В зоряні світи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Страх поволі закрадався в Ольжину душу, страх і безнадія. Дівчині здалося, що вже й час зупинився, що вони тут плавають безкінечно довго і ось-ось невистачить кисню. В уяві вона бачила то стривоженого батька, який біжить сюди тунелями, то себе з Михайлом — вже мертвих на воді. А скоро ж має прибути допомога з Землі… Коли то їх знайдуть?..

Михайло теж бачив, що шансів на порятунок майже нема. І це його злило. Хотілося кинутись на осоружний кам’яний мур, трощити, ламати його дужою рукою…

Отвір!

“Бачиш, Олю, отвір!” гукнув у мікрофон, забувши, що радіо не працює. Шум і тріск наповнив йому вуха. Тоді показав рукою, і вони попливли швидше. Тільки б вибратись, тільки б вибратись із цього селенітського моря!

Але отвір, видно проточений водою, зяяв зависоко. Наче дельфін, підкинувся Михайло вгору. Ще раз, ще… Хапався руками за стіну, слизьку, вкриту мохом, але то були жести відчаю. Інколи йому вдавалося вискочити Із води з коліньми, та до пролому було ще високо. Ні за що схопитися! І кожного разу Михайло падав униз, глибоко, з головою поринаючи у синю воду.

Ольга теж підпливла до стіни, помацала її долонями: а може, знайдеться хоча б маленька зазубрина!

“Спробую висадити її, — надумався Михайло, — може, хоч вона врятується”. Але з цього нічого не вийшло. Коли він піднімав дівчину, то сам поринав. Кидок підносив її не набагато вище, ніж Михайло викидався сам.

Потомилися, лягли на воду горілиць. “Невже більше немає отворів? — подумав Михайло. — Мабуть, немає, бо вода випарувалась би. А так — вона ж тут майже герметично закрита… Цей пролом, видно, не такий давній, та й то скільки води випив, бач, як високо! А може, й ще десь є?” Попливли. Враз Ольга шарпнула його бік і, коли він оглянувся, показала назад. Те, що вони побачили, було таким несподіваним, таким неймовірним! Вдалині котилася висока хвиля! Що це має означати?

Михайло щось кричав, показував руками то на хвилю, то на пролом. Нарешті вхопив дівчину за пояс і почав одгрібатися від стіни. Ольга здогадалася: хвиля може вдарити їх об камінь… Енергійніше запрацювала руками. Та ось Михайло зупинився, вони обернулися головами до пролому. Знову жестами юнак показував то на отвір, то на хвилю. А вона наближалася, миготіла крутим боком, неначе синім склом. “І що цей Михайло хоче?” подумала Ольга. Враз догадка блискавкою пронизала їй мозок — хвиля ж може викинути їх у пролом!

Приготувались. Затамувавши подих, лічили секунди… Ось вона, ось!

Все сталося так швидко, що Ольга й оком не моргнула. Опам’яталася на тунельних плитах, оглянулась — який жах! — вони лежать над самісіньким краєм… Відступаючи вода ледве не винесла їх назад. Що ж це було — таке сильне, могутнє і… таке добре? Вони не знали. Та й де їм зараз міркувати над такими питаннями? Ольга спробувала підвестись — біль обпік їй усе тіло. Упала. Зціпивши зуби від власного болю, Михайло взяв її на руки і, кульгаючи, пішов у глибину тунелю.

Останні кроки Михайла Мілька

Тунель і тунель. Довгий, безкінечний і, як почало здаватися Михайлові, — одноманітний. Знервований усією цією пригодою з падінням, заклопотаний здоров’ям Ольги, він зовсім не звертав уваги на такі речі, повз які раніше байдуже не пройшов би. В одній з величезних печер, через яку вів тунель, лежало щось подібне до кістяка гігантської, мабуть, морської тварини. Михайло не став розглядати цих решток якого-небудь місячного бронтозавра. Ступаючи так, щоб не зачепити їх, він швидко проніс Ольгу через печеру і знову потрапив у тунель. Часто попадались обвали, інколи траплялись і неосвітлені квартали, доводилось пробиватись крізь темряву навпомацки. Старався йти весь час уліво: йому здавалося, що саме в цей бік той колодязь, у який вони впали. А поблизу нього він зійде вгору — там “бібліотека”! Нишпорив очима по пилюці, що вкривала підлогу тунелю, хотів, ой, як хотів побачити сліди Івана Макаровича. Адже професор, шукаючи їх, міг спуститися сюди… Але ніяких слідів не було. Тисячі, сотні тисяч років тут не ступала жива нога — непорушним, незайманим лежить віковічний пил… Михайлова ступня тоне в ньому, і юнакові здається, що він іде по пругкому шару днів, століть, епох… Вони тут осипалися і лягали, як жертви в боротьбі живого і неживого. На довгий час неживе перемогло. Та ось на спустілу арену бою прибули вони — радянські люди, і планета починає оживати! “Не журися, Олю! — гукає Михайло в мікрофон. — Життя невмируще, непереборне!”

Дівчина не чує його слів, але крізь окуляри бачить, що він говорить до неї щось підбадьорююче, хороше. Усмішка освітлює їй обличчя. Молодець Михайло, з таким не пропадеш!

