В зоряні світи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мені страшно, тату! Ці гори задавлять нас…

— А чи знаєш ти, чого в цій панорамі невистачає?

— А чого?

— Людини! Я от дивлюсь і думаю: природа без людини мертва. Уявіть собі — поміж горами білокам’яні селища, лінії електропередач, машини на шосе… От грандіозне, справді історичне завдання людства — оживити цю мертву планету! І ми робимо перший крок у здійсненні цього завдання. Ясно? А ти — “гори задавлять”… Ні, вони не вороги наші, а друзі!

І вже їдучи, Іван Макарович продовжував:

— Ви думаєте, що там лежить, у тих горах? Ага, мовчите! То ж кисень, уявляєте, — кисень!

— Як же це? — прохопилась Ольга.

— А так, у різних сполуках. Є такі мінерали, що більш як наполовину складаються… з кисню. От наше з вами завдання — видобути кисень, багато кисню! І, звичайно, азоту. Створити повітряний океан.

Батьків настрій передався й Ользі. їй стало легше на серці. Значить, батько не розгубився в смертельній небезпеці!

— А це… здорово, тату!

— Буде атмосфера на Місяці — забуяє життя! — продовжував Плугар. Він говорив таким тоном, неначе міг тут працювати безкінечно довго, неначе попереду цілі роки, а не години. — У висохлих руслах потечуть ріки, а на них побіжать кораблі. Отак, як на Дніпрі чи на Волзі, уявляєте?

Іван Макарович малював казкову картину оживлення планети. Ольга слухала і думала: “Чи це тато мене забавляє? Хіба я не знаю, в якому становищі ми опинилися?” Настрій у неї все ж був тяжкий. Але, потрапивши в селенітське місто, Ольга забула про все — таке чудове видовище постало перед очима! Яскраве сонячне світло заливало тунелі, переходи, всілякі приміщення: круглі, шестигранні зали, ромбовидні і трикутні кімнати. Михайло розглядав ці величні рештки селенітської цивілізації мовчки. Зате Ольга не могла стримати своїх почуттів.

— Це ж казка, тату! Неймовірно!

— Неймовірно, але факт, — пробував жартувати Іван Макарович. — А освітлення — це ж ти відкрила! Видно, сонячний колодязь випадково завалило, а ти спіткнулася і розчистила дорогу світлу… Он як буває!

Ольгу особливо вразив храм. Монументальні колони, ліс колон! Жевріюча кам’яна чаша, над нею — кам’яне, всіяне зорями небо — все це викликало захоплення і подив. А зотлілі рештки селенітів лякали. Коли вона дивилася на них, морозом осипало спину.

— Побачивши таке диво, можна й помирати, — зітхнула дівчина.

— Що ти, дочко! — Іван Макарович поклав їй руку на скафандр, мабуть, хотів погладити по голові. — Про життя треба думати, а не про смерть. Ми ще побачимо і не такі дива!

— Я не шкодую, тату, що полетіла з вами!

— Я зворушений, — іронічно промовив Плугар. — От ти тільки не цікавишся, чи я не шкодую…

Вони спустилися ярусів, може, на п’ять. Іван Макарович обрав просторе, майже порожнє приміщення в глибині міста. Його привабив невеликий вхід, а найголовніше — кам’яні “двері”, об які спіткнувся Михайло. Власне, це були зовсім не двері, а чимала відполірована кам’яна “дошка”, якою можна закрити вхід.

— Отут до нас не добереться холод, — пояснив Іван Макарович. — Ви ж знаєте, що коли настане ніч, на поверхні буде температура мінус сто-мінус сто двадцять градусів. А ніч тут довга — чотирнадцять з половиною земних діб, отже, влаштуватись треба серйозно.

— Ви вважаєте, що полетіти не вдасться? — спитав Мілько.

— Хто його знає. Відверто кажучи, на це я покладаю мало надій. Місячну ніч нам треба перебути тут, налагодити зв’язок із Землею. А там прибуде друга ракета…

— Схаменіться, тату! — скрикнула Ольга. — Ми ж тут задихнемося! Хіба ж у нас вистачить кисню на півмісяця? Краще всім узятися копати…

— Не хвилюйся. Там робота іде. А всім однією лопатою робити нічого…

— Руками треба вигрібати!

— Оце вже паніка. Не люблю.

Ольга нічого більше не сказала. Хоч і неохоче, але взялася допомагати батькові в підготовці його дослідів з мінералами. Встановили апаратуру — атомну “батарею”, за допомогою якої професор збирався добувати кисень і азот. Наносили мінералів, зсипали їх у купу посеред приміщення, тут же поставили запасний балон кисню і т. д.

— Тепер, товариші, я зможу працювати й сам. А ви повинні знайти в цьому місті кварц і аміачну селітру.

— А навіщо?