Спомини з часів української революції (1917-1921): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

З німецького боку був репрезентований один старшина і п'ятьох рядовиків. Старшина був в одягу штабовця, але не генерального штабу, на що я негайно звернув увагу голові російської делегації.

Не переходячи рівчака, німецький старшина чистою російською мовою запитав, чи є в російській делегації старшина генерального штабу (російська армія тоді вже зняла всі відзнаки, уважаючи їх антідемократичними, і в сірій масі нічого не можна було розібрати).

Товариш Сташков з ляконічним "вот" ткнув мене пальцем у груди та негайно спитав – чи є з німецького боку також старшина генерального штабу. Але Німець, не звертаючи на нього уваги, запитав про моє призвище та ім'я по батькові і тільки після відповів Сташкові, що зараз буде німецький старшина генерального штабу.

Один з німецьких вояків швидко, розбризгуючи в калюжах воду, подався назад до своїх окопів, а делегація залишилась над рівчаком. Довга хвилина мовчанки переривана німецьким старшиною, який вдався у лірику і сказав, звертаючись до мене: "Яка це велика хвилина – може, початок кінця міжнародньої різні й початок спокійного співжиття народів..." На це відповів Сташков трафаретною мітінґовою фразою: "Правда, давольно етой проклятой вайни!".

Тимчасом з німецьких окопів вийшов новий гурток – чотирох людей. Коли вони наблизились, ми побачили знайомого вже нам вояка, виголеного, з моноклем, чистенько олягнутого майора генерального штабу з двома золотими зубами, та ще одного старого сотника з обличчям, на якому малювалась нудьга, імовірно на його думку, задля даремно промочених черевиків. Крім цього був з ними і міцний бурш, – "ляйтнант" з виглядом людини, що повнить службу – безкритично, на приказ.

Вони підійшли та нараз віддали почесть так одночасно й так вправно, що мимоволі підтягнулись і наші; витягнулись, приклавши руку до шапок.

Після коротенької розмови поміж собою, той же німецький старшина запропонував шукати сухого переходу, щоби переглянути уповноваження сторін.

Довго посувалися ми вздовж рівчака, аж найшли напівзруйнований місток і зійшлися на сухому місці.

Німецький майор генштабу підійшов просто до мене і привітав "гер оберста", висловивши радість з приводу такої стрічі. Я удав, що не розумію німецької мови і той же штабовий старшина переклав це привітання.

Ми подали собі руки. Побачивши, що російська делегація стоїть безрадно, я сказав їм, що треба привітатися, та пішов до решти німецьких старшин, щоб подати їм руку, а потім і до німецьких вояків, які спершу остовпіли, потім твердо, як на муштрі, шаркнули ногами у важких черевиках. Щойно тоді і наша делегація почала подавати руки всім членам німецької делегації.

З вдоволенням запримітив я невдоволення на обличчі німецьких старшин, яке виявлялося ріжно, в залежности від темпераменту. Делегації почали обмінюватись документами. Німці витягнули пергамент із надрукованим російським і німецьким текстом, в якому уповажнюється майора фон Дангофа до ведення пертрактацій в справі припинення ворожої акції на фронті ґенерала Войрша. Документ був із підписом цього ж ґенерала та його начальника штабу і зі всіми печатками. Ми, кожний, витягли клаптик паперу, де той же товариш Сташков підписав уповноваження собі та іншим із рос. делегації вести пертрактації про демократичний мир між німецьким та російським народом.

Довго дивились на ці "документи" і радилися Німці, зокрема на мій, де було зазначено тільки – "технічний референт". Із їх розмови почув я фразу: "але треба і так пертрактувати, це ж революція, а мусимо мати мир..." Нарешті німецький перекладчик сказав, що – документи визнано вистарчаючими та що перше слово належиться голові російської делегації, від якої виходила ініціатива початку пертрактацій.

"Товариш" Сташков зараз же почав промову:

"...Досить цеї проклятої війни, годі вже напрацьованим рукам пролетарів убивати своїх братів. Товариші зі "совдепу", "народні комісарі" та товариш Криленко дали нам наказ миритися з німецьким працюючим людом на умовах демократичних: без анексій та контрібуцій і на праві самовизначення всіх народів. Мир!... Але мусимо ми балакати з представниками німецького працюючого народу, тому запитуємо, чи є тут представники цього народу?"

Німецький перекладчик перекладає. Довга павза – під час якої майор Дангоф просить мене як "гер оберста" дозволу закурити папіроску. На мою відповідь, що я тільки звичайний стрілець... знизує плечима і сказавши до мене по французьки – "за Вашим дозволом" – виймає папіроску і повільно закурює.

