Ураган: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Рон довго викручувався від прямої відповіді, поки Петро не нагадав, що йому загрожує призначення на метеосупутник. Рон відразу пожвавішав:

— Поздоровляю, старий, відповідальне місце. Кого ж, як не тебе, з таким досвідом…

А потім на всі докази Петра відповідав:

— Принеси мені довідку, що тебе не призначають на метеосупутник. Інакше не можу, не маю права.

Він же добре знав, що Петрові не відмовлять. Тоді Петро й придумав отой хід. Він прийшов до Зама і сказав:

— Я заслужений командир корабля. Не те, що якась там кнопка з управління. Я брав участь у найнебезпечніших експедиціях. Мені ніхто ніколи ні в чому не відмовляв.

Він спокійно стежив, як червоніло обличчя Зама. А потім зауважив:

— Тепер мені набридло літати. Я дізнався, що є місце на метеосупутникові. Ви ж мені не відмовите?

Петро не може без сміху згадувати, як Зам вимовив довгождане “місце зайнято!”.

— Ви не смієте, я скаржитимусь! — закричав Петро.

— Будь ласка! — кинув у відповідь Зам.

— Тоді напишіть на моїй заяві, що ви відмовляєте, — сердито сказав він, подаючи заздалегідь приготовлений папір.

Петро сміється, і в нього виникає відчуття, що хтось сміється над ним і його сміхом.

Він вдивляється в глиб печери і бачить там щось схоже на письмовий стіл — точнісінько такий, як він залишив дома. Петро повільно підводиться і прямує до столу. Він ще не роздивився його, але вже знає: то виступ, схожий на його стіл.

Петро сідає біля “столу” на другий виступ із спинкою — “крісло”, дістає тюбик з НЗ, висмоктує залишки пасти, допиває воду з фляги.

Раптом у його мозку починає звучати: “Небезпека! Небезпека!” Петро хапає променемет і кидається до виходу з печери.

“Не виходь. Убий його звідси!” — наказує голос. До печери наближався урав. Тільки тепер він не один. За вожаком іде все стадо. Їх дуже багато.

Петро вмикає зброю. Урави швидкі, але промінь спопеляє звірів і все, чого торкнеться: каміння, кущі. Сумнівів у Петра немає, адже він убиває не ради себе, а ради свого Дому. А чого тільки не зробиш ради нього?

Петро був щасливий. Він захистив себе і свій Дім. Свій справжній Дім, безпосередньо з’єднаний тисячами живих ниток з його серцем, з його мозком. Що він вартий без гвого Дому? Самотня немічна билина, якій ніде прихилити голову й сховатися від бурі та звірів.

Ураган давно вщух. Яскраве проміння тутешнього світила горить на камінні, засліплює очі.

Петро знає: виходити не можна. Небезпека — там, порятунок — тут.

Петро знову лягає, випростує ноги. Не помічає, що лежати йому стало зручніше. Він пригадує небо Землі в той день, коли стартував корабель. Відчуває, що комусь тут потрібні його спогади, що він має заповнити чиюсь порожнечу. Петро не заперечує.

Він знову бачить хмари, що пропливають над ним у небесній синяві, бачить птахів, проміння сонця на скелях. Бачить зовсім чітко кожну дрібницю, але не може визначити, з ким це відбувається, хто передає те, що він бачить.

Як могла людина, котру звали Коперником, повести корабель у небезпечні похмурі простори? Для чого? Істотам із Сонячної системи потрібні нові місця для поселення?

Ні, не в цьому річ. Точніше не тільки в цьому. Планети для поселення можна було знайти і ближче. Навіщо шукати смертельної небезпеки, магнітних і гравітаційних пасток, метеоритних шквалів, жорстких випромінювань? А була ж небезпека й страшніша — та, яку несли в собі і в своєму кораблі. Ця небезпека була в самій конструкції механізмів, у будові їхнього тіла, в незахищеності, в роботі і взаємодії організмів, у спілкуванні з середовищем. Чому вони ризикували, кинувши свої домівки? В ім’я чого? Невже заради пізнання? Але ж пізнання потрібне для життя, істоті треба знати, як краще рухатися, знаходити їжу, ховатися від небезпеки. Для цього природа дала людині мозок — обчислювальну машину, здатну розрахувати, як знайти схованку, їжу. Зайві знання ніякій істоті не потрібні. Природа визначила своїм дітям певну роль: їжте і плодіться. Поїдайте одне одного, і нехай переможе дужчий. А що буде потім, до чого приведе природний відбір, тобі, людино, не треба знати. Тобі цього не збагнути. Це — табу. І крапка.

Куди ж ти лізеш, божевільний? Адже тобі це вже траплялось, у тебе вже є гіркий досвід. Пізнання в ім’я пізнання? Може, тобі хочеться дізнатись і про те, що криється за табу? На цім шляху ти знайдеш тільки муку й невдоволеність, сум і самотність.

Золотий вік уже був — вік звався ще печерним. Не треба було тобі на світанку цивілізації виходити з печери. Яскраве світло засліпило тебе й створило марево. Вернися знову в печеру, назви її затишним гніздечком чи як там собі захочеш, але тільки скоріше вернися! В цьому твій порятунок і твоє щастя. Створи там усе, щоб якнайкраще виконати те, що визначила тобі природа. Створи в печері комфорт, принеси туди якнайбільше їжі. І не виходь на світло. Воно для тебе небезпечне. Воно отруїть твій розум, наповнивши його нездійсненними мріями. Ти полетиш за ілюзіями і не помітиш прірви на своїй дорозі.

А як гарно було жити в печері…

Петро заплющив очі. В синьому тумані виник довгий стіл, заставлений пляшками й тарілками. Там лежали запаковані в хрускітливу шкірочку курчата і свіжі шашлики. Там горіли помідори й мінилися сині сливи та персики, вкриті легеньким пушком.

Там були цукерки з шоколадною, ромовою, лікерною, горіховою начинкою, цукерки із желе, із суміші цукрової пудри й різних плодів, цукерки — фігурки людей і тварин: солодкі ведмеді й слони, жирафи й вовки, хлопчаки в коротеньких штанцях і дівчатка з м’ячами. А далі на металевих тацях сиділи, розставивши крила, смажені гуси й качки, вкриті краплями янтарного жиру.