— Отой? Луценко. Слабак, — лаконічно відказав сусіда.
— А чому в шоломі?
— Хто його зна? Інакше він за дошку не сідає, наче трохи не при собі…
Луценкові справи дедалі гіршали: він позбувся пішака, загубив у контратаці коня й підвівся, щоб поздоровити суперника з перемогою. Він скинув шолом, і я впізнав Віктора Лагоду, колишнього претендента на світову шахову корону.
Аматори шахів пам’ятають що фантастичну історію: невідомий студент спалахнув надновою зіркою на шаховому небосхилі, блискуче виграв кілька великих турнірів, домігся права боротися з чемпіоном світу… Фото Лагоди довго висіло у моїй кімнаті: я був небайдужий до людей з незвичайною біографією.
Зовсім спантеличений, я вийшов у вестибюль і вирішив підстерегти загадкового шахіста біля виходу. Луценко-Лагода не забарився. В одній руці він ніс велику чорну парасольку, у другій — шолом.
— Вечір добрий, гросмейстере! — бовкнув я, ступнувши йому назустріч, і тут-таки зрозумів, що моя фраза звучить якщо не глузливо, то не зовсім чемно.
Шахіст зупинився і упустив парасольку, та, піднявши її, був уже цілком спокійний.
— Я, певно, здався вам Лагодою? Знаю, схожий. Але невже вам спало на думку, що я і він — одна й та ж особа?
Крити було нічим. Справді ж бо, трапляються на світі двійники.
— Як журналіст, я хотів про дещо спитати вас. Де ви працюєте?
— Я — залізничний касир. Але ж вас цікавить зовсім інше. Так от, шолом під час гри я надіваю просто так собі, без усякої мети. Маленька примха. Витребеньки, якщо бажаєте.
Мені пригадався один з героїв Сарояна: той міг грати на тромбоні лише в солом’яному капелюсі. Може, Луценко з тієї ж породи диваків? Та професійний нюх підказав мені, що тут щось негаразд.
Відчувши давненько забуте репортерське завзяття, я поїхав на вокзал. Начальник станції недовірливо покрутив у руках моє посвідчення й сказав, що Луценко Віктор Михайлович працює касиром третій рік. Службових помилок не припускався, навпаки, має кілька подяк.
Те, що я почув, для мене важило чимало. Лагода, що зник з шахового обрію чотири роки тому, теж звався Віктором Михайловичем.
Сидячи на дубовій вокзальній лаві, я марно намагався побудувати якусь пристойну логічну схему. Логіка тут, очевидно, була безсила. «А, хай йому грець, — сказав я собі. — Не Мегре ж я врешті-решт!» Вирішив забути про шахіста у рожевому шоломі і пішов купувати квиток.
Черги до каси не було. По той бік віконця сидів Луценко і захоплено читав шаховий журнал.
— Даруйте… — почав я, простягаючи гроші. Луценко, не відводячи погляду від журналу, вибив квиток і дав здачу. Я подивився на квиток: усе правильно, купейний до Вовчих Гір. Перелічив гроші — точно. Але як касир міг знати, куди я їду? Адже Вовчі Гори — одна з багатьох станцій по цій лінії…
— Вікторе Михайловичу, не відпирайтеся!
Він зблід — ще більше, ніж тоді, у вестибюлі.
— Ви живете подвійним життям! — виголосив я в пориві натхнення. — Ви телепат!
Луценко тоскно глянув на фатальний квиток.
— Чого ви хочете від мене?
Він зрозумів, що зазнав поразки, однак за інерцією усе ще грав свою роль. Хто-хто, а він — той, що читав у думках, — знав, чого я хочу!
— Ну добре, — згодився він, завважившії мою іронічну посмішку, — я вам усе розповім. Але ж я на чергуванні, а вам незабаром на поїзд…
— Нічого, поїду вранці. Перекомпостуйте, будь ласка, квиток…
Три чверті помешкання Віктора Михайловича займали стелажі з шаховою літературою. Ми сіли за шаховий столик, господар подав каву. Зі стін осудливо дивилися на мене портрети відомих гросмейстерів. Десь кричали півні.
— Навіть не знаю, з чого почати, — промовив нарешті Віктор Михайлович. — Либонь, ви маєте рацію, почну з дитинства.
До сьомого класу я був звичайнісіньким хлопцем. Захоплювався футболом, шахами. Вчився загалом непогано, тільки з математикою не клеїлося. Вчителька була досить енергійна стара, але, як мені здавалося, клята.
Одного разу вона вчинила нам справжнісінький розгром: двійки та одиниці сипалися градом. Я і мій сусіда по парті, Жора Донець, заціпеніли від страху. Нараз я почув своє прізвище і, як на плаху, поплентався до дошки.