Гінці Нептуна: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дуже переконливо, — розсміявся Черненко. — Так само, як у Чехова: “Цього не може бути тому, що цього не може бути ніколи”. Та про який розум ти говориш? Ви всі робите ту саму помилку: якщо розум, то неодмінно людський і ніякого іншого. А чому ти не припускаєш, що, скажімо, у Всесвіті існує зовсім не схожий на наш тип свідомості. Абсолютно інший! Кардинально відмінний від людського. Пригадай, у “Солярісі” мислячий океан.

— Не знаю, не знаю… Я не бачив того океану…

— Ходімо до мене, — раптом запропонував Черненко, щоб якось зменшити напруження цієї неприємної розмови.

Вони вийшли з лабораторії. Селище, море й гори були освітлені сяйвом яскравого повного місяця. Спека вже давно спала, з моря тягнуло легенькою прохолодою. І все це — тихий вечір, місячне сяйво, гори, море й чисте наповнене дивовижними пахощами повітря — навіювали спокій та сумирність. Турботи, пристрасті, хвилювання забулися на час, поступившись місцем задумливому лагідному настрою. Гаряча суперечка між Черненком і Данилевським, яка недавно нагадувала двобій, змінилася звичайною тихою бесідою. Правда, кожен з них, як і раніше, лишався при своїй думці, але тон полеміки став урівноважений, спокійний, коли істину не вибивають, як іскру з каменю, а намагаються віднайти її, ніби золоту піщинку, промиваючи гори породи.

— Наш земний океан, погодься, Сергію, це не інша планета, — казав Данилевський.

— Але що ми знаємо про мешканців цього океану? Ми підходимо до них з нашими сухопутними еталонами, а вони, цілком імовірно, вимірюють віддалі у літрах, а час у кілограмах. Де вже тут порозумітися людині й дельфінові? А ти спробуй враховувати їхні умови життя, опуститись на дно морське. Дельфін — не людина, він живе по суті в невагомості, як космонавт. Не потребує ні житла, ні одягу, ні транспорту. Йому не потрібні руки, щоб працювати, добувати хліб щоденний. Тому й розум його має бути відмінним від людського. Дельфін не винаходив сокири й колеса, щоб вижити, полегшити існування. Інше середовище, інший розвиток.

— Ну, гаразд. Все це так. Але в мене те саме запитання: де твої докази, що дельфін має розум? Не стане ж розумний прикидатися дурником, — примружив очі Данилевський.

— Та не кожний дурень одразу розпізнає чужий розум. — не здавався Черненко. — А ми в цій галузі, погодься, поки що профани і невігласи.

— Е ні, — підніс руку Данилевський, ніби відгороджуючись від Черненка. — Не “ми”. Ти мене до своєї компанії не зараховуй.

— Згоден, не зараховую, а до господи — прошу.

Черненко пропустив перед собою гостя до невеличкого затишного будиночка, що ховався в зелені дерев.

— Приготувати каву? — запитав він гостя, коли той, оглянувши обидві Черненкові кімнатки, втомлено опустився в крісло.

— Не відмовлюся…

Черненко пішов на кухню, а Данилевський увімкнув телевізор. Екран ще залишався темним, але в кімнаті вже зазвучало глибоке жіноче контральто.

— Таким чином, ви шукаєте контакт з позаземними цивілізаціями?

— Так. Наша група намагається навести радіоміст у космосі, — відповів густий чоловічий бас.

“Програма “Гарячі точки науки”, — відразу ж здогадався Данилевський, почувши знайомий голос ведучої, бо й сам недавно брав участь у цій програмі. Зараз біля коментатора сидів астрофізик Німчук, зовні чимось схожий на Ейнштейна.

— І ви переконані, що по той бік вашого радіомосту ви когось виявите? А може, у Всесвіті ми єдині розумні істоти? — допитувалась ведуча.

— Ні, — заперечив учений. — Наука припускає, що в космосі існують інші, значно розвиненіші цивілізації, ніж порівняно молода земна.

— Тоді чому ж ті цивілізації досі не встановили з нами контакту?

— Тут може бути багато причин. По-перше, це треба зуміти зробити, тобто знайти “ключ” до інтелектуального контакту обох цивілізацій, по-друге, розшукати одна одну, по-третє, зрозуміти, що знайдено саме цивілізацію, а не природні космічні радіохвилі, та ще зуміти розшифрувати коди, як нам, землянам, так і представникам інших світів. А головне — зважте на величезні космічні відстані.

— Як ви гадаєте, ініціатива пошуків у нас чи, можливо, спроби роблять інші цивілізації теж?

— Мабуть, роблять.

— То яку ж дільницю у Всесвіті ви найбільше зондуєте?

— Всесвіт ізотропний, і успіх може чекати нас у будь-якому напрямі.

Голоси з телевізора чути було й на кухні, але Черненко не вникав у їхній зміст. Великий любитель гарної міцної кави, він завжди готував її сам, за власними рецептами. Ось і тепер він уважно стежив за тим, як пінка, наче лава у жерлі мініатюрного вулкана, дихала, поступово піднімаючись у мідній кавоварці, а Черненко то доливав холодну воду, то регулював полум’я. Все це він робив давно завченими рухами, автоматично. А думки його безперервно снували навколо того ж самого — майбутнього лабораторії і завтрашнього досліду, від результату якого, можливо, залежить і його подальша доля.

Потім він і Данилевський довго сиділи за кавою і розмовляли. Від чашок піднімалася легенька прозора пара.

— Доказів, що дельфіни мають свій, дельфінячий розум, багато, — говорив Черненко. — Це й складна поведінка, дружнє ставлення до людини, бажання ввійти з нею в контакт, здатність неймовірно швидко опанувати усі навички, численні випадки врятування людей у морі… Пам’ятаєш, у Платона: “Тому, хто внаслідок нещасного випадку попав у море, треба плисти, сподіваючись на допомогу дельфінів і богів”. Бачиш, надію на богів Платон обачливо ставить на друге місце.

— Це так, — погодився Данилевський, — але знову ж тобі кажу: це не виходить за рамки “розумових здібностей” звичайних тварин, скажімо, собак чи мавп. Ні, Сергію, такими аргументами сучасну біологію в куток не заженеш.

— Добре, — енергійно змахнув рукою Черненко. — Облишимо все інше, візьмемо тільки мозок. Нагадаю один, може, й відомий тобі випадок. Французький етнограф Веллар у джунглях Південної Америки знайшов дівчинку з дикого племені гуайякилів. Її одноплемінці відстали від нас принаймні на п’ятнадцять тисяч років. Вони ще не досягли навіть первіснообщинного ладу в своєму розвитку…