В зоряні світи: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Що ж робити? — тривожно билася думка. Здавалося, не було виходу. Але вилетівши в пошуки, вона не складала крил.

— А що порадив би Михайло? — спитала Ольга.

Всі глянули на свого товариша, що лежав у забутті.

— Моторна група… — пригадав Загорський. — Там є глухий люк.

Іван Макарович дістав схему силового відсіку і знайшов люк. Конструктори зробили його, щоб полегшити доступ до вузлів моторної групи.

Ольга в нервовому пориві обхопила Загорського за шию і поцілувала в щоку, потім підбігла до батька і вкрила поцілунками його колюче обличчя.

— Ми врятовані! — гукала вона. — Ми врятовані!

— Так, так, Олю, — говорив Плугар, думаючи про те, чи вдасться якось поставити величезну ракету вертикально, щоб можна було стартувати.

Загорський узяв інструменти і не без труднощів пробрався до рятівного люка. Лежачи на спині, повідкручував гайки. Потім вернувся в кабіну і, обміркувавши все з професором, підготувався до виходу — надів скафандр, узяв лопату, кайло. Хотіли викачати з коридорчика повітря, але це не вдавалося. Микола зайшов туди, і за ним щільно прикрилися дверці. По-альпіністському прикріпив себе тросом. Зняв з корпуса овальну металеву плиту. Повітря так і шурхнуло зсередини, на якусь мить Микола відчув вітер! Викинув назовні інструменти, взявся руками за краї отвору, стиснув плечі.

Просунути свою кремезну постать у люк Миколі було не легко, та ще в скафандрі. Намагався стиснутись, зіщулитись. Аж тут пошкодував, що виріс такий великий!

Нарешті видерся наверх. Навколо, як і раніше, було мертво й пустельно. Спустився по гладенькому боці ракети, відв’язав трос і, взявши лопату, почав швидко копати, щоб дістатись до вхідного люка. Працювати було не важко, каміння не траплялось, лопата легко входила в піскуватий сірий грунт.

Росла купа викопаної місячної “землі”, а з нею росла й тривога. До люка він, безперечно, докопається, а тоді що? Копати яму, щоб ракета посунулась у неї хвостом і стала хоча б під кутом 45°? Та це ж не яма потрібна, а ціла шахта! За скільки ж її можна викопати? Чи вистачить у них повітря?

Микола в деталях обдумував план, але кожного разу натрапляв на непереборні труднощі. Тільки він подумав про використання всюдихода, як тягача, — відразу постало запитання: “А чим його чіпляти за ракету?” Або заглибина. Чим витягати землю? Навіть відер немає… От коли б копати вдовжину — було б легше, хоча б довелося вийняти вдвоє більше грунту!

Нарешті Микола підвів траншею під самий люк. Відкрив його і дістався всередину ракети. Іван Макарович і Ольга нетерпляче чекали його. Значить, вихід є! Хоча з великими незручностями, але можна заходити і виходити з ракети. І цим відразу ж скористався Плугар— разом із Загорським вийшов.

Ольга лишилася біля Михайла. То рахувала пульс, то перевіряла неврологічний статус хворого: рухові функції, чутливість, стан свідомості, орієнтування його щодо самого себе, місця і часу… Настрій у неї покращав: різких відхилень од норми не було. Стан Михайла помітно поліпшувався. Тепер йому потрібен був спокій і спокій. Голова його, охоплена білою пов’язкою, золотилася в сонячному промінні. “Сонце, — подумала Ольга, — може, воно тут допоможе? Воно ж посилає найрізноманітніші промені! До земної поверхні багато з них не доходить: їх затримує товща атмосфери. А тут, на Місяці… Оцей промінь проходить лише нашу, ракетівську атмосферу всього метрів два до Михайлової голови… Може, спробувати?”

— Пити… — приглушено сказав Михайло.

— Хочеш пити? — кинулась Ольга до термоса з водою, але передумала, зупинилася. — Потерпи трохи.

Намочила хусточку і кілька разів провела по спраглих юнакових губах.

Підійшла до ілюмінатора. Та ж сувора картина. Мовчазно здіймаються гірські шпилі, а над ними — чорне оксамитове небо. Серед зоряних роїв велично сяє Сонце — незвичне, зовсім незнайоме. З нього вихоплюються гігантські вогненні пелюстки, рвуться на всі боки, дивовижна корона оточує диск.

“Що несуть потоки твого проміння? — подумала Ольга, звертаючись до Сонця. І сама ж відповіла: — Безперечно, життя! Але ж як розгадати таємницю твоїх невидимих хвиль?”

Сонце беззвучно палахкотіло, щедро ллючи проміння на вкутану голубим шарфом Землю, на кам’янистий Місяць, на Венеру, Марс, на всю свою планетну сім’ю, його сяйво пестило і гостроносу ракету, в якій біля ілюмінатора стояла замислена дівчина, а на матраці лежав нерухомий юнак.

Нарешті, вона зважилась: треба підставити рану під проміння! Коли б у ньому були руйнівні хвилі, вони б уже дали себе відчути… Зрештою, й рентгенівське проміння в своїй суті шкідливе, але відповідні порції його дають позитивний ефект. Отже, маленькими дозами…

Ольга розв’язала пов’язку, і на рану впав пучок сонячних променів. “Раз, два, три, чотири…” рахувала Ольга до шістдесяти. Потім заступила сонце. Через хвилин п’ять знову відійшла…

— Ну, на перший раз досить, — сказала, кладучи пов’язку. — Стишується біль? Тобі легше? — спитала тривожно.

— Легше, — прошепотів Михайло. — Ласкава ти, Олю, хороша.

Веснянкувате її обличчя вкрилося рум’янцем радості — чи тому, що Михайлові стало краще, чи тому, що він сказав теплі слова…

Новий візит Діка

Плугар і Загорський обійшли величезне тіло ракети, в багатьох місцях подзьобане камінням. Одна вм’ятина була особливо велика. Видно удар був дуже сильний — як тільки витримала його стінка?

Зупинилися біля траншеї, що вела до люка.

— Які у вас пропозиції, Миколо? — спитав Плугар.