Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Небо на горизонті було чорне…

Петро відчував, ніби щось пече ноги — там, де приросли зелені артерії. Голос погрожував: “Повернись, а то я зречуся тебе й візьму собі інший мозок”.

Уже можна було розрізнити смерчі. Вони здавалися тонкими цівками диму, що піднімався з димарів. Димарі росли, зливалися з димом. Оберталися. Долинало виття. Там діяли гігантські воронки. Вони всмоктували все, що траплялося їм на шляху.

Петро повернувся до печери. Ще не доходячи до неї, дізнався, що печеру захопив ворог.

“Догрався, Копернику? — говорила печера. — А я ж попереджала тебе”. Він відчув удар по нозі. Сили почали швидко танути. Ворог, що захопив печеру, загарчав, і Петрові здалося, ніби він уже десь чув те гарчання.

А голос печери став чомусь тихший, перейшов на шепіт: “Останнє, що я зможу зробити для тебе, — це позбавити твого ворога зброї. Вбивайте один одного руками й зубами, як ти обіцяв скарбничці. Мені дуже хочеться побачити, як це робиться…”

“Знати? Тобі хочеться знати! А мені? Я ще не дізнався, чому ворог видався мені таким знайомим. Та найголовніше, що я хочу з’ясувати, — чому бабуся застерігала: “Блискавка може вбити”. Що було перед цим?”

“Іди сюди. Бачиш, ворог опустив зброю. Вбий його. І в тебе знову буде Дім. Пам’ятаєш, як добре тобі було?”

— Ні! — закричав Петро. — Спочатку я щось з’ясую.

Незважаючи ні на що, в ньому все-таки не вмирав Коперник. Виявляється, він міг заперечувати не тільки іншим, і й своєму Дому, і самому собі. Він вимагав од своєї пам’яті цілковитої ясності, перш ніж повернеться в Дім назавжди.

Смерчі кружляли за його спиною, дихали йому в потилицю. Петро оглянувся. Чорно-кривава гусінь загрожувала з неба. І саме в цю жахливу мить він пригадав… Пригадав, що було перед тим, як бабуся намагалася його налякати. Нічого нового. Вона лякала його й раніше: “Не можна гуляти під час грози. Блискавка може вбити”. Але він хотів перевірити її слова. Він вискочив на вулицю під косі пружні струмені дощу, в гуркіт і спалахи блискавиць. І його не вбило. Він пожадливо вдихав дивовижне свіже повітря, підстрибував на одній нозі, сміявся…

Петро вже знав, що він зробить, бо не може не зробити. Смертельний жах кам’янив тіло, у вухах вистукувало: “Особлива небезпека — ураган…” Особлива небезпека! Особлива небезпека!..”

Але Коперник відповідав: “Спочатку я випробую. Спочатку випробую”.

Він повернувся обличчям до урагану.

“Що ти робиш? Загинеш!” — почулося волання печери.

Петро ступив назустріч урагану. Його осліпило спалахом, він відчув страшний удар. Устиг подумати: “Кінець”. Проте муки тривали. На нього посипалася злива ударів, шкіру палило так, що він застогнав. Жар раптом змінився холодом, ніби його опустили в крижану ванну. Це блискавки обпалили мох на його шкірі. Могутні струмені води вдарили по ній, як душ.

У нього підкосилися ноги, він упав би, але в цю мить воронка смерчу всмоктала його, закрутила, підняла. Петре підлетів, розкинувши руки. Почулося голосне плямкання ніби болото неохоче випустило жертву.

Перед очима Петра пролітали червоні смуги, вогняні блискавки. Скажений вітер обдував шкіру, зривав залишки моху. Петра ніби вивертало навиворіт, щось рвалося всередині, тріскалися дрібні судини. Йому здавалося, що він вмирає, і хотілося, щоб усе скоріше скінчилось.

Та він не вмер. Летів наввипередки з вітром. Тягар спав з його повік, і вони розплющились. Назустріч летіли вогняні кільця, не завдаючи йому шкоди. Він пролітав крізь них, відчуваючи, як з кожним новим кільцем до нього повертаються сили. І він стає самим собою, стає людиною.

Він побачив далину, якої не бачив раніше. Розірваний туман сповз донизу, і далечінь сяяла, вмита струменями дощу. І тоді ніби народилася відповідь на питання, яке мучило його все життя. Він зрозумів, навіщо потрібні були пошуки, біль, наполегливість, нові траси в космосі і боляче-солодка жадоба пізнання.

Тільки завдяки їм, завдяки дерзновенній бунтарській думці, яка не визнавала спокою, всесвіт сповнювався смислом.

…Петро впав біля самісінького входу в печеру, побачив у темряві за камінням знайомі здивовані очі, які злякано дивилися на нього. Петро легко схопився на ноги й гукнув:

— Гей, Бене, виходь, друже!

СЕКРЕТ НАТХНЕННЯ

Науково-фантастичне оповідання

Сьогодні лікар сказав, що моя “шагренева шкіра” настільки вкоротилася, що навряд чи вдасться протягнути ще хоча б місяців зо два.

— Якщо не зміниш способу життя, — строго попередив він, — то незабаром тобі потрібен буде не лікар, а трунар.

— Не думаю, що мені вдасться щось змінити, — мовив я із сумнівом.

— Найбанальніше життя дорожче за найоригінальнішу гіпотезу. — Він трохи соромився пишномовності своїх слів і дивився на мене з неприхованим жалем.

Він достатньо знав усі мої нещастя, щоб жаліти мене. Однокласник, однокурсник, потім — колега, що зумів піднятися набагато вище за мене по службовій драбині. Він міцно вріс у своє благополуччя і був цілком задоволений собою. І все-таки про мене він турбувався: