— Ах, що ви, комуністи, не кажіть, а багатим бути краще, ніж бідним! І патриції, і плебеї, і раби — всі повмирали, але патриції їли із срібних та золотих блюд і купалися в мармурових басейнах, а плебеї та раби гнулися під важкою ношею життя…
Загорському, видно, набридло слухати це філософствування, і він перестав відповідати, а мовчки налягав на лопату. “Сонце ходить все нижче, — тривожився він, — чи вдасться стартувати до ночі?” Тепер шкодував, що ракета їхня така величезна…
— І все-таки глюпо, містер Загорські…
— Ідіть краще ось покопайте, Дік!
— Не хочу.
— Що? — випростався Загорський. — Відмовляєтесь?
— Так.
— Що ж ви пропонуєте? — стримуючись запитав Микола. — Може є якийсь інший спосіб потрапити на приморську віллу?
— Звичайно, є! Тільки вислухайте мене спокійно… — швидко заговорив Дік. — Справа в тому, що нашу аварію, безперечно, помітили спостережні пункти. І я певен, що сюди прибуде друга наша ракета. Вона вже готова. Незабаром треба ждати.
— Ну, то й добре!
— Але чи вистачить нам кисню… на всіх?
— Оце вже запитання! — простодушно сказав Микола. — Через скільки годин може прилетіти ваша ракета?
— Хто ж його знає.
— Ну, то нічого на неї покладатись, треба копати!
— Дурниці, містер Загорські. Я бачу, що нічого з цього не буде! Але я знаю й інше: коли б нас було не п’ятеро, а двоє, то кисню вистачило б…
— Якби ж!
— А раз нас п’ятеро, то всім, очевидно, доведеться загинути. Хіба не глюпо? А цьому ж можна запобігти…
— Як? — здивувався Микола.
— А так… Плугар поїхав собі… Вони можуть і не повернутись… Тобто, я хотів сказати… — Дік говорив паузами, ніби зважуючи кожне слово.
Загорський поставив лопату.
— Що-що?
— Ми переживаємо з вами, містер Загорські, дуже важливий, я б сказав фатальний момент… — вкрадливо зазвучав голос Діка. — Ви маєте рацію: вілли, жінки і все таке інше — це, звичайно, дурниці. Є матерії вищого порядку! Ми стоїмо над краєм загибелі — ось чому я буду відвертим і розповім вам те, чого за інших обставин не розказав би… Так ось, найвище, найважливіше на землі — організація суспільства, його існування і виробнича діяльність. А для цього потрібна міцна, стальна влада над людьми!
Радист насторожився. Виявляється, що його співрозмовник не такий уже наївний буржуа, яким хотів спочатку здаватися. В його словах, у тоні, яким вони були сказані, вчувалася якась зла сила, зловісний заряд енергії.
— А при сучасному розвитку науки й техніки, — холодно говорив Дік, — влада помножується, посилюється У сто, в тисячу крат! Уявіть собі — коли б у Цезаря було радіо, реактивні літаки… Коли б у нього була вся техніка, що служить зараз для підтримання порядку в суспільстві… Ви мене розумієте?
— Не дуже, — відповів Загорський.
— Так ось. Я очолюю наймогутнішу в світі монополію. Капітал її перевищує бюджети деяких великих держав… Я встановлюю погоду на біржах, знищую, поглинаю конкурентів, доручаю формувати уряди і, якщо вони не задовольняють нас, я їх проганяю. Моя монополія — це справжня імперія, яка захопила в свою орбіту півсвіту. Але…
— Але що, не можете проковтнути? — перебив Микола.
Дік махнув рукою, стиснутою в кулак.
— Не те, Загорські. Я не акула, щоб тільки ковтати. Це примітивно. Мені набридло бути залаштунковим режисером… Я хочу вийти на авансцену, вийти і… показати себе!
Загорський дивився на боса з настороженою цікавістю. Цього невеличкого чоловічка, схованого у скафандр, видно розпирало фанатичне бажання влади — відкритої, нічим не замаскованої. Щось у ньому було небезпечне і разом з тим жалюгідне. На фоні благородного тіла “Комети” і суворого місячного пейзажу ця рухлива постать у скафандрі, що розмахувала кулаком і сипала короткими радіохвилями, видавалася до смішного мізерною, дрібною. Але як хижо поблискують окуляри його шолома! Як він свариться на Землю!