Ловці перлів: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Саффар виринув, вліз у гурі й висипав свій вилов. Але Раскалла усе ще не віддихався. Шкіра його блищала скоріше від поту, ніж від води. Це була погана ознака; норець не повинен потіти.

Саффар бовтав ногами у воді й чекав, дивлячись кудись на обрій. Він відчував, що, коли б поглянув на Раскаллу, той сприйняв би його погляд як докір чи як наказ пірнати. Саффар не міг збагнути цього дивного почуття. І таких дивних, незбагненних думок, почуттів і передчуттів, яких він не помічав у жодного зі своїх друзів, у нього було багато. Інколи Саффарові спадало на думку, що він занадто багато розмірковує… Але й це було лише якесь дивне, незбагненне почуття.

Вузькі Раскаллині груди дихали спокійніше. Але він усе ще сидів у гурі, сидів ще й після того, як почепив сітку до пальців ноги, й рухи його були непевні. Глибина усе ще жахала Раскаллу, й цей жах він не міг подолати ні волею, ані звичкою. Він був рибалка, а не норець. Він це усвідомив, та вже запізно. Рибалка, а не норець. Але чого вартий рибалка без човна? Нічого не вартий. А Раскалла не може збудувати собі нового човна. Деревина — рідкісна й дорога на сомалійському узбережжі…

Раскалла взяв камінь до рук і спустився за борт. Але не пірнув, а чогось барився, тримаючись за борт гурі й дивлячись на сухорляві Саффарові ноги, що гойдалися перед ним у моді. А Саффар дивився на чорний Раскаллин чуб, і його знов охопило дивне, незбагненне почуття: жаль до цього зацькованого чоловіки, йому було шкода Раскалли так само, як Аусси, коли той спливав кров'ю…

І цієї хвилини, мабуть, уперше за всі довгі роки, в голові в Саффара промайнула згадка про безіменний острів і про Ауссину кров, яка текла й зникала в піску, ніби її пив ангел смерті, посланий аллахом. І раптом ця картина постала перед його очима так виразно, ніби вона була зіткана не із спогадів, а з живих образів і барв: ловці, голі й смагляві, стоять у колі, а на піску лежить Аусса, голий і смаглявий… А нахуда зводить руки до неба:

«Якщо аллах забажав, щоб кров бігла…»

Цієї миті Раскалла пірнув з тихим плеском. Картина, що тільки—но стояла перед очима в Саффара, зникла без сліду. Він перекинув ноги в човен і схилився над скринькою з скляним дном, стежачи за другом.

А Раскалла падав у блакитне провалля, стискаючи свій камінь. Кров бухала йому в голові, наче хтось безупинно бив у бубон. Раскалла знав, що вмре, але не хотів умерти тут, під водою. Він щосили стискав свій камінь, наче той був рятівною соломинкою, наче в ньому було спасіння. Нарешті Раскалла опинився на дні.

Але знову барився й не випускав камінь, наче боявся залишитись тут на самоті. Та що вдієш? Залишився сам. Працював він гарячковими, квапливими рухами, які виснажували його. Але інакше він не міг — боявся. Відірвавши ціле гроно перлових скойок, Раскалла сунув їх до сітки і… тут побачив перлину.

Це була «вільна» перлина. Вона випала з якоїсь напіврозкритої скойки й тепер лежала в заглибині скелі, наче в келихові. Це було схоже на примару. Але то була не примара: «вільних» перлин у морі чимало. Та, вислизнувши із скойки, вони звичайно падають на дно, де їх миттю заносить піском. А ця потрапила до камінного келишка…

І Раскалла знайшов її. В безмежному, нескінченному лабіринті морського дна він кинув погляд саме на цю заглибнику в скелі… Тому він і повірив, що це диво, що це аллахів дарунок.

Але тієї миті в нього не було часу на міркування. Він схопив перлину, сховав за щоку й поплив угору, хоч сітка була ще напівпорожня. Але в легенях у нього вже не було повітря. Він рвонув угору, відчайдушно перебираючи руками, наче не плив у воді, а ліз по драбині… Його душив страх, що він потоне або в нього не витримають легені саме тепер, коли він має перлину, коли він має все!

