Ловці перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Мовчи! Не сумнівайсь у всемогутності аллаха! — суворо гримнув на нього нахуда, а тоді сам припав до Ауссиних грудей.

— Так, помер, — сказав він нарешті. І здійнявши руки до неба, заспівав тремтливим голосом вірші з корана:

— І тоді люди богобоязливі оселяться в садах біля джерел, безжурно сидітимуть одне проти одного, вбрані в шовкові шати. Так воно буде. І дружинами їм стануть чорноокі красуні…

І серіндж, і ловці скупчившись навколо нахуди на піску, бурмотіли разом з ним. Лише хлопчик Саффар мовчав, сам того не помічаючи. В його хлоп'ячій недосвідченій голові вирували думки, яких він не міг збагнути. Та раптом, спіймавши себе на тому, що мовчить, Саффар засоромився й дитячим голосом вигукнув разом з нахудою останні слова молитви:

— І ніхто там не знатиме смерті, крім тої, якою він помер на землі, і захистить його аллах від мук вогненних.

Ще хвилину хаджі Шере у глибокій задумі стояв навколішки. Потім підвівся й мовив:

— Поховайте віруючого.

Поки Саффар і малий галлієць збирали каміння, яке мало захистити Ауссине тіло від хижаків, чоловіки викопали в піску могилу. Коли вони підняли тіло свого мертвого товариша, серіндж помітив, що на шиї в Аусси й досі висить сітка з трьома скойками — останній Ауссин вилов. Серіндж зняв її. Перлові скойки були мертві, як і сам Аусса. Серіндж дістав їх і, йдучи берегом, мимохіть обмацав пальцями м'ясо всередині мушлі, яке вже розкладалося. Викинув першу скойку. Викинув другу. Взяв третю — і раптом закам'янів. На серінджевому масному обличчі виступили краплини поту, а очі прикипіли до того, що він тримав у пальцях. Це була перлина, велика, кругла, наче горошина, яка вигравала на сонці райдужним зеленим світлом.

— О, аллах… — прошепотів серіндж, затис кулак і оглянувся. За ним стояв хаджі Шере, і його вирячені очі зараз не танцювали, а втупились у серінджів кулак.

І серіндж випростав долоню й показав перлину.

— Вона бездоганна, — мовив він. — Справжня красуня…

Якусь мить нахуда уважно вивчав її. А тоді його очі раптом знову затанцювали, ніби не знаючи, на чому зупинитись. Він позирав то на перлину, то на вітрильник, то на море, то на обрій, куди вже хилилося сонце, то на людей, що засипали могилу.

— Повертаймося! — гукнув він. — Повертаймося!

Та ловці й далі засипали могилу, а серіндж забігав від нетерплячки, наче нахудині очі.

— Пливімо до Джумеле! — галасував він. — Швидше! Ми знайшли королеву перлин! Швидше, Алі Саїд засипле вас сріблом!

Тут ловці забули про могилу й з'юрмилися навколо серінджа, сповнені радощів і сподівань, немовби те срібло було вже в їхніх руках. А побачивши перлину, із щасливим сміхом кинулися лаштувати судно до відплиття.

Біля могили залишилися тільки хлопчик Саффар та малий галлієць, які все ще носили каміння. Але те каміння було дрібне, і за браком часу хлоп'ята встигли вкрити ним лише ту частину могили, де була Ауссина голова, яка лежала в напрямку до Мекки.

Коли сонце сідало, «Ель-Кебір» уже плив у відкритому морі.

Отак і сталося, що Аусса помер через те, що в морі був планктон, бо інакше сагала не відкрила б свої стулки й не відтяла б йому руку. Але були ще й інші причини його смерті, й ще дуже багато часу минуло, поки хлопець на ім'я Саффар зрозумів їх.

Шейх Алі Саїд, володар Дахлацьких островів, мешкав у Джумеле на березі найбільшого острова, що мав назву Дахлак—ель—Кебір. Будинки, з яких складалася Алі Саїдова резиденція, були потиньковані гіпсом і крізь віття фінікових пальм сяяли білістю до морського безмір'я. Фінікові пальми були родючі і високі, але росли з голого грунту, на якому не було ані травинки. Лише кущі гранати й жасмину зеленіли під пальмами. А грунт був коричневий. І стовбури пальм теж були коричневі, кольору какао. А самі фініки, спочатку жовті, потім золотаві, наче мед, коли достигали, набували червонясто—коричневого кольору. І весь цей сад був коричневий та сумний.

Але Саїдові пальми були єдині в цих місцях — одразу ж за садом жовтіли самі дюни, що їх удень розжарювало сонце, а вночі, немов інеєм, поливав срібним сяйвом місяць. Тоді там сідали малі шакали й квилили, звівши до великого білого місяця свої гостроносі писки.

