Одні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Навколо була безкрая гола пустеля. Важко було уявити, що сорок років тому тут було величезне місто з понад десятком мільйонів мешканців, колишній центр величезної імперії. Потім був ядерний удар, після якого залишилася лише дивна скляна кірка, що покривала всю цю місцину тонким шаром і, наче розлита на воді нафта, сковувала землю, не давала її животворній силі щонайменших шансів пробитися назовні, розвитися на цьому голому місці. Жодного дерева, жодної билини, навіть сніг, який ще не розтанув у цих краях, не хотів лежати на ній і тікав з найлегшим подувом вітру до ледь помітної на горизонті чорної смужки лісів. Лесеві подумалось, що, може, нічого іншого від цього міста і не могло залишитися — занадто багато крові, прокльонів воно в себе увібрало. Аж раптом він пригадав: наступного дня після випускного він пішов з товаришами на їхній містечковий пляж і побачив там невідому дівчину в купальнику. Познайомились. Виявилось, що вона не звідси, вона з столиці — тої північної столиці — приїхала до своїх далеких родичів відпочити на літо. Інша мова, інші звичаї, але якою вона була прекрасною у своєму купальнику… Що ж сталося потім з його першою дівчиною? Мабуть, лежить разом з іншими десятьма з хвостиком мільйонами у цій братській могилі. Його перша жінка стала частиною цієї скляної кірки, і він зараз робить те, чого і уявити собі не міг, поки вона була живою — топче її ногами. Прекрасна дівчина у чудовому купальнику — в чому ти була винна? Чому не залишилася назавжди в його тихому містечку, на березі тої сонячної річки?! Лесь нагнувся і погладив скляну кірку рукою: «Спи спокійно, мила дівчино. Спи спокійно, моя перша любов, я пам’ятаю про тебе». І диво: Лесеві здалося, що скло під його рукою потепліло…

— Ну що, побачили колінне місце? — запитав Леся президент. Охоронці саме витягували припаси з літака, вони залишилися одні і тому президент дозволив собі знову перейти на «ви».

— Краще б його не бачити.

— Вражає. Хоча ми ще не вирушили до його центру.

— А для чого нам треба дістатися його центру?

— Бо саме там віддаються накази.

— Невже ви вірите в це?

— Не знаю — словами це не пояснити, але я відчуваю, що так треба робити.

— Те, що ви не можете пояснити словами, називається особливостями національного менталітету.

— Особливостями національного менталітету?

— Це коли цариця козакам: встаньте з колін, а вони: не встанемо, матінко.

— Якісь козаки… цариця… Це що — якась древня приказка з вашого двадцятого століття?

— І з двадцятого теж.

— Ясно. Ну що ж — поговорили, а тепер час вирушати.

— За наказами?

— За ними, юначе.

І вони вирушили пішки невеличкою процесією до центру цієї пустельної місцини. Першим ішов охоронець, за ним президент, за ним ще два охоронці вели Леся. Вітер у цій пустелі продував наскрізь, він свистів, завивав, гудів, і здавалось, що з ним до вух дійсно залітають якісь таємничі слова, і ще один мент і вже можна буде розібрати: «провести», «утвердить», «уничтожить». Та ось вітер враз змінював тембр, і все враження зникало — була просто гола рівнина і дикий вітер, що гуляв по її засклій поверхні.

— Ну, от і прийшли, — мовив президент через декілька годин невпинної ходи, коли вже вони всі от-от мали вибитися з сил.

— І що ж тепер будемо робити — стояти і слухати? — запитав Лесь.

— Ти з охоронцями зачекаєш мене тут, а я пройду трохи вперед.

Вони виконали його наказ — зупинилися і дивилися на одиноку фігуру президента, що, переборюючи вітер, рухався далі вперед. Та ось раптом, наче побачивши щось під своїми ногами, він впав на коліна і занишпорив руками по скляній поверхні. Вихор на хвилю закрив сніжною пеленою фігуру президента, що стояла навколішках, а коли за мить розвіявся, то на скляній поверхні вже нікого не було.

Лесь мало не скрикнув з несподіванки. Невже якийсь зловісний дух минулого таки незримо витав над цим велетенським кладовищем і забирав до себе кожного, хто осмілювався порушити його спокій? Але ж ні, такого просто не могло бути. Повинно було бути якесь інше пояснення зникненню президента! І, забувши, що його руки в наручниках, що за ним наглядають охоронці, Лесь, наче зачарований, рушив туди, де щойно пропав президент. І диво — його ніхто не зупинив! Він йшов і йшов, а ніхто з охоронців навіть не окликнув його. Проте Леся не цікавило, що з ними сталося — він хотів з’ясувати, що трапилося з президентом. І зробивши ще кілька десятків кроків, Лесь таки хоч частково, але зрозумів, що з ним сталося. Приблизно в тому місці, де президент опустився навколішки, у скляній поверхні чорнів отвір, який ще недавно закривався скляною лядою, відкинутою зараз, мабуть, самим можновладцем. Лесь заглянув усередину — донизу вела металева драбина, десь в самому низу горіло електричне світло. Президент, без сумніву, поліз униз. А якщо можна президентові, то чому не можна Лесеві? Лесь почав спускатися.

