В економічній ділянці НЕП була частковим поворотом до приватної власности в хліборобстві та допущенням приватної ініціятиви в дрібній промисловості й торгівлі. Земля оставалася далі власністю держави, але її передавалося, згідно з земельним законом УССР від 22.XI.1922 року, селянам до приватного користування й орендування в держави. Змінено податкову систему „продразверстки”, встановлюючи натуральний податок від кількости землі. Селянам признано право продавати продукти на вільному ринкові. Ці зміни піднесли добробут селянства, викликали ріст кооперативних форм сільськогосподарської промисловости і пожвавили підприємчивість кооперативних діячів і приватних купців та промисловців („непманів”), які в черговому періоді були за свою, дозволену законом, діяльність винищені, як „клясові вороги”.
Для зазначення зміни курсу зменшено масові розстріли. Зненавиджену ЧЕКА офіційно розв'язано, замаскувавши її новою назвою – ОҐПУ. Проголошено амнестію решткам повстанців і членам некомуністичних партій. Недобитків українських патріотів, культурних і церковних діячів не переслідувано прямо за їх національно-культурну діяльність, але ліквідовано поодиноко під закидом мнимої участи в протисовєтських підпільних організаціях. Заґарантовано українській політичній еміґрації поворот на Україну й вільну працю над розвитком української національної культури в межах совєтських законів. Це викликало явище радянофільства на західньоукраїнських землях і „зменовєховства” серед еміґрації. Через кілька років ці ґарантії безпеки поворотцям виявилися недійсними і їх поголовно під різними претекстами винищено.
Причини національних уступок
В національній політиці російські большевики були примушені також піти на хвилеві уступки. Склалися на це різні причини. Внутрі Російської КП(б) розгортався конфлікт з лівою, а згодом з правою опозиціями.[41] Апарат терору, що мав лобовою атакою переломити суспільно-економічну структуру на комуністичну, виявився занадто примітивним і дратуючим для населення. Селян треба було заспокоїти бодай хвилевими наділами землі для приватно-трудового користування, щоб уникнути господарської катастрофи. Зокрема в Україні широко розгалужений повстанчий рух виразно був спрямований за економічно-політичну незалежність України й вільний розвиток української культури. Надіючись ще на „світову революцію”, Москва не хотіла відштовхувати від себе пролетаріят европейських народів показом жорстокого давлення неросійських народів. Врешті, деякою мірою заважили довгорічні остороги й незадоволення декотрих авторитетних українських комуністів, яким нахабна колоніяльна політика російських большевиків перешкоджала комунізувати Україну.
„Українізація” і спротив русифікаторів
XII З'їзд РКП(б) 17 квітня 1923 р. засудив усі місцеві націоналізми і одночасно оголосив російський великодержавний націоналізм за небезпечний ухил. Декрет про українізацію, виданий 1 серпня 1923 року, ствердивши, що дотогочасна формально визнана рівність між російською й українською мовами в Україні є недостатня, та що „в наслідок невеликого розвитку української культури взагалі”, в наслідок браку підручників і недостатньо підготовленого персоналу, російська мова має перевагу в Україні, – заповів, що уряд, „щоб усунути цю нерівність, уживає низки практичних заходів, які... мусять забезпечити українській мові місце, відповідне чисельності та питомій вазі українського народу на території УРСР”.
Отже рік 1923, місяць квітень чи серпень, можна би уважати за формальний початок нового курсу відмосковлення України, тобто „українізації”. На ділі так не було. Оголошені в 1923 році постанови осталися близько два роки паперовими ухвалами. Активно впроваджувати „українізацію” почав у 1925 році нарком освіти Олександер Шумський, а продовжував і закінчив її його наступник, Микола Скрипник (1927-1933). Тому фактичний час українізації не співпадає з періодом НЕП-у, але починається з 1924 роком і кінчається в 1933 році.
