Спомини з часів української революції (1917-1921): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Про революцію в штабі Туркестанців 7. дивізії довідався я в досить самобутній спосіб. Два-три дні після подій у Петрограді в автора цих рядків, який жив з рядовиками гарно, явилися вночі телефоністи штабу та повідомили його (не як начальника штабу дивізії, а як свого земляка з Київщини) цілком секретно про те, що Петроград та Москва захоплені повставшим народом, що царя, мабуть, вже не має й показали друковану відозву якогось революційного комітету, закликаючу досить неясно до підтримки революції. Вони шукали поради (знову як земляка), чи арештувати начальство, чи почекати, бо майже всі старшини були під непомітним доглядом "сознательних салдат".

Довелося порадити їм, щоб почекали на вияснення обставин і побувати "цілком секретно" на таємних сходинах вояків штабу дивізії, в якому автор був начальником, а крім нього на таких же сходинах в одному з полків, і теж секретно, без відома команданта цього полку.

Щойно в три дні після цього довірочного повідомлення прийшов дуже таємно, до власних рук самого начальника дивізії, наказ з вісткою про заворушення в центрах Росії, які, безумовно, мали бути зліквідовані, але, з огляду на небезпеку їх негативного впливу на фронті, наказувалося скріпити догляд по частинах, головно припинити зв'язок із запіллям, щоб унеможливити прибуття агітаторів; доручувалось між іншим виставляти стійки, щоб не допускати до своїх частин фронтовиків, повертаючих із відпусток та лічниць.

Цей розпорядок доказував тільки розгубленість центрального кермування армією та підтверджував правдивість "салдатської пантофльової пошти", яка звалася на фронті "кашеварськими ізвєстіями".

Події розвивалися. Довірочні відвідини вояків приносили все то нові подробиці, навіть часописи, які приходили разом із транспортами круп, м'яса та хліба і задержувались згідно з наказом відпустковцями, яких не було змоги затримувати. А накази все таємнійші та таємнійші. Вони привозилися окремими старшинами, які й самі не знали, що за військову таємницю везуть. Накази ці загострювали заходи проти агітації та можливого розкладу на фронті...

Нарешті одного дня прийшов останній наказ, що вимагав від 7. Туркестанської (як найбільше спокійної, дисціплінованої і, з огляду на її ізольоване становище, менше підпавшої агітації) дивізії виділити найпевнійший полк для відсилки на Москву.

Збірка старших начальників у той же день виявила, що ні один із полків не може бути досить "надійним", при чому цікаво, що найбільш рішучо зазначив неможливість виконання цього приказу полковник Данченко, сам Полтавець, який своїм виразно українським акцентом зауважив, що його 25 Туркестанський полк вже за Минськом підніме революційний прапор і що наказ про це буде даний ним самим, Данченком [1].

Мусів виявити все і начальник штабу: про його таємні відвідини і про певність частин дивізії, але для... революції.

Грім з ясного неба не зробив би більшого вражіння, як оці дві заяви. Вирішено вислати негайно до штабу корпусу того ж начальника штабу для інформацій про стан дивізії.

Пізно у вечір вернувся я до своєї "мислівні", де був розташований штаб, і негайно за мною прибігли до мене "земляки" порадитися відносно зради, яку підготовлювало "начальство".

"Пантофльова пошта" передала, що резервові полки дивізії можуть окружити козаки та примусово відправити проти революції. Як тільки вийшли "земляки", з'явився вірний мій ординарець (кінний джура), сам киянин, родина якого жила недалеко від моїх родичів і якій ми помагали ще за спокійних та воєнних часів. Він був зі мною з початку війни у всіх боях і моїх поїздках по фронті. Тепер розказував мені, що цієї ночі підготовлялись арешти багатьох старшин, не виключаючи і начальника штабу, та що тільки "земляки" стримують ексцеси разом із більше спокійними рядовими інших національностей, переконуючи, що "їхні" старшини "разом із ними" та нічого злого не вдіють.

От як-то на перших кроках революції виявилася оця страшна прірва поміж вояцькою масою та старшинством російської армії, яка будувалась на недовір'ю одних до других; ця прірва ширшала з огляду на безглузді роспорядки верховного командування, які не відповідали обставинам і настроям.

Необхідно зазначити, що ця прірва була значно меншою між рядовими та тими, які були близькі до "салдатського життя", зокрема між тими, хто належав бодай територіяльно до одної місцевости, причому ця територіяльна спільність сильнійша була не між Великоросами, а головно поміж Українцями, а також поміж Поляками. Останні свідомо від перших днів революції почали національне груповання; Українці з початку тільки горнулись один до одного цілком інстинктивно, а також починали вживати своєї мови в інтімній розмові.

