Одні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Лесь обернувся і ахнув. Перед ним, тягнучи замість коня чи вола за собою якийсь плужок, стояв і, як завжди, задоволено усміхався кубанець. Поряд з ним, так само впряжений у плуга, стояв, потупивши очі, Михась. Весь його вигляд промовляв до Леся: «Прости…». І Лесь простив і забув. Тому що побачив того, хто йшов за плугом, хто привітно зараз махав йому рукою. Це був хлопець з ядушних боліт…

— Підсоби, земляче, бо поки що навіть і коней не маємо, — повторив своє прохання кубанець.

— Звичайно, допоможу, — мовив Лесь, впрягаючись третім.

І вони потягнули плуга, що залишав за собою чорну смужку зораної землі. І світило їм в спину вранішнє сонце, і обвівав легенький вітерець, а в небі, наче охороняючи їх від усіх бід земних, завис сокіл — все було як завжди на цій землі. Як завжди…

Міна

Припадок стався з ним саме тоді, коли стежка вивела його до невеличкої загубленої у гірському безмежжі долини. Він впав на коліна, обхопивши голову руками, а його губи беззупину повторювали-шепотіли, як заклинання, слова з пісні: «Бесаме… бесаме мучо…». Проте потроху мандрівець оговтався, звівся на ноги і, ще якийсь мент постоявши, рушив через сади до будинку, біля якого його вже очікував господар.

Вони деякий час мовчки розглядали один одного. Першим порушив мовчанку господар, кивнувши на уніформу свого співрозмовника, запитав:

— Ви сапер?

— Так, я сапер, — відповів мандрівник і в свою чергу з легкою іронією в голосі запитав:

— А хто ви, я, на жаль, розібрати не можу.

Господар, пересмикнувши своїми безпогонними плечима, майже з гордістю відповів:

— Я — дезертир.

— Ну, тепер це не актуально, — розважливо мовив сапер. — Ви, мабуть, в цих горах не чули — війна закінчилася декілька років тому.

— Декілька років тому?! — господар видихнув. — Я так і знав — це колись мало скінчитися!

— І скінчилося…

Настала пауза — господар оговтувався від почутого: він більше не був дезертиром, у світі більше не панувала смерть. Трохи згодом, якимось зовсім іншим — веселим, безтурботним — голосом, він промовив:

— Боже, ви мені принесли таку радісну звістку, а я навіть не запросив вас до господи. Жінко! — крикнув він в сторону будинку. Йди сюди, привітай гостя, що приніс нам радісну звістку!

З будинку вийшла жінка. В руках тримала рушницю — видно гості заходили сюди не часто, тому господарі долини дотримувалися певних правил безпеки. Але зараз, зрозумівши, що небезпеки немає, жінка всміхнулася саперові. Той помітив — була вона високою і вродливою, аж надто вродливою… Більше нічого сапер не встиг розібрати — в нього почався другий припадок за сьогоднішній день: земля закрутилася під його ногами, з горла самі по собі почали вилітати слова пісні…

Того дня бою не було і вони напилися. Коли ти сидиш у окопі посеред випаленої війною пустелі, тобі залишається лише пити і пригадувати те, чого з тобою вже ніколи може не відбутися. Саперу в той день раптом пригадалась мелодія «Бесаме мучо» і та, якій він думав її проспівати. Він виліз з окопу і, незважаючи на застережливі окрики своїх товаришів, їх намагання перешкодити йому, з пляшкою в руці побрів, несамовито горланячи «Бесаме…», в ту сторону, де, як йому здавалось, була вона. Брів доти, доки не підірвався на міні. Йому розказували: навіть тоді, коли його везли до шпиталю, він продовжував співати…

— Ну, нарешті почав заспокоюватися, — почув він над собою голос і відкрив очі. Лежав на землі, над ним схилився господар.

— Та й налякав ти нас, — мовив той. — Раптом впав ні з того, ні з сього й почав не співати, а просто кричати якимось дурним голосом «Бесаме мучо».

— Це в мене з війни — контузія. Напився якось і пішов, співаючи, по мінному полю… Півроку після цього в шпиталі лежав… Врешті-решт оклигав, але таки поранення так просто не минулось. Став я їх мовби шостим чуттям відчувати — хай за сотні метрів вона лежить, а в мене вже в голові починає звучати ця триклята мелодія, починається припадок…

— Вона — це хто?

— Міна.

За спиною в господаря щось дзенькнуло. Господар обернувся, і сапер побачив, що за ним стояла жінка. Коло її ніг лежав розбитий глечик. Проте її гарне обличчя залишалось незворушним — наче не вона тільки що розбила посуд.

— Так ви і зараз реагували на міну? — спитала вона його.

Він вперше чув її голос. І це був найприємніший голос в його житті.

— Ще ніколи чуття не підводило мене, — відповів він, прямо подивившись їй в очі. Боже, подумалось саперові, він ішов до цих очей все своє життя.

— Та які ж тут міни, — втрутився господар, — подивіться навколо! Рай, справжній рай!

Сапер вперто похитав головою: