— Для спуску універсального автомата, — нагадав Добров.
— До біса автомат! Пустіть замість нього мене! — випалив Олекса.
Богатирьов насупився.
— Планер не повертається, Олексо, — серйозно сказав він.
— Я знаю, — мовив Олекса. — Мені зовсім не просто наважитися… Але ж лікарі в ім'я науки прищеплювали собі чуму. Хай я залишусь на Венері, та я повідомлю по радіо все, що побачу. Опишу форми життя. Можливо, виживу до нової експедиції. Я вельми прошу. Мені потрібен тільки планер…
Ілля Юрійович підвівся. В сусідній радіорубці лунав зумер.
— Земля! — сказав Добров.
Олекса метнувся до пульта й увімкнув репродуктор.
Крізь шум і тріск космічних перешкод почувся далекий голос. Зорельотчики завмерли, страхаючись поворушитися.
— Увага! В космосі! Сектор Венери! Сектор Венери! Слухай, «Знання»! «Просперіті»! Говорить Земля. Передає Місяць. Сумуємо разом з вами. Віримо в вас. Виходьте за планом на орбіти супутників. Повідомте характер пошкодження метеоритним пилом захисних шарів кораблів. Чи зможете без шкоди для здоров'я дочекатися «Шукача-сім», котрий, якщо є необхідність, вилетить до вас через два тижні?
Голос вичікувально замовк.
На Землі ждали відповіді. Понад триста секунд пробуде в дорозі радіопромінь.
— «Шукач-сім», — прошепотів Олекса. — Він прилетить через п'ять місяців…
У репродукторі зловісно шаруділо, ніби ворушився хтось невидимий, що причаївся, обвив корабель.
Добров кивнув у бік репродуктора:
— Ось він, космос, виказує себе. Все довкола пронизано випромінюванням.
— Так, — підтвердив Богатирьов, — у космосі бійся невидимих бур, а не тільки летючих скель. Колись метеорити фотонним променем знищуватимуть, а поки що…
— А поки що смертоносні промені за п'ять місяців крізь попсований захист знищать тут усе живе, — доказав Роман Васильович.
Олекса пожвавішав, майже зрадів:
– Ілля Юрійович, то дозвольте, я повідомлю зараз про це Землі! І те, що ви… дозволяєте мені, — додав він, благально дивлячись на Богатирьова.
Ілля Юрійович підійшов до Олекси і провів рукою по його волоссю.
Розділ другий
ШЕДЕВРИ ЛОГІКИ
У вантажному відсікові космічного корабля «Просперіті» стояв планер. Зі складеними крилами, із заскленою кабіною, він нагадував фюзеляж маленького швидкісного літака.
На вільному місці між планером і картонними ящиками з консервами стояв командир «Просперіті» інженер Аллан Керн, сухорлявий, жилавий чоловік з довгастим лицем, холодними голубими очима і коротко підстриженими вусами. Він уже знав про нещастя, але, не змінюючи розпорядок дня, займався гімнастикою: натягував гумові тяжі, присідав, глибоко дихав, відкидаючи назад руки, здіймаючи груди.
У вантажний відсік увійшла Мері Стрем, корабельна радистка і астронавігатор, дівчина спортивного складу, з твердою ходою, гордою головою і гострими, але приємними рисами обличчя.
— Містер Керн, — дзвінко сказала вона, — містер Богатирьов запитує вашу думку.
— Прошу пробачення. Ще дві вправи, — відповів Керн, витягуючи ногу вбік.
Мері Стрем насупилась, осудливо дивлячись на шефа, і гірко сказала:
— Не всі тепер можуть дотримуватися розкладу… В останній раз під час радіозв'язку я розмовляла з ними… жартувала…
— Жартам у космосі не місце, — сухо відрубав Керн, згортаючи гумові тяжі. — В їхньому становищі цілком могли опинитися і ми.