Крім Саїдової резиденції, в Джумеле були ще оселя місцевого каїда,[6] кілька рибальських хижок та коричневий, підмазаний крейдою будинок, у якому Саїдів двоюрідний брат Азіз розважався тим, що знущався зі своїх чорних невільників. Азіз був зажерливий, жовчний чоловічок, низенький, з борідкою червоною від хни, завжди брудно вдягнений. Саїд зневажав його.

Алі Саїдові на той час саме сповнилося сорок літ, але славний титул Володаря перлів він носив уже не перший рік і пишався ним. Це був гордовитий, високий, стрункий чоловік, з шкірою кольору кави, розбавленої молоком. Він мав тонкі ніздрі, горбатий, наче дзьоб хижака, ніс, шпакувату бороду, підстрижену за Йєменським звичаєм у формі зрізаного конуса. На тюрбані Алі Саїд носив зелену стрічку — почесний знак нащадка пророка.

Подейкували, ніби він ненавидить жінок. Це була неправда — він просто зневажав їх, як зневажав усе, крім перлів. Горішній поверх його будинку займали просторі приміщення гарему, в якому колись жили сім його жінок. Але епідемія чуми, що недавно спалахнула на островах, вимела із Саїдової оселі все молоде: шість жінок із семи і всіх дев'ятьох синів, яких народили йому жінки. Це була досить дивна пошесть — і в Азізовому будинку вона також косила саму молодь, і Азіз тепер теж залишився без дітей. У Саїда вижила тільки найстарша дружина, від якої вже годі було чекати потомства. Тоді він привів до себе в дім молоду дружину, звичайно, не тому, що покохав її, а тому, що хотів, тому що повинен був мати сина. Нова дружина на ім'я Зебіба була вже при надії.

Зебіба за походженням була йеменкою. Алі Саїд, предки якого колись прийшли з Йемену, любив усе Йєменське. Йемен — як часто він казав — стародавня, славетна країна, де й досі повною мірою дотримуються арабського способу життя. Алі Саїд пив Йєменську кагву мур, тобто дрібно мелену каву, присмачену гвоздикою та імбиром. Пив її, сидячи біля водограю на подвір'ї своєї резиденції, й поглядав угору на вікна, за якими Зебіба чекала свого часу. Потім він сходив на горішню терасу й знову пив кагву мур, дивлячись на море. Воно було сіро—голубого кольору, з білими прожилками хвиль, наче Йєменський килим.

І все, або майже все, що можна було побачити на морі, належало йому — Саїдові. До цих віддалених берегів запливало надто мало чужих кораблів. Отож, коли на обрії з'являлася щогла, Алі Саїд знав, що це корабель шукачів перлів і що він належить йому. Він був Сагіб—ель—Сембук, тобто Володар кораблів, а тому — й Володар перлів, бо мати засоби на лови — значить мати й вилов.

Іноді в невеличкій гавані Джумеле збиралося стільки кораблів шукачів перлів, що вони займали весь рейд, і деяким доводилося кидати якір у відкритому морі. Та наступного ранку кораблі відпливали, й море було пустинне… Хіба що тільки вночі часом майне неподалік берега видовжена гостроноса тінь і зникне в східному напрямку. То кораблі работоргівців везли чорних баранів[7] з Ефіопії та Ерітреї до аравійських берегів, поспішаючи потемки, щоб їх не захопив зненацька англійський чи італійський патруль. І в цих кораблях мав свою пайку Алі Саїд, але ніколи цим не вихвалявся. Це була небезпечна гра.

Наступного ранку після Ауссиної смерті море було пустинне, і в Джумелеській гавані стояв на якорі лише один однощогловий вітрильник «Ель-Кебір», що приплив уночі. Сонце Ще не зійшло, а нахуда хаджі Шере й серіндж уже стояли перед брамою Саїдової резиденції, прохаючи, щоб їм було дозволено побачити обличчя Володаря перлів. Зустрів їх саїдів улюбленець, огрядний галлієць Башир.

Він був у резиденції чимось на зразок управителя, пив шербет, їв медові коржі, а всі інші невільники тремтіли, зачувши його писклявий голос. Як і Саїд, Башир понад усе любив перли.

Коли Башир завів гостей на внутрішнє подвір'я, Алі Саїд удостоїв їх лише тим, що мовчки підняв голову. І нахуда з серінджем вклонилися й привітали його, торкнувшись пальцями чола, серця й вуст. Тільки тоді Саїд дав знак, щоб вони сіли на подушках навпроти нього. Але все ще панувала тиша, бо не годиться, щоб нижчі починали розмову, так само, як не годиться, щоб вельможа виявив свою цікавість чи нетерпіння. Аж по тому, як нахуда та серіндж випили по філіжанці Йєменської кави, Саїд розтулив уста, щоб почати розмову, і показав зуби, гострі та білі наче ікла хижака.

[6] Каїд, або каді (араб.) — суддя.

[7] Жаргоном жителів цього району так називалися невільники.