В зоряні світи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Оце й я так думаю, — підтримав Іван Макарович, — може бібліотека, може архів документів. Ану дай, Олю.

Ольга подала їм по плитці. Обмацали їх пальцями. Легенькі, шліфовані, плитки не мали ніяких рельєфних виступів чи заглибин.

— Який їхній колір? — спитав Іван Макарович.

Ольга витерла, придивилась.

— Вони різноколірні. Якась мозаїка кольорових плям…

— Штучна?

— Ні, наче природна.

— Ну добре, розберемося потім. Але для кисню доведеться шукати каміння деінде. Давайте розташовуватись.

Ольга все-таки пустила плитки в роботу — вигорнула ними пилюку з приміщення.

— Ах, тату, чому ви не захопили з дому пилосос! — жартувала вона.

Увесь час допомагаючи розв’язувати тюки, розкладаючи постелі, Ольга намагалася розважити осліплих. Спочатку може в цьому відчувалася і нарочитість, але зрештою встановилася нормальна атмосфера людського співтовариства. Коли ж Ольга приступила до лікування, то навіть у Загорського помітно покращав настрій.

Молода лікарка мала намір дати їм уколи синтетичного вітаміну і снотворних, щоб спали не менше двадцяти годин підряд.

За допомогою Ольги встановили і запустили кисневу апаратуру. Хотілося швидше наповнити приміщення повітрям, щоб скинути скафандри, бо лежати в них було страшенно незручно, а головне — Ольга ж не могла робити уколи. За кілька разів вона нанесла цілу кучугуру каміння, з якого почала видобувати “атмосферу”.

Як тільки прохід щільно заладнали кам’яними “дзеркалами”, скляні кулі, що освітлювали залу, погасли.

— Цікаво, цікаво, — промовив Плугар, коли Ольга сказала йому про це. — Світи ліхтарем, електрики ще в нас вистачить.

Ольга включила ліхтар, провела ним по залі, і, коли проміння випадково впало на одну з куль (а їх тут було п’ять: одна в центрі склепіння, а чотири — по кутках), вони всі засяяли.

Розповідаючи про це, Ольга повторювала свій дослід.

— От я виключаю ліхтар. Кулі гаснуть. Включаю — світяться.

— Ольжин світловий ефект, — пожартував Мілько, — або краще — світловий ефект Ольги. Що ж він означає?

— А те, що одне чудо Місяця ми розшифрували, — відповів Іван Макарович. — Виходить, що ці кулі не акумулюють світло, а тільки передають його. Хоч деякі з них, мабуть, зроблені з такого мінералу, що має і власне світіння. В попередню нашу “квартиру” світло якось проникало… Не обов’язково ж через вхід… Тут, мабуть, якась складна система.

— Де ж тоді джерело?

— Хто його зна, це ми ще дослідимо… Може селенітські будівничі пробили світні колодязі з іншої півкулі? От і виходить, що Сонце весь час живить усю освітлювальну сітку.

— Якщо це так, Іване Макаровичу, то й нам є що запозичити в селенітів.

— А що ж ви думаєте.

Через кілька годин роботи кисневої апаратури Іван Макарович спитав:

— Ну, що там показує барометр, Олю?

— А я й забула про нього! — схопилася дівчина. — Працює! “Ясно” показує — дощу можна не боятись!

— Тоді скидаймо свої чохли.

Без скафандрів стало набагато зручніше. Вони змогли підкріпитися їжею; Ольга розпочала лікування.

Іван Макарович тримався, немов легендарний філософ, його спокійне обличчя ніби говорило: “Мені відомо те, про що багато хто і не здогадується… Не очима, а розумом треба проникати в суть речей”. Він підбадьорював не лише Загорського і Мілька, а навіть і Ольгу, яка тепер вважала себе єдиним джерелом оптимізму — вона ж бо одна лишилася здоровою і неушкодженою.