Московські большевики здавна прийняли були в національній політиці таку тактику: впарі з політикою винищування підбитих народів, заявляти в пропаґанді, що совєтська диктатура в принципі признає тим народам право на культурний розвиток у національних формах, але соціялістичного змісту. Згідно з цією старою тактикою[42], секретар ЦК КП(б)У, русифікатор Дмитро Лебідь (1923-1925) на Київській партійній конференції в серпні 1923 р., ствердивши, що через історичні обставини культура міста є російська, а культура села українська, заявив, що: „Поставити собі за завдання активно українізувати партію, себто робітництво ... це значить стати на точку зору нижчої культури села, порівняно з вищою культурою міста”. Він запропонував засаду вільної боротьби двох культур в Україні, вільну конкуренцію двох культур, з тим, що партія і уряд не повинні вмішуватися в відмосковлення України. Ця „лебедівщина” не закінчилася з моментом проголошення XII з'їздом РКП(б) ухвал про українізацію. Русифікаторський уряд видав формальні розпорядки про „українізацію”, але партійні русифікатори-лебедівці ужили потихо заповіджених Декретом „низки практичних заходів”, одначе в такому напрямі, щоб гальмувати українізацію, сподіваючися, що в вільній конкуренції двох культур швидко переможе російська.
НАСЛІДКИ „УКРАЇНІЗАЦІЇ”
Сталося протилежно, як сподівалася лебедівщина. Українське стихійне відродження, розбуджене в часах державности, приховавшися під назву „пролетарської культури”, перемогло російську культуру партійних шабльонів. Ця перемога закінчилася в чергових роках сталінсько-постишевського терору відплатою русифікаторів, фізичною ліквідацією учених, письменників і навіть українських комуністів за те, що вони в культурній творчості перевершили москалів. Таким способом приспішено „вільну конкуренцію двох культур”.
Большевики перерахувалися щодо наслідків тактичних полегшень в Україні. Політика тимчасових уступків викликала буйний зріст української національної стихії в різних напрямках.
Національно свідомий елемент, що ухилявся від співпраці в совєтських партійних і адміністративних апаратах, розбудував до небувалих розмірів українську різногалузеву кооперацію, що проникала всі ділянки українського економічного й культурного життя й проявляла тенденції не піддаватися в узалежнення від Москви.
Нарком освіти в 1920-1923 роках, Григорій Гринько, запровадив окрему від російської систему української освіти, завівши українську мову в народніх і високих школах, хоч і впровадив обов'язуючий комуністичний дух. Молода фахова інтеліґенція почала виповняти важливі пости в техніці, науці, культурі, шкільництві і в совєтських установах, вносячи на свій лад українську інтерпретацію в переведення совєтських директив.
Освіта й шкільництво
В Україні створено величезну мережу курсів українознавства. Рідна мова облекшила повести енерґійну боротьбу з неписьменністю. Кількість письменних збільшилася в 1925 р. на 60%. В 1927 р. в містах було вже 70%, а в селах 50% письменних. В державних і громадських установах, завдяки енерґійним вимогам О. Шумського, заведено урядування і листування в українській мові. Службовці мусіли вивчати і складати іспити з української мови, щоб не втратити праці. Також і москалі, прислані на Україну, підлягали цьому розпорядженню, крім вищих партійних вельмож. Значно зросла кількість українських шкіл, а зменшилась кількість російських. В 1925 році працювало близько 18 тисяч шкіл, 145 технікумів, 35 вузів і 30 робфаків. В 1927 році було 38 вищих і 146 середніх спеціальних учбових закладів, навчання українською мовою проводилося в більше як 80% шкіл і в 50% технікумів.[43] Міста зовнішньо починають відмосковлюватися припливом сільської молоді до шкіл і фабрик. Також обмосковлений пролетаріят починає вивчати рідну мову. Різко збільшується видавництво українських книжок і підручників. Появляються мовні видання класиків української літератури й переклади творів европейських письменників. Заходами Скрипника Комісаріят Освіти РСФСР після спротиву дозволив 30.8.1929 р. українську мову завести в шкільництві поза межами УССР в українських поселеннях на Кубані, в частинах Курщини і Воронічжини, в Казахстані і Зеленому Клині. Адміністрація в Україні зостається далі головно в московських руках. У 1929 році українських службовців у республіканському апараті було 36,2%, а в обласному 28%.[44]
Наука
Конкуренційна боротьба двох культур, як теж і поворот М. Грушевського в 1924 році і зменовіховців на Україну, вплинули на те, що несоціялістична інтеліґенція перестала ізолюватися від співпраці з совєтчиною і масово почала включатися до праці в шкільництві, в напівгромадських большевицьких установах, а особливо в наукову, літературну, мистецьку й театральну діяльність. Це довело до великого розвитку наукової праці Всеукраїнської Академії Наук, яка потворила свої філії та інститути в більших містах України й притягнула майже всіх українських і багато чужинецьких учених до співпраці.
