Доступу до селянських мас ці комітети російських большевиків не вміли і не могли знайти, а саме з двох причин. По-перше, вони не мали – як і досі не мають – ніякої концепції програми земельної політики, що могла б бути приманлива для українських працюючих мас, що в ті часи були в 85 відсотках хліборобськими. По-друге, вони, бувши явними всеросійськими централістами, зорієнтованими на різнонаціональне робітництво, а не однонаціональне українське селянство, були – і далі є – глухі і сліпі на українські національні домагання, уважаючи їх за маловажний пережиток реакційних часів і дрібнобуржуазних впливів і за перешкоду в закріпленні імперіяльних плянів Москви.
За перебільшеними совєтськими даними, ця Російська комуністична партія большевиків РКП(б) – нараховувала в червні 1918 року всього 4 364 членів на всій Україні, що мала в той час 30 мільйонів населення. За національним складом вона складалася головно з москалів, жидів та обмосковленого місцевого елементу, що був чужий для селянської в той час України. Місцеві сили російських большевиків в Україні були численно заслабі, замало відомі серед чужонаціональних для них українських мас, щоб могли підняти внутрішню громадянську війну проти України своїми власними місцевими ячейками, ревкомами, радами, чи бандами слабо озброєних міських червоноармійців, що були зацікавлені в грабежах „буржуїв” і бешкетах.
Організування бунту в Україні прибулими чужинцями
Тому то весь стратегічний плян підкорення України російські большевики побудували на збройній інтервенції зовнішніх сил. Цими силами були дві групи чужих солдатів: 1) деякі полки російських гарнізонів, що були стаціоновані на Україні, і, побоявшися відкомандирування їх на фронт, легко піддавалися большевицькій капітулянтській агітації за мир; і 2) озброєні дезертири з фронту, що поспішаючи не спізнитися прибути до дому по обіцяний поділ землі, застрягли переїздом в Україні і, не знаючи того, що дальші транспорти ешелонів були навмисне спинені якраз тими, що обіцяли дарувати їм землю, але не спішилися її дати, мітинґували з большевицькими агітаторами, які намовляли їх на „общепонятном языке” збройно повстати проти української влади, щоб скорше прорватися додому. Оці чужі гості в шинелях, що випадково застрягли в Україні по ґарнізонах чи переїздом через чужу державу, мали – за большевицьким пляном – зробити в чужій країні збройне повстання проти української влади, ніби то від імені українських мас. Назовні це виглядало би, що повстання роблять місцеві сили.
Але з цього організування громадянської війни „українців” проти України нічого не вийшло, бо якраз українські полки в час роззброїли збунтовані ґарнізони чужинців, а українські залізничники скерували ешелони червоноґвардійських дезертирів з фронту не на Київ, а поза межі України, до їхньої власної „родіни”.
Напади з зовні
Большевики з самого початку, від коли захопили владу в тодішній російській столиці Петрограді (7 листопада 1917 року), поставились з іще більшою ворожістю до встановлення Українською Центральною Радою самостійної національної влади в Україні, ніж; попередній уряд Керенського. Російсько-большевицький уряд народніх комісарів з осідком спершу в Петрограді, потім у Москві, чотири рази намагався насильно окупувати Україну, організуючи напади своїх військ на українську територію і одночасно підбурюючи до протиукраїнських бунтів і бешкетів чужонаціональні, протиукраїнські міські елементи і збольшевичених солдатів, тимчасово стаціонованих на Україні російських військових частин.
Большевицькі спроби завоювати Україну збройним нападом російських військ почалися вже в грудні 1917 року і повторялися чотирма наворотами до листопада 1920 року.
Матвій Стахів, у вступі до своєї аналізи[28] початкового періоду большевицької окупації України подає коротке зведення історичних фактів:
„Совєтська влада в Україні після свого проголошення в Харкові 26 грудня 1917 року не існувала безперервно. Після першої аґресії Советської Росії і першої частинної окупації України совєтська влада була викинена з України в квітні 1918. Пізніше почалася в грудні 1918 друга частинна окупація України, яка поступала ще меншими кроками вперед, як це було за першої, бо совєтська армія мусіла уступати назад, щоб потім припливом нових сил з Совєтської Росії поширювати окупацію знову. Так ця окупація то йшла вперед на захід і південь України, то відступала на схід і північ в сторону Совєтської Росії”.
Коли російським большевикам не вдалося в Україні зорганізувати „громадянської війни”, вони приготовили концентричний напад своїх військ на Україну під командою Антонова із спрямуванням на Харків і на Київ. 14 грудня військові приготування до нападу були вже закінчені. Російський большевицький уряд вислав 17 грудня ультимативну ноту українському урядові, домагаючись визнати в Україні диктатуру совєтів, повернути назад зброю роззброєним большевицьким бандам, що приготовляли протиукраїнське повстання і не перепускати через Україну козачих військ на Дон, Кубань, Урал і Сибір, щоб таким чином помогти большевикам повалити тамошні крайові уряди. Ультимат закінчувався виповідженням війни Україні. „Коли на протязі 48 годин не буде задовільної відповіді – писалося в ультиматі – то Совєт Народніх Комісарів (так називався російський большевицький уряд) – буде вважати Центральну Раду в стані війни проти совєтської влади в Росії і в Україні”.[29] Український уряд відкинув большевицькі домагання. Воєнна аґресія большевиків мала бути замаскована покликанням на поміч большевицьких військ від харківських комуністів, але цей плян маскування не вдався, бо спроба большевицького повстання з7 Харкові вночі на 16 грудня була здавлена українськими військами. Щойно, коли большевицькі війська здобули Харків 25 грудня 1917, під їхньою охороною Всеросійська Комуністична Партія (большевиків) – ВКП(б) – зорганізувала там з-поміж своїх поплечників совєтський український уряд. Для замаскування воєнної аґресії це було вже запізно.