Наші хвильку збентежені; потім демонстративно починають крутити папіроски, на що майор негайно дає дозвіл курити і своїм воякам, які витягають люльки.

Майор, пустивши декілька разів вгору дим, відповідає: "Армія тепер складається зі всього, що є активне в німецькому народі, отже, вона є його представницею. Вище командування армії є її законним представником. Я маю уповноваження від цього командування, тому вважаю себе законним представником мойого народу".

Переклад – павза... Сташков радиться, – питає мене. Я відповідаю: "Товаришу, Німці не то що представників пролєтаріяту, але й парляменту на фронт не пустять. Справу мира на фронті все одно рішатиме їх начальство, проти якого нема протесту, бо там не має революції".

Після цього Сташков раптом вирішив, звертаючись до Німця: "Нехай так, – отже, будемо говорити про мир між нашим і вашим народом". "Але, – відповідає майор через перекладника, – я маю уповноваження трактувати тільки про припинення ворожих ділань на певному фронті, навіть не про завішення зброї, а в ніякім разі про остаточний мир..."

Обопільне непорозуміння вже почало ставати не до подужання, але в той мент прибіг засапавшись вояк із позиції та повідомив, що приїхала комісія від армійського комітету, яка має вести замість нас пертрактації.

Про це повідомлено Німців і настала довга перерва. Тоді-то підійшов до мене з гуртком своїх старшин майор Дангоф і довідавшись, що ніхто з російської делегації не розуміє по французьки, звернувся до мене в цій мові з довгою промовою, в якій зазначив, що старшини всіх армій та народів, крім своїх обов'язків перед нацією та державою, мають ще інтернаціональні прикмети старшинської професіональної чести, тому він до мене звертається просто, як до старшини із запитом, чи ця влада комітетів, з якою вони почали трактувати, є авторитетною і чи вони себе, як старшин, не понижують тими пертрактаціями.

Я відповів, що наказ перепинити ворожі акції був даний комітетами і, як вони могли самі переконатись, – виконаний.

Мене тоді спитали, чому я тільки технічний референт, а не член делегації. Моя відповідь, що я як Українець у тих російських переговорах іншої участі не можу брати – викликала велике здивування, а один найбільше гарячкуватий "ляйтнант" викрикнув: "От і маєте!"

Всякі політичні розмови скінчились. До самого приїзду нових делегатів Німці з великим зацікавленням розпитували мене про Україну та її народ, про військові можливости і т. п. Казали, що у них в штабі є офіціальні звідомлення, які вони мають ще провірити розвідкою про те, чи справді в російській армії є національний роскол, як він далеко дійшов, зокрема чи є правдиві відомости про Україну і Українців. Зазначували при тому, що їхнє вище командування не вірить в актуальність українського руху, уважаючи її тільки вигадкою.

– Українець – старшина генерального штабу!.. – казав майор, – "я хотів би, щоб ви приїхали до генерала Войрша, а то він нам інакше ніколи не повірить!"

Разом з пертрактаціями про мир з Німцями починали з'являтися вогники громадянської війни та підготовка війни проти України.

Голова корпусного комітету "унтер-офіцир", летун-зорець Василь Зиновієв у приватній розмові зі мною нераз переконував мене про те, що найліпше для мене кинути панькатися з цією містечковою буржуазною Центральною Радою, яку все одно розженуть пролетарі, та взагалі з тими "кулачками" Українцями мазепинцями, бо їм не встоятися проти цілої Росії.

"...Я віжу, что ви, таваріщ, умний человєк і не водітесь с етіми агалтєлімі афіцерамі, правільно оцєніваєте ревалюцію, не баітесь єйо, чево ви думаєте, что украінскій від контр-революції прочнєе донскаво ілі афіцерскаво?" – Ніяк не було можливости переконати його, шо національне питання є самостійне та істнуюче.

З другого боку, командант настирливо доводив, шо я маю революційне зіпсуття мозку і даремно думаю "вдержати цілість фронту" з Українцями, що краще я зужив би свою енергію та впливи на удержання штурмовиків, яких він мусить збірати по постанові комітету до Осиповщини (залізнича стація 15 верств від міста Мира, де була база корпусу) для розформування, але з яких він гадає зібрати надійний полк, щоб держати в руках комітетчиків.

Його теж годі було переконати, тому я тільки доказував йому, що український полк та ще під моєю орудою буде ще надійнійшим.