубу. — І все ж таки…”

Він більше не розмірковував, та й вибору у нього жодного не було. Він не збіг, — злетів з гори і подався на берег. Обережно спустив міну на воду й поплив, штовхаючи її перед собою. Поплив навперейми пароплаву.

Звісно, він не міг розрахувати ні своєї сили, ні віддалі до пароплава, не міг визначити місця зустрічі, якби така взагалі відбулася. Не думав Черненко і про те, що аж ніяк не зможе добратися до судна непоміченим, і що досить одного влучного пострілу з палуби, щоб припинити цей нерівний двобій. Він плив, зібравши останні сили, втративши почуття реальності. Твереза оцінка власних дій одразу змусила б його повернути назад — шансів на успіх не було. Жодного! Але збуджена свідомість вперто малювала картину — міна, пароплав, вибух. Міна! Пароплав! Вибух!..

Легкий сплеск. Поряд з собою Черненко побачив Єгора, що плавно похитувався на хвилях. Він дивився на людину, ніби оцінюючи ситуацію. Якийсь час вони пливли разом. Міна! Пароплав! Вибух!.. І раптом — цей момент особливо закарбувався в пам’яті, — Єгор підхопив міну і легко, значно легше й швидше, ніж людина, попрямував до судна.