Марсові онуки: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Пулька несамовито скавучала і шкрябала перегородку.

Добров хотів увімкнути прожектор, та Ілля Юрійович спинив його.

Тепер чулося ухкання, рівне, розмірене.

Олекса вчепився в спинку крісла. Невже машина?

Почувся тріск ніби роздертої на частини тканини, і відразу — наростаючий свист, що завмер на граничній висоті.

Потім мелодійна нота, друга, третя… Співи? Олекса здивовано глянув на Іллю Юрійовича.

Той заперечливо похитав головою.

Добров засвітив прожектор.

І відразу замовкло все, наче вимкнули мікрофон, завмерло, причаїлося.

Тільки собака жалібно вищав у своєму відсікові.

Сліпуче світло вихопило з пітьми ближчі стовбури велетенських папоротей і сіті ліан, що чомусь побіліли тепер. Змії коріння немов застигли в боротьбі, задубіли.

У хащі заблискотіли зірочки… І ніякого руху.

Олекса не міг подолати тремтіння, а Добров діловито доповідав Богатирьову, що зовнішня температура різко впала від 57° до 31 °C.

«Оце чудово! — подумки вигукнув Олекса. — Що може бути краще для розвитку життя? Кисень біля поверхні є, як і гадали. Щоправда, його втричі менше, ніж на Землі, але він є. І може… Дихають же альпіністи на гірських вершинах!.. Та хіба дозволить Ілля

Юрійович вийти з ракети без шоломів. Слово буде за вараном, голубом і Пулею…»

Богатирьов уважно глянув на Олексу, на Доброва і оголосив:

— Завтра буде видніше… І на Венері.

«Спати? — жахнувся Олекса. — Хіба можна спати на чужій планеті першої ночі? Звичайно, не можна!»

Олекса чув, як крутиться у своєму відкидному «зуболікарському кріслі» Ілля Юрійович. Зовні долітали приглушені звуки. Мабуть, виводив вітер. Тварини неспокійно вовтузились у своєму відсікові. Олексі здавалося, що ракета тремтить від ураганних поривів, та, певно, вона тільки пружинила на посадочних лапах і стояла міцно… стояла на венеріанських скелях.

Усвідомити все це було просто неможливо.

І не тільки Олексі…

Ілля Юрійович все думав, думав про Венеру, все намагався переконати себе, що він уже на її поверхні, і раптом спіймав себе на тому, що думає про Землю. Не венеріанські велетенські папороті поставали перед ним, а тихий сосновий ліс. І навіть смолисті пахощі наче дмухнули звідкілясь, і не чужий поривчастий вітер, а свій, земний вітерець розкуйовдив бороду, і десь у селі, зовсім як Пулька, гавкав собака.

Стежина спускалася до річкової заплави Істри, про яку Ілля Юрійович співав своєму онукові: «Наша річка, наче обручка, в долині в'ється, Істрою зветься». А дворічний Микитась з розгону хлюпався у воду, верещав і бив по ній рученятами, здіймаючи бризки.

Протилежний берег річки був стрімкий, порослий лісом, завжди у затінку…

А на Венері, тобто тут, затінку не жди. Ніколи тут не визирне сонце. Хоч би вже швидше сходило…

І Ілля Юрійович, крекчучи, перевернувся на другий бік, потім несподівано сів і засміявся.

Олекса і Роман Васильович одразу ж підвелися. Вони не спали.

— Що, браття, не спиться на чужій планеті?

Олекса підвівся і притиснувся чолом до зовсім тепер холодного скла.

За вікном накрапав дощ. Звичайний земний дощ.