„Харківський уряд – пише В. Голуб[30] – був створений для того, щоб надати війні (большевицької Росії) проти Української Народньої Республіки клясового громадського, внутрішнього характеру, а не характеру війни між Росією й Україною. Спираючись на російську Червону ґвардію „Курського напрямку” під командою Антонова-Овсієнка, Червона Армія під загальною командою Юрія Коцюбинського та Муравйова почала наступ на Київ”. Цей уряд складався з „народніх секретарів”, що взагалі не знали української мови.
Один з таких „народніх секретарів” – пише М. Стахів[31] – що був українського походження, В. Шахрай, говорив другому большевикові, Ґ. Лапчинському тоді таке: „Що це за уряд „український”, що його члени зовсім не знають і не хочуть знати української мови? Що не тільки не користаються жадним впливом серед українського суспільства, але воно навіть ніколи й не чуло раніше їхніх прізвищ? Що я за „український військовий міністер”, коли всі українізовані частини в Харкові роззброюються, бо вони не хочуть іти за мною на оборону радянської влади? За єдину військову підпору для нашої боротьби проти Центральної Ради ми маємо лише військо, що привів на Україну Антонов і що на все українське дивиться як на вороже і контрреволюційне”.
Большевицькі війська здобули Лівобережжя і деякі полоси на Правобережній Україні, включно з Києвом, знищивши перед тим по дорозі на Київ, дня 29 січня, під Крутами студентський курінь. В часі відступу перед офензивою Центральна Рада заключила 9 лютого 1918 року корисний мир з Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною, які визнали Україну державою, а дві перші держави дали Україні військову допомогу в заміну за допомогу хлібом. Большевицькі війська за три місяці були вигнані з України, а уряд „Совєтської Української Республіки” перестав існувати. Він ухвалою від, 20 квітня 1918 року розв'язався в Таганрозі і скасував існування цієї фіктивної совєтської „республіки” в Україні.
Другу військову аґресію проти України приготовили большевики на 1 грудня 1918 року і знову створили для маскування другий фіктивний уряд України – цим разом за кордонами України, в Курську – під назвою „Тимчасове Робітничо-Селянське Правительство України”. Сталін, тодішній секретар Російської КП(б), покликав в Курську на засідання намічених ним на міністрів („секретарів”) російських комуністів і повідомив їх, що ЦК Російської КП(б), тобто чужий закордонний чинник, як відмічає М. Стахів[32], ухвалив створити совєтський уряд України.[33] На думку призначених до цього уряду „міністрів” ніякої України, хоч би і в формі совєтській, не треба, бо це справа реакційна, але вони підпорядкувалися ухвалі ЦК партії і цей уряд створили. В маніфесті про створення цього наказного „уряду” була надрукована така погроза: „Всякий, хто примушує або намовляє виконувати розпорядження гетьмана або Центральної Ради чи їх аґентів на місцях, підлягає розстрілові на місці”.
Без виповідження війни Україні, большевики пересунули крадькома малі частини російської совєтської армії під Харків і концентричною атакою здобули його. У відповідь на ноту Українського Уряду спинити аґресію на Україну, і відкликати російські війська, большевики не призналися до нападу і відповіли:
„Ніякого війська Російської Соціялістичної Совєтської Республіки в Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент провадиться поміж військами Директорії (Української Народної Республіки) і військами Українського Совєтського Уряду, який є цілком незалежний. Поміж Україною і Совєтською Росією немає тепер ніяких збройних сутичок”.
Цих історичних фактів про початки підбою України вистачить, щоб нагадати методи підступу і крутійств, яких ужили російські большевики, щоб обдурювати, що не вони завоювали Україну брутальною силою з зовні, але що самі українці загнали її в російську неволю.
БОЛЬШЕВИЦЬКА ОКУПАЦІЙНА ВЛАДА
Большевицька інвазія принесла Україні не лише чужу окупацію, жадобну заволодіти багатствами завойованої колонії, експлуатувати її [...]
Фіктивні большевицькі уряди
[...]ких прислужників большевицькі фіктивні уряди в Україні. Цих спроб було кілька.
У Харкові партійна конференція членів Російської КП оголосила себе „Всеукраїнським З'їздом Рад” і – в противагу до Української Центральної Ради – створила 26 грудня 1917 р. переважно з чужинців нібито законодатне тіло під назвою „Всеукраїнська Центральна Рада Депутатів”, що незадовго перезвала себе на російський лад на „Центральний Виконавчий Комітет України” (пізніше ВУЦВК). Разом з цим вони проголосили свій „уряд” для України під назвою „Народній Секретаріят”.
