Дідуган був мовчазний, отак за день вони не перемовились ані словом, хлопчик взагалі думав, що настроювач не помічає його. Коли надворі пролягли перші вечірні тіні, дідуган зібрав увесь свій інструмент і пробіг по клавішах легко й швидко — рояль обізвався звучно й басовито, дідок тільки крякнув задоволено. Озирнувся й поманив пальцем Сергійка, той підійшов несміливо, навшпиньках, дідок дозволив йому торкнутися кількох клавішів, а сам кумедно нахилив голову набік і прислухався, примружившись. Потім закрив кришку обережно, щоб не грюкнути, й мовив несхвально:
— Такий інструмент для концертного залу, а не для шкільних хуліганів…
З того часу рояль був замкнутий, ключ зберігався в Петра Андрійовича, він неохоче відчиняв інструмент, коли приїжджала якась художня самодіяльність, і казав, що згодом, за найпершої можливості, доб'ється у райвно вчителя, щоб синьоокі поліщуки й поліщучки вчилися музики.
Сергійко підклав під щоку долоню і уявив, як грає на роялі.
Музика одразу заполонила його, так було часто, він міг існувати в світі звуків, які породжував сам своєю уявою, вони обгортали його і підносили, здавалося, він відчував їх ледь не навпомацки, міг складати їх, як хоче, творити мелодію, і ця мелодія була такою величною і могутньою, що хлопець знемагав від розмаїття тих звуків, вони рвалися з нього, а він дивився в темряву широко розплющеними очима і летів на хвилях музики кудись далеко-далеко.
А дощ падав і падав, та звуки, породжені Сергійковою уявою, пливли в дощових краплях, мішалися з ними й створювали якусь особливу музику — на перший погляд одноманітну, та хлопчик відрізняв у ній сотні й сотні нюансів, йому було приємно й тепло, він нічого більше не хотів і був зовсім щасливий.
Музика заколисала Сергійка, і він заснув, пригрівшись. Не знав, скільки минуло часу, певно, надворі вже ніч, бо хтось казав хрипким простудженим голосом:
— Погода собача, і я вже не хотів іти, та умовились… Хоча, — зітхнув, — у таку темряву безпечніше, «яструбки» по хатах з дівчатами ховаються…
— То що ж вам потрібно? — запитала тонким голосом жінка. — Бо в мене часу обмаль.
— Хто тебе зараз шукатиме?
— Ніхто, та обережність не завадить.
— Звичайно.
— Хто Шелюка стрелив?
Лише тепер до Сергійка дійшов справжній зміст розмови. Лежав, боячись поворухнутися, і навіть ледь чутне шарудіння миші до смерті налякало його. Та надворі все ще падав дощ, не грозовий, а одноманітний, обложний, він скрадав звуки — люди не крилися, розмовляли голосно, але Сергійкові доводилося напружувати слух, щоб почути їх.
— Хто стрелив, той стрелив… — видно, запитання не сподобалося чоловікові, бо додав невдоволено: — Не твоє діло. Що в селі робиться?
— Якийсь лейтенант приїхав. У малого Шамрая зупинився. Швидко знюхалися…
— Вчитель як?
— Значить, так. Він собі під житло комору переобладнав. Пробив вікно і пічку поставив.
— Добре, недовго йому вже тепер…
— Можна я його?
— Можеш! — дозволив хрипкий. — Тільки обережненько, прошу я тебе, без шуму-галасу, щоб знали — тверда в нас рука і всюди дотягнеться!
Жінка засміялася зловтішно.
— Для нього одної кулі вистачить.
— Ото я й кажу, легесенько-тихесенько, пукнеш раз уночі, щоб совітським активістам не спалося.
— Довго ще біля села крутитиметесь?
— Та як бог пошле. І пан Коршун накажуть…
— Святі хлібом не нагодують.
— А ти для чого?
— У мене також уже нема. Тут у коші дві хлібини.
— Поки хватить. М'ясо маємо, і картопля ще лишилася.