Одні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Їх зараз навчилися маскувати під що завгодно — під каміння, дерева, навіть під живих істот…

— А, ну вас, — перебив його господар. — Ходімо обідати! У мене сьогодні свято — скінчилася війна, і я вже не дезертир. Жінко, накривай на стіл!

Жінка вже накривала… На столі, поставленому в садку, було повно наїдків, стояла велика скляна карафка з вином…

Господар розімліло відкинувся на стільці.

— Пам’ятаю, п’ятнадцять років тому, — почав він розповідати, — тут стояла наша частина. Навколо весь світ у крові, а тут тихо. А якось, майже на цьому самому місці, я зустрів свою долю. То була вона, — господар кивнув у сторону своєї дружини. — Я ні секунди не роздумував над тим — дезертирувати чи ні. Я просто залишився з нею і все. Отак… — Господар, помітивши, що сапер пересмикнув плечима, вирішив перевести розмову у інше русло: — Слухай, а чому ти не демобілізувався — війна ж закінчилась?

— Чому?.. — перепитав сапер і плечі його так само нервово пересмикнулися. — Мабуть тому, що мені не повезло так, як тобі — я не зустрічав поки що такої жінки.

— Тому ти і далі шукаєш міни?

— Так, а ще, може, тому, що їх таки хтось повинен шукати. Міни — вони ж не знають, що війна вже закінчилася.

— А раптом і їм це відомо, — докинула господиня.

Сапер глянув на неї — бездоганні риси обличчя, прекрасні очі, чудовий голос. П’ятнадцять років тому вона була прекрасною дівчиною, залишалась такою і зараз — час не діяв на неї. Сапер повернувся до господаря:

— Гей, господарю, давай наливай. Ми ще не закінчили.

— А я й забув зовсім, — забідкався той. — Звичайно, давай…

Господар дивився поперед себе абсолютно п’яним, бездумним поглядом. Здавалось, ще хвиля і він просто впаде зі стільця.

— Нарешті ти його споїв, — констатувала господиня.

— І це було таки зовсім нелегко, — стомлено мовив сапер.

Без слів він підвівся зі стільця, обійшов стіл, за руку підняв її зі стільця, ніби збираючись танцювати, обійняв за талію.

— У нас немає музики, — майже прошепотіла вона.

— А я тобі наспіваю, — і він почав ледь чутно наспівувати мотив «Бесаме мучо…».

Вони почали мовчки танцювати. Танцювали, ніби двоє закоханих, що довго не бачились, раптово зустрілись, але скоро знову мали розлучитися. Відчували кожний порух одне одного, намагались його якось продовжити, запам’ятати, наче він був останнім.

— Коли ти зрозумів, що я міна? — запитала вона його.

— Одразу, як тебе побачив — у мене почався приступ.

— Чому ж одразу мене не ліквідував?

— Не міг.

— Чому?

— Тому, що я шукав тебе все життя. Все своє життя я хотів почути твій голос, побачити твої очі…

Йому здалося, що вона подивилась на нього з надією.

— Тобі в житті жодного разу не траплялось такої, як я, жінки?

— Такої міни… Ще жодного разу мені не траплялась такої дивної модифікації міна.

Вона випустила його руку. Глянула йому просто в вічі.

— Колись я була міною — тепер я жінка. Любов може зробити все.