12 жовтня суд присяглих у Львові за УВО і саботажі засудив: службовця Степана Бокала, В. Гірняка, студента Остапа Гука, дяка Івана Джиджору, селянина І. Колодницького, Гриця Максимишина, студента І. Миськова, О. Пришляка, громадського секретаря Я. Сену – на 30 років ув'язнення. 12 жовтня окружний суд у Рівному за приналежність до УВО засудив Ольгу Твердохліб і Михайла Грибівського – на півтора року.
В жовтні 1930 р. арештовано: в Городищі ученика гімн. Андрія Турковського, в Лапшині голову „Лугу” Ілька Олійника, в Радехові б. посла о. д-ра В. Пелліха, в городенському повіті: о. Івана Пісецького з Корнева, о. Рибицького з Петрова, ученика 8 кл. Б. Пестушенка; селян: І. Гевка, Модного. В Гаях під Львовом арештовано о. пароха Сохацького під замітом приналежности до УВО.
19 листопада суд присяглих у Львові за УВО і вбивство провокатора засудив Івана Мицика на 15 літ в'язниці.
26 листопада суд присяглих у Львові за приналежність до УВО та ОУН і напад на поштовий амбулянс під Бібркою засудив: Юрка Кришталя, Миколу Максимюка, Зиновія Книша, Богдана Кравціва, Зенона Пеленського. Дмитра Вирсту, Богдана Кордюка, Йосипа Процишина, Жигмонта Процишина, Володимира Качмарського, Володимира Андрущака, Володимира Чоловського, Прокопа Матійціва і Юлію Козакевич – разом на 1 кару смерти і 37 років в'язниці.
27 листопада 1930 р. в Городенці арештовано Курилюка, урядовця Повітового Союзу Українських Кооператив, а в Серафинцях – студента Козаченка.
28 листопада бережанський суд присяглих за УВО і саботажну акцію засудив селян: Іллю Сироту, Степана Орляка, Дмитра Пителя, М. Мартинова, Д. Посунька та 6 інших – на 18 років в'язниці.
2 грудня арештовано в Бібрці студента Івана Ґабрусевича, який після тримісячного ув'язнення у бібрській в'язниці вийшов був на волю. Арештованого відвезено до тюрми у Львові.
2 грудня суд присяглих у Львові за УВО, творення її відділів і вишколи членів засудив: студентів А. Данчевського, Богдана Галайчука, Степана Ірвицького, селянина Василя Шведа і ґімназійного абсольвента Михайла Мельничина – на 3 роки в'язниці.
9 грудня наглий суд у Стрию засудив кравця Михайла Рудого за УВО і замах на провокатора на досмертну тюрму.
10 грудня львівський суд за підбурювання до протипольських виступів засудив селян Василя Витвицького, Дмитра Гошовського та Івана Котурбаша – на 12 років в'язниці.
12 грудня львівський суд за замах на поліційних донощиків судив селян з Чижова: Степана Білана, А. Ляпка, М. Дреліха, В. Івахова і В. Лучинського.
12 грудня Бережанський суд за вбивство донощика Татуньчака засудив Володимира Хамулу на кару смерти та Євгена Мороза з Підкаменя на 6 років в'язниці.
14 грудня львівський суд присяглих за вбивство поліційного донощика А. Юркова засудив; В. Кисіля, С. Грабаса, М. Кисіля, М. Дудного, М. Боднара, М. Маленького, М. Старицького і П. Баворовського – на 25 років в'язниці.
У грудні 1930 р. в Єзуполі біля Станиславова арештовано Михайла Шандуру, а в Турчанщині – Федя Дороша з Турочок та Івана Лудчака з Волосянки Малої.
В останні місяці 1930 року арештовано в Сокальщині 68 осіб, з них після кількох тижнів випущено на волю 37, а 31 особу перевезено до слідчої в'язниці у Львові.
ЮЛІЯН ГОЛОВІНСЬКИЙ КРАЙОВИМ ПРОВІДНИКОМ ОУН
Сотник Юліян Головінський, колишній старшина УГА, як бойовий референт УВО в 1922-24 рр., і як Крайовий Комендант УВО від осени 1924 до жовтня 1926 р., коли його арештовано у зв'язку з убивством куратора Собінського, – здобув собі беззастережний авторитет серед членства УВО і серед провідних членів ОУН, які знали про його ролю в УВО. Тому призначення Ю. Головінського на пост того, хто мав остаточно з'єднати в одних організаційних рамках УВО з ОУН на ЗУЗ, зустріли обидві сторони з великим вдоволенням і повним довір'ям.