Раскалла вилетів на поверхню так навально, що на мить з води показалися навіть його стегна. Потім, бурхливо дихаючи, схопився за борт човна.

— Помалу, помалу, — мовив Саффар і хутенько пірнув, побачивши вбогий Раскаллин вилов.

Раскалла видерся на човна й дістав з рота перлину. Вона була кругленька й зеленава. Він хотів сховати її, та не мав куди, — Раскалла був зовсім голий, коли не рахувати пов'язки на стегнах. І він знов поклав її в рота.

Раскалла був щасливий! Він мав перлину, він мав усе! Йому хотілося співати. Але він не міг, бо й досі ще важко дихав. А в роті, поміж зубами й щокою, відчував перлину. Солонувату на смак, його перлину! Аллах акбар! Аллах акбар!..

Раскалла дивився на небо й плакав. Потім ловитва скінчилася, і сім гурі з різних кінців моря віялом попливли до однієї Точки. У тій точці, у відкритому морі стояв на якорі «Йемен», поширюючи навколо сморід сечі й гнилизни.

Ловці висипаи на палубу свою здобич, сіли навпочіпки й, співаючи пісень, нескінченних, як саме море, почали відкривати мертві перлові скойки. Бен Абді стежив за ними, чухаючн скреблом свою сутулу спину.

Ловці співали. Їхні чорні кудлаті голови схожі були на верхівки якогось великого дивовижного чорного овоча. А коли остання скойка зникла в морі, нахуда хаджі Шере й серіндж Бен Абді впали на коліна й почали читати фатиху, святу молитву ловців перлів. Чоловіки пристали до них. І Раскалла теж набрав був повітря.

Та раптом щось у нього здригнулось, і він відчув, ніби якась жахлива, невмолима рука стисла йому горло. Раскалла змовк. Він відчував не біль, а якийсь дикий жах, що підступав йому аж до горла, стискав і давив його… І Раскалла знав, що це таке. Це був страх перед аллахом. Він не міг вимовити ні слова зі святої молитви фатихи, не міг заприсягтися, що не приховав нічого з того, що йому подарував сьогодні аллах. Він мав перлину! Але він бачив водночас і неспокійний нахудин погляд, що, перескакуючи з одного чоловіка на іншого, невідворотно наближався до нього… І Раскалла почав беззвучно ворушити губами, ніби читав фатиху, але його витріщені від жаху очі забігали самі по собі, наче зацьковані звірятка. Та ось чорні нахудині очиці вп'ялися в Раскаллине обличчя.

Хаджі Шере дивився на Раскаллу… Голос його підскочив до найвищих нот, а ритм молитви прискорився. Нахуда молився дедалі швидше, дедалі поквапливіше, це вже була не молитва, а якесь верескливе торохкотіння… Та ось скінчилася фатиха, й нахуда підвівся.

Він показав пальцем на Раскаллу. Зіниці його очей зараз були маленькі, наче зернятка проса.

— Ти мовчав!

Тепер уже й серіндж задивився на Раскаллу своїми вибалушеними водянистими очима; скребло тремтіло в його руці.

— Чому ти мовчав? Чому не читав фатихи? — запитував нахуда, і голос його звучав погрозливо.

Раскалла відкрив рота, але якийсь невимовний жах здавлював йому нутрощі, стискав горло; цей жах невпинно зростав… І водночас Раскаллі здалося, що зростає й перлина в його роті, що вона надимає йому щоку, й уже кожен може бачити її, так ніби вона лежить на долоні. Раскалла хотів сказати щось, та не міг.

Серіндж Бен Абді повільно підвівся. Скребло в його руці аж підскакувало. Він поволі підступив до Раскалли і схопив його за чуба.

— Чому ти мовчиш? — загорлав серіндж. — Кажи!

Але Раскалла не міг говорити, тоді Бен Абді почав трясти його голову так, наче хотів витрусити з неї хоч звук.

— Ні!.. — зойкнув Раскалла.