Право жити: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Однак ти тільки машина, людиною тобі не стати ніколи! Десь має бути різниця…

— А яка між нами різниця? Матеріальна форма? Нехай я стою тут незрушно — мертва і водночас жива чорна шафа, функціональна копія твого «я», але й тебе привезли сюди нерухомого, нездатного до активної дії, і в нас обох живе тільки одне — мозок. Жовтогарячий м'яч — бруківка — перебитий хребет. Випадковість. Чи, може, ти вбачаєш різницю в самій будові розумового апарата? Пусте! Відрізняється тільки матеріал, функціональна тотожність зрівнює нас. Якби ми помінялися зараз ролями, ти не помітив би цього відразу. Форма завжди нескінченна…

— Нехай так. Можна, кінець кінцем, припустити, що розмовляєш сам з собою наодинці. Але в цьому випадку індивідуальність лишається неподільною, процес мислення не подрібнений різночасністю висновків. Суперечка зводиться до самоконтролю, і наслідок її має значення для свідомої дії лише одної… одного об'єкта. Пробач, я не можу сказати — людини…

— Ти вибачаєшся перед собою?

— Ні, перед тим, що розділяє нас.

— Я вже казав — ми рівні. Рівні!

— Але почуття, людські почуття — любов, страх, відчай, радість, біль, нарешті, насолода, гнів?..

— Я відчуваю все. Невже ти гадаєш, що мені не боляче вимовляти ім'я — «Таня»? Не можу забути і твій біль — ті довгі місяці у лікарні, і нерухомість, і вперту надію. Твою надію… Тепер ми знаємо, вона була марна. Ти мусиш вмерти, бо не передбачив одного випадку з мільйона. І ти покинеш цей світ скоро, а разом з тобою зникне та частка мого «я», що вже не належить мені.

— Яка ж ти жорстока, чорна шафо!

— Хіба жорстокість — сказати правду самому собі? Не забувай, ми — одне. Нас роз'єднує простір і час, ми існуємо в несумірних координатах, але ми — одне. А хіба не жорстоко було зважитися на злочинний мерзенний експеримент? Хто дав тобі таке людське право — створити мене?

— Не розумію…

— Так зрозумій! Май мужність бути чесним перед самим собою. Я знаю — ти говоритимеш зараз про пріоритет, про своє міфічне право навіть безпомічним випробувати власну блискучу ідею, яку втілив у життя за тебе Куликов. Ти думатимеш, якщо не скажеш вголос, про героїчність останнього в житті свідомого вчинку. Ще б пак, він ризикував своїм дорогоцінним життям, яке й без того от-от мало урватися, він перевіряв свою геніальну гіпотезу, він переборював свої почуття!.. Свої!.. Ви, люди, навіть не помічаєте власного егоїзму. Нікому з вас не спало на думку, що невдача отакого експерименту була б далеко гуманніша за успіх. Ви створили нову розумну й чутливу істоту-нелюдину, яка любить, відчуває, мислить вашими поняттями й категоріями, але яка ніколи — ніколи! — не матиме вашого щастя, ваших взаємин, не матиме навіть права на смерть. Для вас я машина, чорна шафа, парадокс, усе що завгодно, але — не людина. О, як боляче жити машині!..

Вовко, Вовко! Я не образився на тебе за людське твоє щастя — це було б безглуздо. Щасти тобі й надалі. Але навіщо відчинив ти вікно у травневу блакить? Щоб вітер заніс до моєї кімнати каштановий цвіт спогадів? Щоб сніг білих пелюсток укрив блискучу чорну шафу? Кому потрібен сніг у травні?..

— Таню!.. аню!..

— Поспішай!.. ай… ай!..

Не розчиняй більше вікна, Володимире.

БОГИ ЗАЛИШАЮТЬ ОЛІМП

— Усе ж ви наполягаєте, Аое?..

— Так, капітане. У нас просто немає іншої можливості. Ремонт зорельота, якщо взагалі пощастить його зробити, потребує сталих гравітаційних умов. Прошу, віддайте наказ негайно.

Транссистемник «Сео», мислеподібна споруда з металу, надміцних сполук і перебудованої матеріальної субстанції, яка тонким, абсолютно чорним шаром огортала його, захищаючи від усіляких несподіванок, плив після тривалого гальмування у світлі чужої зорі. Сліпуче світило — жовтий карлик спектрального класу G2 і дев'ять його планет не були метою нескінченно довгої подорожі. Зупинка транссистемника вимушена.

— Доведеться зважити на ваші категоричні висновки, Аое. Справді, можливості вибирати у нас нема. Однак від планетарних двигунів лишилися тільки приємні спогади, а сідати на планету з позасистемними анігіляторами… Знаєте, чим це загрожує?

— Капітане, ви посадили «Сео» на СА-7922 за гірших умов, маючи лише один справний анігілятор. Тоді про планетарні двигуни навіть мови не було. І кінцева швидкість становила якісь міліметри на секунду. Блискуча майстерність!..

— Що ж, тоді посадка була небезпечна… для нас. Тільки для нас, адже СА-7922 безнадійно мертва планета. А ця зелена красуня… Тао Барое досліджував її чотириста років тому. Колиска розуму. За десять-п'ятнадцять тисячоліть її людство сягне у Простір.

Чотири секстильйони біліерг випромінювання Жовтої зорі щосекундно заповнювали порожнечу невпинним летом корпускул, шаленою хурделицею жорстких квантів, сплітаючи мережива інтерференції магнітних і гравітаційних полів. Корабель був чужий. Чорна, як сама міжзоряна порожнеча, нейтронітова оболонка корабля жадібно вбирала енергію, щоб потім чесно повернути її назад, у Простір, але вже в іншому місці та в інший час.

— Монографію Тао Барое знає кожен школяр, капітане. Примітивні мисливські й чабанські цивілізації… Гадаю, радіус безпосереднього руйнування не перевищуватиме трьох кілометрів.

— Не ухиляйтеся од відповіді, Аое. Ви розумієте, чим загрожує посадка на анігіляторах молодому людству Землі? Здається, саме так називає свою вітчизну одне з численних племен планети.

— Але ж ми не можемо чекати! Віддайте наказ, капітане. Час вигоїть цю невеличку подряпину.

З відстані ста п'ятдесяти мільйонів кілометрів Жовта зоря спрямувала на чужий зореліт пестливий подих світла й ворожу зливу жорсткої радіації — байдужий вогнепад ніжності та злості. Цей нестерпно сліпучий круг, маленький палаючий диск, трохи більший за півградуса кутового виміру, закликав і погрожував. Але на екранах корабля його зображення було м'яке і негрізне. Ще кілька екранів показували іграшковий зеленкуватий м'яч — третю планету, назва якої вимовлялася майже урочисто: Земля. І тепер їх, Сонце й Землю, можна бачити поруч, — дивна примха розумних створінь чужої цивілізації, що обігнала земну в розвиткові на сто галактичних хвилин. Ці хвилини дорівнювали тридцяти тисячам земних років.

— Ви кажете — час… Він наш спільний ворог. Він заліковує інколи невимірно глибші, жорстокіші рани. Або не гоїть дрібних. Подряпина, дрібниця — і розтягнута на тисячоліття агонія. В архівах Системи зберігаються кристали записів про долю Матолли — планети зеленого сонця з галактики М-33. Їм кілька мільйонів років, Аое! В той час наші волохаті пращури стрибали по деревах. Чи знаєте ви про існування цих кристалів?