Дуже плодовито пожвавлюються мовознавчі студії. Опрацьовується наукову і технічну термінологію, видано шість томів великого словника української мови до букви „п” (опісля сконфісковано), опрацьовано і затверджено в 1929 р. єдиний український „академічний” правопис, розпрацьовано українську наукову термінологію з різних галузей знання.
Великий науково-історичний осередок розбудував М. Грушевський під назвою „Історичні Установи” при Українській Академії Наук. Низка наукових комісій опрацьовувала історію України різних часів і видавала багато праць та наукові і масові журнали („Україна”, „Первісне громадянство”, „За сто літ”). Міцними осередками історичної науки був Харків (Д. Багалій), Одеса (М. Слабченко), також Дніпропетровськ (Д. Яворницький), Полтава (І. Рудницький), Ніжен, Чернігів (Я. Жданович), Кам'янець-Подільський (М. Поленський). Пізніші арешти професорів ВУАН в 1929 р. послабили, а далі перервали великі наукові праці істориків. М. Грушевського заслано в 1931 році до Москви й поставлено під поліційний догляд, а потім до Кисловодська на „лікування”, яке приспішило його смерть (24.ХІ.1934).
Боротьба двох культур була приспішувана в такий спосіб, що українських діячів культури впродовж років поодиноко або малими групами розстрілювано, напр., композитора М. Леонтовича (24.1.1921), професора мистецтва імпресіоніста Олександра Мурашка, поета Грицька Чупринку (28.8.1921), але генеральний погром прийшов разом з народовбивством села від 1933 року.
ЛІТЕРАТУРНИЙ І МИСТЕЦЬКИЙ РУХ
Нові напрямки в літературі
Ініціятиву організування літературного руху після большевицької окупації перебрали письменники, між ними колишні члени лівих українських партій, що під час війни перейшли на большевицьку сторону, але по-різному уявляли собі розвиток української совєтської літератури. Вони теж не хотіли бути додатком до російської пролетарської літератури і маючи партійний стаж, не хотіли вкладатися в шабльони партійних директив. Москва рекомендувала письменникам плекати стиль пролетарського реалізму, пізніше названий соцреалізмом. В Україні буйно розворушилося творче шукання різнородних стильових течій. Це літературне зрушення мало теж і політичний аспект – самооборону незалежности творчости. Визначування тематики і навіть стилю вимагає від мистця сервілізму. Писав Олександер Довженко: „Здається це перший в історії культури випадок, де стиль „постановляють” на засіданні” („Вапліте”, 1926, зошит І.). Наперекір партійній директиві, в Україні спонтанно оживають або творяться нові різнородні літературні течії, протиставні рекомендованому Москвою натуралістичному реалізмові, як необарокко, неокласики (Микола Зеров, Максим Рильський, Павло Филипович, Юрій Клен, Михайло Драй-Хмара, О. Дорошкевич, М. Могилянський); символісти (Микола Філянський, Володимир Свідзінський, Павло Тичина, Дмитро Загул, Яків Савченко, Володимир Ярошенко, Володимир Кобилянський, Терещенко); футуристи (Михайло Семенко, Ґео Шкурупій); неоромантики (Микола Хвильовий, Микола Бажан).
Організації письменників
В Києві літературна група творить у 1924 р. „Ланку”, потім перезвану на МАРС (Майстерню Революційного Слова), що об'єднує письменників: Тодося Осьмачку, Григорія Косинку, Валеріяна Підмогильного, Бориса Антоненка-Давидовича, Євгена Плужника, Михайла Івченка, Дмитра Фальківського, Івана Багряного. В цій групі переважали неоклясики. Несоціялістичні інтелектуальні сили гуртувалися також: біля літературно-наукового журналу „Життя і революція”, що виходив у Києві в 1925-1933 роках.