А тунель тягнеться без кінця-краю, повертає то вліво, то вправо, перетинає інші тунелі. На одному перехресті Михайло на хвилинку зупинився. Куди йти? Присів, тримаючи Ольгу на руках, біля якоїсь чудернацької кам’яної фігури. Це було, мабуть, зображення морської тварини, бо ні рук, ні лап, а щось схоже на плавники. “На верхніх ярусах — статуї жінок, — подумав Михайло. — Вже, мабуть, недалеко”. Підключив запасні кисневі балони. Жестами спитав Ольгу, куди, на її думку, треба йти. Вона обвела поглядом три виходи з перехрестя і показала на той, про який думав і Михайло. Там виднілися сходи вгору — це головне! І він рушив, притискуючи Ольгу до грудей.

Ех, коли б то вони знали, що треба було піти лівіше! Хвилин через п’ять — не більше — натрапили б на пошукову групу і екіпажу другої ракети. Та Михайла привабили сходи, і він чимдуж кинувся по них угору. А там знову натрапили на перехрестя і повернули в такий тунель, що повів їх униз. Вернулися. Блудили за якийсь квартал від партії рятівників. В одному місці Михайло пройшов над ними — їх відділяла кам’яна товща метрів у двадцять п’ять. Варто було лише спуститися… Але спуски він вважав відступом. Тільки вгору!

Відчувалася втома, почастішало дихання. “Скоро скінчиться кисень, скінчиться кисень…” застукало в голові. Михайло зрозумів, що вони заблудили в цьому плетиві продовбаних у камені ходів, б’ються як у гігантському павутинні.

Помітивши, що Михайло втомлюється, Ольга почала пручатись. Вона піде сама!

Михайло зупинився, обережно поставив її. Тримаючись за його плече, Ольга ступнула на ліву ногу і коли б юнак не підхопив її — упала б. Іти вона все-таки не могла. “Іди, іди сам! — гукала вона. — Може, хоч ти врятуєшся!” Михайло зрозумів ці жести, похитав заперечливо головою і ще міцніше притиснув її до себе. Та коли б хто з боку побачив, як він ішов, то, не знаючи, що сталось, міг би подумати, що він п’яний. Михайло хитався. Відстібнув порожній запасний балон, і, коли він упав у пил, сердито штовхнув його ногою. Балон, прокреслюючи слід, покотився по схилу. За ним полетів і Ольжин.

Ноги в Мілька налилися свинцем, іти стало важко. В голові туманилось. Щось давило його, хотіло зупинити, кинути в оцей віковічний порох. “А хіба ти не така ж пилинка? — шепотіло йому каміння. — Сядь, зупинися, і ти знайдеш вічний спокій, вічний спокій…” — “Не хочу спокою! — щось бунтувало в душі, якийсь невгасимий вогонь. — Я живий, і раз я можу пройти ще хоч кілька кроків, то я їх пройду!”

Михайло ступав уперед, і знесиленій, напівнепритомній Ользі марилось, ніби вона чує, як б’ється його непокірне серце…

Сльози Івана Макаровича

Здавалося б, що відправивши пошукову партію, Плугар мусив би хоч трохи заспокоїтись. Але де там! Тривога наростала в ньому з кожною хвилиною. Коли-то вони знайдуть, де кінчається той бездонний колодязь… Упавши, Ольга і Михайло могли лишитися живими, бо тяжіння тут в шість разів менше, ніж на Землі, міркував професор, але без кисню вони задихнуться… Та ще поранення або переломи…

Іван Макарович вхопив заряджений киснем балон і побіг до того проклятого люка. “Спущу їм! Це їх врятує!” Став навколішки біля плити, повернув її і зазирнув у чорний отвір колодязя. Страшна глибина холодом обсипала йому тіло. Руки в професора дрижали, коли він підносив балон. “Олю! Михайле! Я кидаю вам балон… Стережіться”. Промовивши “стережіться”, Іван Макарович стиснув балон… щоб не впустити, поклав його поруч. “Що я роблю? — подумав. — Якщо вони не вбились, упавши, то цей балон їх може добити…”

Повернувся в “бібліотеку”, перевірив роботу кисневої апаратури, нервово заходив між стелажами кам’яних плиток.

Минула година, друга — ніхто не повертався. Плугар ще дужче стривожився: може й з цими щось трапилось? Але не може бути…

Ходячи по “бібліотеці”, Іван Макарович запримітив на стіні навпроти дверей виступ метрів три висотою. Це чомусь зацікавило його. Може тому, що і думка й руки шукали роботи? Професор підійшов, пильно оглянув виступ. Ні, це не деформація стіни і не елемент архітектури. Стер пилюку — плитки з мозаїчними письменами! Взяв сталевий топірець, обережно підколов їх. Під ними були камені у вигляді шестигранних брусків. Коли Іван Макарович вийняв і їх, перед ним одкрилася ніша, а в ній виднілася в прозорій кам’яній плівці постать селеніта. “Мумія засновника бібліотеки або творця селенітського письма! — зрадів професор. — О, та тут і деякі речі збереглися…”

Перебирав різноколірні кам’яні знаряддя, знову складав їх на місце, фотографував, а думка невідступно поверталася до Михайла та Ольги. Що з ними? Чому досі немає звістки від товаришів?

Лишивши мумію, нетерпляче вибігав до тунелю, кожної миті сподіваючись побачити вдалині постаті.

І ця мить настала! Ідуть! Плугар кинувся назустріч, але, побачивши, що йдуть четверо, зупинився як вкопаний, схилив обтяжену шоломом голову. Потім поволі повернувся і рушив до “бібліотеки”.