За півтори години, лишивши позаду майже сім тисяч кілометрів, ми приземлилися на території спеціального інтернату для важковиховуваних дітей. Нас зустріли два хлопчики, всупереч моїм сподіванням, — два зовсім звичайні хлопчики, не дуже вимуштрувані і не дуже ввічливі.
— Учитель зараз на першому спортивному майданчику, — сказав один і кивнув на другого: — Він вас проведе.
— Мене звуть Родик, — коротко відрекомендувався проводир і попрямував стежкою на пагорб, густо порослий чагарником. Ескалатора тут небуло. Пройшовши з півкілометра, Йосип сів на траву і сказав, що далі пішки не піде. Я ступив до нього, але мене випередив хлопчик. Він нахилився і зашепотів Йосипові на вухо:
— Перестань. Тут чого тільки не робили… По секрету кажу, не дурій. Спочатку подивимося що й до чого…
Не можна сказати, щоб дуже охоче, проте Йосип підвівся і поплентався, намагаючись бути ближче до Родика і якнайдалі від мене. Наш проводир ішов швидко, і Йосипові довелося теж прискорити ходу. Не одразу я помітив, що Родик трохи шкутильгає.
Чагарник скінчився, починався ліс. Над нами співали пташки так заливисто, як ніколи не співають вони в містах. Мимоволі ми прислухалися.
На узліссі здибали високого чоловіка, мабуть, лісника. На плечі він ніс сокиру і в’язку кілків.
— Здрастуйте, — привітався з ним Родик.
— Новенький? — кивнув лісник на Йосипа.
Родик весело всміхнувся, і вслід нам пролунало:
— Ні пуху ні пера!
Ліс якось непомітно перейшов у парк, де було багато лав, майданчиків для гри, басейнів… Через канали лягли веселкою перекидні містки.
Ми зупинилися на березі каналу. Навпроти, на спортивному майданчику, діти грали в баскетбол.
— А ось і вчитель, — мовив Родик.
Стрункий велетень у спортивному костюмі легко перестрибнув через канал і попрямував до нас. Від здивування я позадкував. Справа була не в тому, що велетень перестрибнув канал завширшки щонайменше вісім метрів — для будь-якого сигома це дрібниця, — але мені здалося… так, здалося, що я знаю його, що бачив не один раз і його гнучку постать, і ходу, що знаю кожен його рух… Банальні слова ринули на мою бідну голову: “чудово”, “дивовижно”, “прекрасно”…
Я побачив його лице — такого, мабуть, не зміг би створити жоден художник Землі. Хто ж усе-таки створив його?
Адже саме він — учитель, якого я собі уявляв, стояв перед нами, і Йосип, не відводячи очей, нараз боязко спитав:
— А я коли-небудь зможу так стрибнути?
— Звичайно, — відповів велетень, і негідний хлопчина одразу ж повірив йому.
Мені тут більше нічого було робити…
Відверто кажучи, я засмутився. Повернувся, щось буркнув на прощання і пішов до виходу. А в голові, як провідний промінь, мерехтіло питання: хто ж створив його? Хто створив це обличчя? Тільки одна людина могла мені відповісти…
— Уже впорались?
Я підвів очі. Переді мною стояв лісник. Помітивши моє збентеження, він лагідно мовив:
— Не хвилюйтеся, все буде гаразд. Ви його батько?
— Вчитель, — відповів я.
Усмішка зникла з його обличчя.
— Нічого не вдієш, — промовив він дещо визивно. — Хіба погано, що людина може стати дужчою за природу?
“Це не лісник”, — подумав я і спитав:
— Хто ви?
— Моє прізвище Штаден.