Право жити: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Велике вам спасибі. Іншим разом, я дуже поспішаю.

Було зовсім темно, але він посадив кар точно біля десантної ракети, заліз через відчинений люк усередину, звично відчинив шафу і за хвилину надів скафандр. «Не забув», — усміхнувся. Потім увімкнув герметизаційну систему, пульт керування. Збігали хвилини, ледь чутно клацав барієвий еталон часу.

— Усе гаразд! — промовив він уголос, і ввімкнений кіберштурман, сприйнявши ці слова, як запитання, чітким голосом відповів:

— Системи десантної ракети «Пролісок-Б» працюють нормально.

— Кругова орбіта, — наказав він кіберові. — Ешелон дві тисячі кілометрів, кут нахилу нуль.

— Прийнято. — Голос кібера був байдужий.

За хвилину-другу блимнула червона стрілка на пульті: потрібні розрахунки навколоземної орбіти виконано.

— Старт!.. — майже крикнув він.

Десантна ракета підстрибнула на кількасот метрів, підкинута антигравітаційною катапультою, і одразу загули планетарні двигуни. Довгий вогненний хвіст проколов темряву й щез за хмарами. Потім загуркотіло небо, і все затихло.

Він не знав, скільки часу заберуть у нього приблизні розрахунки складної інерційної траєкторії, тому одразу почав обчислювати її, не чекаючи, доки почне діяти невагомість. Точність була йому ні до чого: однаково доведеться вносити корективи після виходу з району гравітаційної дії Сонця. Рука (він таки не забув професії!) звично кодувала на інтеграторі вхідні елементи транссистемної траєкторії, які він обчислив ще на Землі, після того дощу, і перш ніж замовкли планетарні двигуни, кіберштурман почав обробку навігаційної інформації.

«Траєкторія складна, кібер мусить поблимати індикаторами годин зо три, — знову всміхнувся він. — А все ж я швидко впорався з кодуванням! Тищенко нізащо не повірив би, а Середа — той тільки з принципу знайшов би мікроскопічну помилку. Авжеж… Чотириста років вони мертві, та промайне ще чотириста, поки летітиме «Пролісок-Б» у спресованому часі… А для мене мине близько чотирьох…»

У нього ні на мить не виникло сумніву: чи знайде він колись «Пролісок», чи потрапить взагалі в той далекий зоряний район Галактики. Він знав — потрапить і знайде, тому що мав загинути разом з товаришами ще чотириста років тому.

І коли, нарешті, завібрував корпус десантника під ударами анігіляційного двигуна, він розплющив втомлені очі і анітрохи не здивувався, побачивши в тісній одномісній кабіні трьох товаришів з «Проліска». Він радісно прийняв могутнє рукостискання капітана, довго не випускав теплої жорсткої долоні Тищенка, а штурман Середа, мовчазний, як завжди, поплескав його по плечу і щиро усміхнувся: «З поверненням, другий пілоте!»

— Ви ще прийдете, хлопці?.. — встиг запитати він космонавтів, перш ніж галюцинація розвіялась.

Двигун ракети гримів.

БРЕХУН

Запах майже невідчутний, якщо дивитися на них уважно. Дванадцять плескатих туб, чіткі кольорові наклейки: кармін, оранж, сієна, охра. Фарби. Та досить відвести погляд і подумати про щось інше… Зимовий ранок. Сонце. Сніг. Лижі. Вітер. Пильнуй, сміливцю, за тим пологим схилом — небезпечне урвище!.. І от потяглася з блискучої коробки тоненька цівка морозного запаху: холодно й кислувато пахне біла емаль. Замети, замети, засніжені схили, терпнуть від морозу щоки й пальці, люта завірюха засліпила очі… Не дивися на фарби!

Кімната. Все, як звичайно: м'яке світло, широкий учнівський стіл, на столі блискуча коробка — дванадцять кольорових туб. І пластиковий аркуш перед нею — недоторканий, чистий. І сухі пензлі.

Чуєте?.. Десь далеко шумить море. Ближче. Пружна вода підхопила засмагле тіло і — раз! — виштовхнула з розгону до неба. Над хвилями схилилися пальми… Терпкий, солоний запах — це блакитна туба. Все міцнішає сонячний, апельсиновий подих — так пахне тільки оранж…

Погляд на фарби — зникло море. Кімната, стіл, за столом — людина. Людині дев'ять років; на неї чекає море, її ждуть пригоди, небезпеки, снігові схили та буйно-зелений праліс. Але зараз час навчання.

— Отже, Федоре Васильовичу, на минулому занятті ми з вами завершили вивчення основ просторової композиції. Стандартна підготовча програма номер 522/4, складена з дев'ятнадцяти тематичних уроків, передбачала визначення індексу здібності до малярства. Гадаю, що вам, Федоре Васильовичу, буде цікаво дізнатися про кількісний вираз свого індексу, а також порівняти його з індексами інших вихованців вашої групи. Програма дає можливість зробити це за бажанням учня сьогодні, на підсумковому двадцятому уроці.

Автомат замовк. Сірий пластиковий ящик, схожий на тумбу сферовізора, терпляче ждав слів дев'ятирічного хлопчиська, щоб, одразу почувши їх, блискавично проаналізувати, звірити з відповідною учбовою програмою і відповісти — вичерпно, безпомилково, з бездоганною дикцією.

Хлоп'яче обличчя стривожене. Здібності. Місяць тому цей автомат провів з Федьком підсумкове заняття з кібернетичного конструювання. Федькова радість буяла: тоді його індекс був найвищий у групі. А по тому — заслужена винагорода! — право на подальше, незрівнянно цікавіше навчання у Живого вчителя. Це вже не нудний серійний ящик-педель!

— Звичайно… скажи. Тільки спочатку — які оцінки у Славка Богатирьова й Ганька Штаубе, а потім уже в мене… Ну, давай, кажи швидше!

У незворушній тиші підготовчого класу ледь чутно гудів автомат. Він не забарився з відповіддю — конструкція молектронного педагога була надійна.

— Будова вашої, Федоре Васильовичу, відповіді стилістично недосконала. Треба всіляко обмежувати вживання непотрібних, паразитарних слів у реченні, таких, як «ну», «давай» тощо. Щодо особистих індексів здібності або оцінок, як ви кажете, — то перелічую їх у тій послідовності, в якій ви просили. Учень Богатирьов Ростислав Іванович, група 3-в, дев'ять років, індекс здібності до малярства — п'ятсот сорок чотири і сімдесят шість сотих…

— Більше п'ятисот! Відтепер Славко навчатиметься малювати у Живого вчителя!..

— Так, здібності Ростислава Івановича перевищують середню норму. Можливо, в нього виявиться справжній талант художника. Але визначення талановитості вихованця не входить до компетенції машини. Далі. Штаубе Ганс-Петер, група 3-в, десять років, індекс здібності двісті сорок один рівно,

— Я так і знав. Ганько навіть пензля тримати як слід не навчився. Зате математика в нього — сімсот п'ятдесят!