— Мені це подобається, — обізвався Петро Андрійович, — і це викликано цілим комплексом і виховавчих, і загальнолюдських проблем.
— То ви вважаєте?.. — делікатно запитав Антон Іванович, але директор школи удав, що не почув запитання, — він був педагогом, а прямо перечити голові сільради в даному випадку було б непедагогічно.
Старий Демчук зрозумів його.
— Залишайтесь, але тихо будьте! — дозволив хлопцям. — А тепер, синку… — світлячок цигарки розгорівся, вирвавши на секунду з темряви похмуре обличчя старого й збуджене Сергійкове, — а тепер, синку, розкажи шановному товариству, що почув ти… У стіжку він ховався, — додав він зовсім іншим тоном, — заховався в сіні від грози, заснув, і ось тобі…
Тепер Сергійко розповідав не так поспішливо й плутано, як батькові. Встиг оговтатися, та й ніхто не підганяв його, слухали терпляче, лише іноді уточнюючи окремі деталі.
Вислухавши, замовкли, оцінюючи почуте.
– І що це за клята жінка може бути? — запитав Вербицький, і розгубленість та здивування були в цьому запитанні.
— Я вже думав, — обізвався Антон Іванович. — Не інакше, як Груздьова… Вона це, бо іншої не може бути. По-перше, — світлячок цигарки здригнувся й затремтів, видно, старий за звичкою почав закладати на руці пальці, — чоловік її — бандерівський вояк і зник кудись. По-друге, самогонниця, я до неї заходи вживав, і зуб на мене має. По-третє, в містечко на базар їздить, спекулює й живе заможно. Чули: дві буханки хліба бандерам принесла і раніше продуктами постачала. Хто, крім неї?
— Маєте рацію, — погодився Вербицький, — одне тільки дивно: невже сама стрілятиме?
— Язиката вона… — мовив Демчук. — Але ніколи б не подумав, що може стріляти. І все ж Сергійко чув…
— А якщо не вона? — запитав Петро Андрійович.
— Та вроді нема в Острожанах ще такої.
Вербицький не витримав:
— Під арешт її зараз, і все!
— Як під арешт? — здивувався Петро Андрійович. — А якщо не вона? Сергію, подумай, — звернувся до хлопця, — ти пам'ятаєш голос Груздьової? Вона це була?
— Певно, ні… А може, й вона… Дощ шумів, — поскаржився.
— От бачите, — впевнено мовив директор | школи, — нема в нас підстав для її затримання.
— Якщо вам потрібні підстави, я їх знайду, — одповів Вербицький. — Учора самогон гнала, ось і підстава.
— Звідки знаєш? — запитав Антон Іванович.
— Звідки? Всі знають…
— Я тобі дам — усі! Кажи вже прямо — причащався!
— Прошу не шкилювати з мене! — образився Вербицький. — Бачили, Степко Кушнір на побивку прийшов, а я що, чернець по-вашому?
— Не чернець, а «яструбок», і мусиш завжди тверезу голову мати.
— Та не п'ю ж я!
— Годі, — припинив суперечку Антон Іванович. — Отже, вирішуємо: громадянку Груздьову затримуємо до з'ясування обставин. Так?
Ніхто не заперечував, тільки лейтенант Бутурлак мовив директорові школи:
– І все ж, Петре Андрійовичу, ви не мусите ночувати в себе. Приходьте до нас, місця багато й веселіше.
— Ми таку юшку зваримо! — обізвався від дверей Андрій.
— Цить ти з юшкою! — суворо обірвав його Демчук. — Тут люди про діло гомонять, а він…
Андрій замовк: і справді, чого вискочив із своєю юшкою? Почервонів — добре, що темрява, не помітив ніхто.