Повернувшися до Краю з празької конференції, Ю. Головінський узявся негайно твердою рукою до здійснення свого завдання. Крайову Екзекутиву ОУН створив він у такому складі: Степан Охримович – організаційний референт; Зенон Пеленський – політично-пропаґандивний; Степан Ленкавський – ідеологічний; Роман Шухевич, член УВО й ОУН, виконавець вдалого атентату на куратора Собінського в час, коли Ю. Головінський був Крайовим Комендантом УВО, – керівник бойової референтури, а Зенон Коссак, теж давній член УВО й ОУН – заступник керівника бойової референтури; Михайло Колодзінський – військовий референт; Іван Ґабрусевич – референт юнацтва, а Богдан Кордюк – заступник референта юнацтва; о. Ярослав Чемеринський – фінансовий референт. Зиновієві Книшеві доручено провід над одною з боївок УВО.
Зводячи в одно, під організаційним оглядом, УВО й ОУН, Ю. Головінський доручив закріпити на всіх ступнях організаційну побудову клітин ОУН на зразок УВО: трійкова згл. п'яткова система, призначування провідника нижчої клітини провідником вищої, суворе дотримування засад конспірації.
Особливу увагу звернув Ю. Головінський на відповідне законспірування самого себе. Він перебував постійно в Чесанові, як співласник перевозового (автобусового) підприємства і в цьому характері, не виключаючи ні в кого найменших підозрінь, бував часто у Львові, використовуючи це для своїх організаційних зустрічей. У засіданнях КЕ ОУН він не брав майже ніколи особисто участи. Ті засідання переводив звичайно С. Охримович або І. Ґабрусевич, з якими Ю. Головінський обговорював перед тим програму нарад, а опісля їх перебіг і вислід.
Справи поодиноких референтур обговорював він окремо з кожним референтом під час зустрічі сам-на-сам.
Тому, що щойно сотн. Ю. Головінський допровадив до фактичного злиття УВО з ОУН і поставив тверді основи під організаційну структуру ОУН, серед членства був поширений погляд, що це він був першим Крайовим Провідником ОУН.
ЗАГАЛЬНЕ СТАНОВИЩЕ В ПІДСОВЄТСЬКІЙ УКРАЇНІ
[ця частина є доповненням, написаним іншим автором]
ЗАВОЮВАННЯ УКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЕЛЬ БОЛЬШЕВИКАМИ
Невдача з організуванням громадянської війни
Накинена червоною Москвою окупаційна влада на Україні намагалася з самого початку всіма способами фальшувати історичні факти про насильне завоювання України. За директивами партії про фальшування історії України історики мають замовчати, що большевики організували з-за кордону напади на Україну своїх збройних сил, і що Україну завоювали насилані з Росії збольшевичені полки російських і лотишських солдатів і матросів. Згідно з такою директивою це завоювання України є представлене в большевицьких підручниках історії, як справа побічна і допоміжна, не як напад на Україну чужих сил з-за кордону, але як вислання прошеної „українськими” комуністами допомоги з Росії, за що українські маси мають бути від тоді до тепер вдячні Росії. Головне намагання в пофальшованій історії є представити, що українські місцеві большевицькі сили самі зорганізували внутрішню громадянську війну, що вони приєднали маси до боротьби проти українських урядів: Центральної Ради, гетьмана і Директорії, а з Росії одержували тільки тоді військову допомогу, коли її просили. Так виглядає большевицьке перекручення. Дійсність була інакша.
У ті роки ніяких місцевих українських комуністів – крім кількох трохи замітніших одиниць – в Україні не було, як і не було перед революцією ніякої окремої комуністичної партії в Україні.[26]
Існували лише в кількох промислових містах України рештки передвоєнної російської комуністичної партії, що по-давньому називалася „Российская Социал-Демократическая Рабочая Партия большевиков” (РСДРПб). Ця територіальна організація російської комуністичної партії мала свої слабі підпільні клітини, звані спершу комітетами, а згодом ревкомами, всього в шести українських промислових і змосковщених містах.[27] Цього було замало, щоб піднести громадянську війну проти української держави.
Тимбільше замало, що ці клітини, зложені з москалів і жидів, були ізольовані від українських мас. Соціялістичні партії, конкуренційні до російської партії большевиків, передусім соціял-революціонери, українські і російські, мали занадто міцні впливи в Україні серед лівих елементів, тому відіграли головну ролю в революційних заворушеннях 1905 року і здобули тим для себе авторитет. Натомість, ліве крило російських соціял-демократів, фракція большевиків, заскорузла в кількох містах та у внутрішніх дебатах між собою. Ніякої ширшої ані помітнішої діяльности вона до часу революції не розгорнула, крім аґітації за малоуспішними штрайками серед чужонаціонального міського пролетаріяту.
[26] [1] Характерне, що „Комуністична Партія (большевиків) України” була покликана до життя не в Україні, а в Москві аж 12 липня 1918 року. Також і Другий З'їзд КП(б)У відбувся на чужій території, в Москві 22 жовтня 1919 року.
[27] [2] Катеринослав, Луганськ, Харків, Одеса, Миколаїв і Київ.