— Виробництво кіностудії «Тракатан-фільм»! — загробним голосом сказав привид і, дрібно затремтівши, розсипався на порох.
Замість нього в глибині печери виник велетенський фосфоруючий пес. Він наблизився до скам'янілих від жаху розвідників і, огидно дихаючи на них часником, став люто поводити очима.
— Коліть, Доне, коліть! — закричав Сурдинка, прикриваючись портфелем, мов щитом, але Тирляль несилий був підняти обважнілу шпагу. Раптом над їхніми головами почувся страхітливий зойк, і під склепінням спалахнули дві червонясті плями. Вони мирно пурхали над кібертонцями — все нижче й нижче, все нижче й нижче. Айя, Тирляль і Сурдинка одразу забули про існування пса: це були людські вуха.
— Назад! — скомандував Сурдинка не своїм голосом. — Швидше назад!
— Хе-хе-хе-хе-е-е! — почувся позаду глузливий регіт.
Відступати було нікуди: ззаду на них ішла, широко розмахуючи косою, зморшкувата баба в білому.
— Смерть! — облизав пересохлі губи Тирляль і сам не стямився, як рушив їй назустріч. «До-ре-мі-фа-соль-ля-сі-до!», — вистукувало на високих нотах серце.
Коли їх розділяло кілька кроків, баба несподівано захиталася. Незграбно махнувши косою, вона вдарила нею по власній нозі і з жалібним стогоном пострибала геть.
— Знай Дона Кібертона! — крикнув їй навздогінці Тирляль.
Він знову відчув себе великим і дужим. Що йому тепер пес? Що йому якісь там вуха? Відступи, Айю! Відійдіть, професоре!
Але що це? Червонясті плями спустилися псові на шию і перетворились на невинний бантик. Чудовисько, млосно заплющивши очі, взялося вишукувати бліх і зразу стало схоже на добродушного дворнягу. На його тлі проплив знизу вгору тремтливий напис: «Перерва з технічних причин».
Тирляль розгублено опустив шпагу. Отже, то не від нього тікала бридка баба? І раптом радісний здогад осяяв його обличчя:
— Айю, Айєчко, невже? Так, професоре? Це вона?!
— Це Покі, — усміхнулася Айя, клацаючи замком футляра. — Дорога вільна, колеги розвідники
Полон
А Невірко тим часом щодуху гнав по дну ущелини. Колюче галуззя стьобало його по обличчю, та болю він не відчував. Далі, далі від цієї клятої печери! Ніяка в світі сила не примусить його повернути назад!..
Прибігши до моря, Невірко важко опустився на камінь. Ех, як він шкодував, що ракетниця лишилася у професорському портфелі. Він ніжно погладив по шерсті свою волинку, і над пустельним узбережжям полинули журливі звуки.
З чудового світу музики його вирвав чийсь грубий дотик. Невірко озирнувся, і волинка випала з його рук. Над ним, як вежа, що стриміла в небо, височіла металева істота з богатирськими грудьми і головою, що виростала просто з плечей. Прана рука істоти закінчувалася п'ятьма сталевими пальцями, а ліва — важким чавунним молотом.
— Встати! — стиха наказала істота, і оскільки Невірко все ще сидів, підняла його лівою рукою за комір. Похитуючись на ватяних ногах, Невірко побачив другу істоту, що зовні нічим не відрізнялася від першої. «Двоє проти одного! — подумав він. — Забагато. Не впораюсь. Та й кожен із них — башта проти мене».
— Даруйте ласкаво, — мовив він стиха, — ви роботи?
— Не роботи, а дроботи! — відрубали в один голос. — Дроботи Його Логічної Бездоганності Тракатана!
— Чи не будете ви такі люб'язні поінформувати мене про дорогоцінне здоров'ячко вашого володаря? — улесливо посміхнувся Невірко, але дроботи замість відповіді спритно накинули йому на голову цупкий лантух.
— За що? — із жахом закричав Невірко. — Я нічого не зробив! Це не я!
— Вперед! — скомандували дроботи, і Невірко рушив туди, куди його підштовхували сталеві руки.
Всю дорогу конвоїри мовчали. Навіть ступали вони нечутно, — певно, їхні сталеві підошви були підклеєні гумою. Нещасного бранця довго гнали крутою кам'янистою стежкою. Відтак потягли вгору по сходах і штовхнули в двері.
— П'ять-дріб-Сім прибув! Три-дріб-Чотири прибув! — приглушено доповіли дроботи.
— Вільно! — скомандував хтось хрипким шепотом. — Що це за суб'єкт?
— Підозріла особа, пане Головний Нашіптувач!
— Чи є цей волохатий предмет його власністю?