На голову ЦВКУ поставили на показ спершу обмосковленого робітника Медведева, після нього москаля С. Бакінського (псевдо), а потім українського большевика Володимира Затонського, що був одночасно членом Совнаркому Росії. „Прем'єром уряду” тобто „Народного Секретаріяту” став від 4 березня 1918 р. український большевик Микола Скрипник. Він і Василь ШахРай, військовий міністер без війська[34] – це були два українці на 13 членів цього большевицького уряду України. Створення ЦВКУ і „Народного Секретаріяту” коментується тепер большевиками як початок утворення УССР. На ділі це був безсилий пропаґандивний трюк і фікція, бо від листопада 1917 р. Совнаркомом Росії був призначений Йосиф Сталін з своїм штабом керувати з-за кордону всією большевицькою акцією на Україні. Ціла стратегія і тактика війни й диверсії проти України була в його руках, незалежно від усяких борсань творених ним лялькових театрів. Харківський „уряд”, не виконавши своїх завдань щодо приєднання населення, сам ліквідував себе.
Майже рік після вигнання большевиків з України в грудні 1918 року, Сталін змонтував поза межами України, в Курську, другий „уряд” для України під назвою „Врємєнноє рабоче-крєстянскоє правітельство України”. На його голову призначив спершу київського москаля Ґеорґія П'ятакова, а 26. 1. 1919 року болгарина Христіяна Раковського.
Цей болгарський голова „уряду” України на засіданні київської Міськради 13 лютого 1919 р. заявляв: „Декретування української мови яко мови державної є реакційним, нікому непотрібним заходом”.[35] Про міністра совєтської пропаґанди в тому ж „уряді”, москаля Артьома (правдиве прізвище Ф. Сєрґєєв) – згадує Затонський – що „Артьом ... доводив, що це справа реакційна утворювати Україну хоч би навіть радянську”.
Трьох українських большевиків, що їх Сталін покликав у склад цього нового „уряду України”, зложено з 15 міністрів, – Затонський (народня освіта), Скрипник (соціялістична контроля) і Ю. Коцюбинський (член без ресорту) – „не мали в тому „уряді” ніякого значення – слушно підмічує М. Стахів[36] – бо він був у руках зажертих русотяпів на чолі з Раковським”. По національності цей уряд „совєтської української республіки” – просто провокація не тільки цілого українського народу, але навіть тих нечисленних членів Російської Комуністичної Партії, які були українського роду й не забули свого походження”.
Спосіб явного декретування чужою державою і на чужій території уряду для іншого народу це грубе накинення окупаційної адміністрації перед явною інвазією чужої країни. Так воно і на ділі було. Уряд Раковського остався закордоном і в міру інвазії України російськими військами пересувався на окуповані землі, де оголошував себе совєтським українським урядом і накидував свої розпорядження.
Але і цей чужинецький „уряд” виявився непридатним інструментом для політичної диверсії проти України. Довір'я до накинених самозванців українське населення не мало. Він мовчки перестав діяти, ще ухваливши в березні 1919 р. на т. зв. III Всеукраїнському З'їзді Совєтів потрібну окупантам конституцію УССР.
Большевики не обмежилися на таких спробах „узаконнювання” фіктивних урядів для України. Вони зорганізували „Всеукраїнський Ревком” з відкритим завданням організувати підпільно-підривні дії проти України і керувати ними. Щоб надати цьому „Всеукраїнському Ревкомові” леґальну підмурівку, Петроград доручив большевикам з недіючого Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету України (ВУЦВК) ухвалити, що цей Комітет передає свої функції Всеукраїнському Ревкомові, як надбудові існуючих в обмосковлених містах Революційних Комітетів.
[28] [3] Д-р М. Стахів: Перша совєтська республіка в Україні, Нью-Йорк—Філядельфія, стор. 10.
[29] [4] Цей ультимат був підписаний від імени Совєта Народніх Комісарів Леніном, як головою, і Троцьким, як наркомом зовнішніх справ.
[30] [5] Всеволод Голуб: Конспективний нарис історії КП(б)У. Вид. Український Збірник. Книга 9, Мюнхен 1957, стор. 35.
[31] [6] М. Стахів: Звідки взялася совєтська влада на Україні, стор. 17.
[32] [7] Там же стор. 27.
[33] [8] Голова: Пятаков; члени „уряду”: Ялкін, Антонов, Артем, Квірінґ і знавець від українських справ Затонський.
[34] [9] Головнокомандуючий інвазією большевицьких військ „Курського направлєнія”, русотяп Антонов, який зайняв Харків і уможливив дію Народньому Секретаріятові, дивився з погордою на забаву в уряд харківських большевиків і не рахувався з їхніми розпорядженнями.
[35] [10] П. Христюк: Замітки і матеріяли до історії української революції. Том IV, 1922. Стор. 173.
[36] [11] Там же, стор. 223 і далі з докладним поданням особового складу.