Поруч з Києвом, другим осередком культурного, зокрема літературного життя, стає тодішня столиця Харків. Там утворюються літературні групи, а також: літературні об'єднання в формі спілок письменників. До масових спілок належить „Плуг” (1922-1932) – спілка селянських письменників нижчого рівня і „Гарт” (1923-1925) спілка пролетарських письменників. В тих роках постала з наказу Сталіна літературна організація „Молодняк”, спілка молодих комсомольських письменників. Харківські москалі утворили в 1924 р. „Всеукраїнську Асоціяцію Пролетарських Письменників” (ВАПП) і безуспішно намагалися затягнути до неї українських письменників, обіцюючи їм окрему секцію, щоб спільно ширити на Україні російську пролетарську культуру, проти чого гостро виступив також і комуністичний поет В. Еллан-Блакитний.
До „Плугу” на початку належали: Сергій Пилипенко – голова, П. Панч, А. Головко, І. Кириленко, Д. Гуменна, С. Божко, Г. Орлівна, В. Алешко та інші. Частина з них перейшла пізніше до „ВАПЛІТЕ”, побачивши, що Пилипенко йде на співпрацю з спілкою московських письменників.
До „Гарту” належали на початку: В. Еллан-Блакитний – голова, М. Хвильовий, В. Сосюра, революційні романтики Валеріян Поліщук, М. Йогансен, І. Дніпровський, Г. Коцюба. Микола Хвильовий розвалив „Гарт” в 1925 р., вийшовши з нього з групою письменників „Урбіно”.
Він заснував нову організацію письменників, „Вільну Академію Пролетарської Літератури” – ВАПЛІТЕ (1926-1928) в складі М. Яловий – 1-ий президент, Микола Куліш – 2-ий президент, М. Хвильовий – заступник президента, Олекса Слісаренко – секретар, її членами були також не-комуністи, як: Ю. Японський, Майк Йогансен, О. Слісаренко, Аркадій Любченко, Іван Сенченко, Ґео Шкурупій. Належали туди О. Досвітній, П. Тичина, В. Сосюра, М. Бажан, П. Панч, І. Дніпровський, Г. Коцюба, Гр. Епік, О. Копиленко та інші – це була тодішня літературна еліта України. В. Державин пише, що: „ВАПЛІТЕ” це була єдина в підсовєтській Україні літературна організація, що засадничо і систематично протестувала проти московсько-большевицького режиму в Україні – протестувала, зрозуміла річ, почасти з націонал-комуністичних позицій, проте почасти і з суто національних”.[45] В їхніх органах не друкувалося матеріялів на партійне замовлення.
Партія заставляла Хвильового кілька разів каятися. Він друкував іронічну самокритику на себе для роз'яснення своїх гріхів у такий спосіб, що повторяв у ній свої єретичні думки і пропаґував їх. Після оголошення свого „каяття” він продовжував далі робити те саме з вродженим йому динамізмом і вольовістю.
[41] [16] Ліва опозиція в РКП(б) – Троцький, Зінов'єв, Радек, П'ятаков, Камєнєв – вимагала підтримки світової революції і більшого оподаткування села, приватного промислу та торгівлі. Права партійна опозиція – Бухарін, Риков, Томський – домагалися сповільнити поспішне заводження соціялізму та співпраці з капіталістичними державами, щоб при помочі західніх капіталовкладень відбудувати народне господарство СССР. Зворотом до НЕП-у Сталін здобув підтримку правої опозиції проти Троцького, а зліквідувавши троцькістів у 1927 році, завів пропоновану троцькістами примусову колективізацію і зліквідував праву опозицію. На Україні лівий і правий ухил в партії набирали характеру „націоналістичного” ухилу.
[42] [17] Цинічну пораду, як стосувати тактику обдурювання, відкрито подав „великодержавний русотяп” Зінов'єв на 5-ій Всеукраїнській Конференції КЩб)У в листопаді 1920 року в таких словах: „Зробити так, щоб ніхто не міг запідозріти, що ми хочемо перешкодити українському селянинові говорити українською мовою... Через ряд років переможе та мова, що має більше коріння, що життєвіша, культурніша”. Большевицьким русифікаторам хотілося і хочеться відсувати від себе підозріння, що вони обмосковлюють Україну, але незамітно роблять так, щоб з роками таки зрусифікувати її мовно і культурно.
[43] [18] Цифри подані за „Українською Радянською Енциклопедією” (УРЕ), том 17, стор. 138 і 141.
[44] [19] „Українська Загальна Енциклопедія”, том III.
[45] [20] „Аванґард”, 1953-54 р., ч. 10-11.