Коли його ноги досягнули підлоги і він зміг роззирнутися, то побачив досить велику продовгувату кімнату, слабо освітлену декількома електричними лампами. І він скрикнув від побаченого. Але не ця підземна кімната вразила Леся, а те, що стояло попід її стінами. А під стінами — зліва і справа вряд — стояли мумії. Мумії колись живих людей, вдягнуті у ті речі, які вони носили за життя, навіть на обличчях зберігався вираз якихось людських емоцій. І основне, що Лесь взнав деякі з цих мумій. Це були мумії президентів — в цьому не було жодного сумніву, і скоріш за всі інші мумії, які були йому невідомі, також були вже пізнішими президентами України. Отже, це підземелля було своєрідним мавзолеєм всіх українських президентів. Стояв тут, перший, стояв другий, мабуть був і третій, якого Лесь вже не побачив, і так один за одним, один за одним… Стояли тут, в чужій стороні, далеко від тої країни, якою керували. А може, так і треба було, може, в цьому і була історична справедливість — бути похованими-непохованими подалі від того краю, до занапащення якого всі вони в тій чи іншій мірі приклали свої руки.

Президенти українські, чи не сумно вам тут, на цьому велетенському кладовищі? Може хоч колись пригадуєте, стоячи в мертвотному заціпенінні, край свій рідний, чи тільки й сняться вам сни, що золото та влада. Може, хоч колись приходить до вас думка, що треба було 6 людям хоч трохи щастя зробити, чи тільки марите тим, що когось зі своїх суперників не забрали з собою в могилу, не додушили когось? Стояли мумії під стінами і не говорили нічого, бо були просто муміями…

Лесь раптом помітив, що у дальньому кутку кімнати хтось нерухомо лежить. Коли він підійшов ближче, то побачив, що це був безрукий президент. Лесь став коло нього навколішки, аби послухати пульс — пульсу не було. Президент був мертвий, як і всі його попередники. Лесь хотів уже встати, але раптом затримав свій погляд на мертвому президентському обличчі. Пригадав, що ніколи не міг розгледіти виразу його очей. Зараз у нього була така можливість. Але його чекало розчарування — у засклілих очах президента він не побачив нічого, крім страху.

Лесь уже збирався підійматись — не хотів довго залишатися у цьому понурому невідомо ким заснованому могильнику, аж раптом краєм ока помітив якийсь рух збоку. Він повернувся і заціпенів — одна мумія ожила і йшла прямо до нього. Проте за хвилю — Боже, як довго вона тягнулася, за таку хвилю можна десять разів збожеволіти! — він розгледів, що це і не президент, і не мумія. Це був крем’язень з африканського табору і, звичайно, він був живий-живісінький.

— Привіт, втікачу! — голосно привітався він. — Не злякався? А то бачиш, що тут тільки-но з одним трапилось. Мав занадто слабкі нерви і занадто слабке серце. А ми про це знали — і налякали! — він засміявся голосно і, здається, щасливо. Він явно був в піднятому настрої від прекрасно здійсненого вбивства, йому хотілося з кимось цим поділитись. Навіть з ворогом. Тому, пересміявшись, він продовжив: — Це було найбезкровніше вбивство президента, принаймні, за останні двадцять років. Отак діла робляться! Народу скажемо — від розриву помер… А від чого розрив, то вже наша справа. І у всіх руки чисті. Ну, звичайно, — тут крем’язень криво усміхнувся, — не як у тебе. Я в цьому мавзолеї вже з півмісяця сиджу — все його чекав. Дочекався таки. Місце звичайно гниле — з розуму можна зійти. Цю яму паломники за наказом видовбали. Раніше, кажуть, на цьому місці інший мавзолей стояв, з якимось древнім вождем. Все бомбою знищило. А ці — паломники за наказом — без різних таких штук жити не можуть, тому і видовбали в землі новий, і вождів, яких знайшли, сюди натягнули. А хто, як оцей, — крем’язень показав головою на безрукого президента, — сам прийшов.

— Він вам дуже заважав? — запитав Лесь.

— Він просто став непотрібним — у нас з’явилась краща кандидатура.

— Надіюсь, не я з вмонтованою в голову мікросхемою?