За тиждень після тих подій ціла дивізія вже присягала Тимчасовому Урядові Росії і вже нібито усунено небезпеку розділу між старшинами і мужвою. Але Тимчасовий Уряд був більше ніж тимчасовий для народніх мас революційної Росії, не цілком відповідаючи їх бажанням, а ще більше тимчасовий був він для націй, поневолених Москвою.

Зерно зневіри, засіяне ранійш, росло все більше й більше. Боротьба між урядом та "Савєтом рабочіх і салдатскіх дєпутатоф" почалась в армії спершу "негласним" доглядом за старшинами, а потім постійне напруження поставило на чергу дня питання про явну офіційну контролю роспорядків і вчинків командного складу. Як засіб цієї контролі, створилися цілком революційним шляхом "комітети".

Ріжноманітною була їх структура в ріжних частинах армії: в одних вибирали від кожної частини по одному старшині та по декілька рядовиків; останніх пропорційно до складу частини, чи з огляду на скількість її адміністративних одиниць, чи з огляду на число людей; в інших вибирано певну скількість осіб від кожної частини, незважаючи на їх ранги; в третіх з'їзд представників від частин, вибираних ріжноманітним способом, вибирав з-поміж себе виконавчий орган, який залишився після закінчення з'їзду, як комітет.

Отже, склад комітетів, як видно, був дуже ріжноманітний, майже випадковий. Одиноке, що було спільне для всіх, це переважаюча більшість мужви, а не старшин. Треба додати, що старшини, які попали до комітетів, ділились на три категорії: випадкових, що в більшости нудилися своїм перебуванням у комітеті, погорджували своїми співпрацьовниками рядовиками, саботували чи зовсім не являлися на засіданнях. Демаґоґів, що робили кар'єру на комітеті не тільки своїм підходом під тодішні настрої, а навіть своєю більшою революційністю, ніж сама революція, виносячи найбільше необгрунтовані резолюції і попихаючи маси на дикі й жахливі вчинки.

І невеличку кількість таких старшин, що щиро пішли за революцією, шукаючи в комітетах можливости порозуміння з масами.

Із розвитком революції старшинство все то менше оставалось у складі комітетів, чимраз більше відходило від інтересів мас, займаючи майже вороже до них становище.

У середині самих комітетів йшла велика діференціяція. Невиразні з початку комітети, що їх метою була тільки охорона нез'ясованих для мужви завойовань революції, від так же нез'ясованих контрреволюційних спроб, які уявляли собою старшини, з розвитком революції стали установою мовляв виразно парляментарною з боротьбою партійних груп у нутрі, причому найбільше впливовими спершу були соціялісти-революціонери, що кинули гасло "земля та воля", а потім і вони мусіли відійти на друге місце, віддаючи перше большевикам.

Таким робом, комітети були складним антагоністичним колективом у свойому нутрі без виразної назовні програми.

Треба ще зазначити, що поведінка комітетів і їх діяльність була дуже імпульсивна й дуже нервова. Вояцькі елементи в комітетах дуже легко піддавались впливам, демаґоґії й провокації, тому й важко було що-небудь будувати на їхніх рішеннях.

Ми вже зазначили на початку, що комітети зразу стали в різку опозицію до командування й між ними почалась боротьба за впливи та владу.

Ніколи ніякими наказами не удавалось розмежувати функції цих двох сил.

Накази, які видавало командування, не виконувались масами без контрасиґнати комітету; знову ж командування саботувало комітетські постанови, а якщо виконувало під загрозою сили, то виконувало здебільша погано та лише формально.

Такий розріз був на руку тим, кому не залежало на істнуванні та цілости російської армії.

Автор цих рядків був із самого початку революції вибраний мужвою до дивізійного комітету Туркестанської дивізії та поважно поставився до своїх обов'язків, не приєднуючись до ніяких зі старшинських груп і залишився в комітеті аж до відокремлення Українців від III. Сибірського корпусу. Тому довелось йому взяти участь у діяльности комітетів у корпусних та армійських з'їздах і добре познайомитись із настроями тих нових кермуючих військовим життям установ, які себе вважали відпоручниками "Савєта салдатскіх і рабочіх дєпутатоф". Це знову збільшило прірву між старшинами та рядовими російської армії, бо старшини, як урядовці Тимчасового Російського Уряду, мусіли виконувати його накази, які звичайно були протилежні дорученням "Савєта раб. і сал. дєп".

Ще більший розрив у російській армії виринув після невдалої виправи Корнілова проти революційного Петрограду.

У підготовці тієї виправи взяв участь так званий "Офіцирський професійний союз".

Ініціятиву до цього союзу дала певна група старшин, яку зорганізував полковник Новосільців, бувший член першої Російської Думи – партійна людина, що належав до К. Д. партії.

[1] (1) Полковник Данченко поляг у рядах української армії 1919 р. (прим. автора).