Одні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Він заперечно похитав головою.

— Ти ніколи не була любов’ю, ти завжди була смертю. Просто згусток електроніки, тротилу, датчиків…

Вона провела рукою по його щоці.

— Бідолашний… Ти просто звик всюди бачити лише це.

Він тріпонув головою.

— Як би я хотів цього не помічати, та, на жаль, не можу. Просто не можу…

Мелодія в його голові звучала все сильніше, і зараз він хотів лише одного — віддатись їй, забутись, аби лиш лунало вічне «Бесаме…», і кружляти, кружляти з цією… жінкою. Але ж це була неправда, вона була створена лише для того, аби робити зло, і він мав це зло знищити.

Вона зрозуміла все по його очах. Знову провела, мовби прощаючись, рукою по його щоці:

— Нещасний, скалічений сапер, що зробило з тобою життя… Нічого… Я зроблю все сама, одне прошу — потурбуйся за нього — вона кивнула в сторону дрімаючого господаря.

Потім різко повернулася і пішла. Пройшовши декілька десятків метрів, вона зупинилася і обернулася до сапера. Він ще встиг розібрати усмішку на її обличчі перед тим, як вона щезла у вогні вибуху. Чомусь ця усмішка була переможною.

— Сама, — прошепотів вражено сапер.

— Що, що тут сталося! — раптом п’яно загорлав за його спиною господар.

Сапер підійшов до нього. В таких випадках він завжди гордо говорив: «Міна знешкоджена», але зараз… зараз він сказав ледь чутно:

— Її не стало…

— Ні, не може… ні… — забелькотів господар, потім страшно закричав.

— Вона була справжньою жінкою! Чуєш ти справжньою! — і схопив сапера за плечі. Сапер лише відвернув обличчя, закусивши губу. Так і стояли деякий час. Потім господар якось враз осів, застиг, розтиснув руки…

Сапер приніс йому склянку вина.

— Випий, і зараз я відведу тебе до хати. Нам з тобою треба добре відпочити, найстрашніше вже позаду.

— Вона була справжньою жінкою… — повторював господар.

Сапер завів господаря до хати, поклав на ліжко, потім повернувся до накритого у саду столу. Налив собі повну склянку вина, але пити не поспішав — так і тримав її у піднятій руці, про щось думаючи. Згодом, ніби віддаючи комусь честь, підняв келих, почав пити.

Він не допив до дна, коли з хати долинув постріл. Сапер прожогом кинувся туди і, зайшовши досередини, побачив тіло господаря з розтрощеною головою. Поряд лежала рушниця. На білій стіні чорнів напис: «Мені без неї не жити».

Протипіхотна міна XL —148 невідомої модифікації виконала своє призначення.

Вибори-2025

Машина загрузла у розкислому чорноземі. Нічого не поробиш, доведеться кілька кілометрів до села йти пішки. Я грюкнув дверцятами, ноги відразу вгрузли у липку твань, і я зі злістю закинув долоню лівої руки за потилицю — характерний жест мого крайнього роздратування. І хоч до села вела стежка (років десять тому тут ще була дорога), моїм туфлям, певно, жаба цицьки дасть. Та іншого виходу не було, і я пішов, ковзаючись поміж калюжами.

Навколо прозирала звична картина повного запустіння. Хоча сніг вже давно розтанув, але землі плуг ще не торкався. Переді мною лежала жирна чорноземна цілина, над якою висіло важке сіре небо. Сумно і нецікаво, як і ті вибори, що мають відбутися через тиждень. Вибори, на яких я працюю в групі підтримки одного з кандидатів у депутати. Цей кандидат… Його безбарвні очі, землисте обличчя іноді мене просто лякають. Але він платить добрі гроші, і я… я стараюся. До того ж, роботи на цих, мабуть, найнудніших в історії виборах небагато. Люди йдуть голосувати лише тоді, коли їм заплатять, а це трапляється все рідше. Йти в депутати немає чого — влада в країні давно загубила свій сенс, бо вже давно тут немає що красти.

Та виборчий округ, до якого належить це село, виняток. Тут зіткнулися двоє сильних кандидатів — мій хазяїн і начальник міліції Стемпковський. Обоє мають оригінальну економічну програму розвитку краю, для втілення якої їм і потрібне депутатство. Стемпковський збирається торгувати людьми за списками, ухваленими на загальних зборах. З ким торгувати? Світ широкий… Отримані за продаж людей кошти підуть на підвищення добробуту краю. Мій хазяїн гуманніший, він збирається продавати за кордон чорнозем. У його ангарах вже стоїть потрібна для цього техніка. Мій хазяїн впевнений, що виберуть саме його — колись гуманізм таки повинен перемогти! До того ж, у нього більше грошей…

Перед крайньою хатою поперек стежки горбатіло щось велике й іржаве. Напевно, трактор, останній трактор. На ньому, наче зграя горобців, копошилася дітлашня. Угледівши мене, діти сипонули вусібіч і побігли до хат. А один хлопчак упав у грязюку, звівся і… сердито відкинув за голову руку, мавпуючи мій жест. Скільки живу, але ні в кого ще не бачив цього різкого руху, коли долоня описує нервову криву, наче недбало віддає честь. Я підійшов, аби краще розгледіти хлопця. Він спідлоба глянув на мене.

— Як тебе звати? — запитав його.

Його звали так само, як і мене. Ми стояли, не знаючи, як розійтися. Раптом когось із нас покликали. Я озирнувся. З-за паркану визирала молода жінка, з уже змарнілим обличчям. Вона тихо привіталася, і я впізнав її голос.

То було давно. Буяла весна, а я, божевільно молодий, за свої обіцянки правив трохи іншу ціну, ніж зараз. І була та, що стоїть тепер за цим парканом, яка сприйняла ту ціну, як належне, яка просто мені повірила. Потім у мене з’явився перший хазяїн, перший кандидат до Ради. На той час дівчина кудись зникла, а я був дуже заклопотаний.