Одні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Хане, я розрублю цього зухвальця надвоє! — несамовито закричав бувший учитель фізкультури, хапаючись за свою криву шаблю.

— …президент, що слухняно сплачує вашому клану гроші, що виконує всі забаганки вашої орди, в той час, коли ви в тіні, не під ударом — що може бути кращим, — рівним голосом провадив своє Лесь.

Хан мовчав, хан думав. Нарешті мовив:

— Підведіть їх з колін. Нам є про що поговорити. Але якщо ти мені хоч слово збрехав, я розірву тебе кіньми!

Наступного дня захисники Центру могли спостерігати незвичайний порух у ординському становищі; згорталися юрти, жінки пакували речі, чоловіки сідлали коней. Незабаром невелика група вершників вилетіла з стійбища і попрямувала у сторону Центру. По білому штандарту, який розвивався над ними, можна було зрозуміти, що ординці прагнуть переговорів. У чиновницькому таборі висувались різні припущення стосовно мети цих переговорів: одні говорили, що ординці, вимотані вчорашнім боєм, прагнуть заключити на декілька днів мир, інші — що ординці, навпаки, висувають новий ультиматум. Але звістка, отримана після години переговорів ординського посольства з чиновницьким керівництвом приголомшила всіх — орда відступала! Люди не могли повірити, багато хто говорив, що це просто якась хитрість, ординцям не можна вірити і т. д. Тому, коли ординське посольство відбувало до себе, зібрався великий натовп цікавих — всі хотіли побачити тих, хто приніс таку приголомшливу вістку. І побачили: з десяток звичайних кочівників і одного досить дивного вигляду чоловіка, який, судячи з одягу і того, як він погано тримався в сідлі, ніяк не міг бути номадом.

Звичайно ж, цим дивним чоловіком був Лесь. Це саме він вмовив хана заключити тимчасовий мир, аби мати змогу увійти в спілку з іншими кланами, і тоді вже об'єднаними силами вдарити на Центр. Саме тому він мусив відбути разом з посольством до чиновницького табору і взяти, незважаючи на відсутність досвіду, активну участь у переговорах. Проте все закінчилося добре, і зараз, незважаючи на те, що з кожним кроком коня він високо підстрибував у сідлі, Лесь міг розслабитися — поки все йшло майже так, як треба. Його справа зрушилася з мертвої точки, він знайшов спільну мову з ханом. Що ж стосується тих обіцянок, які він дав ханові щодо свого майбутнього президенства, то дай Боже йому стати президентом, а тоді… Тоді він подивиться, що й до чого. За весь час своєї одісеї він дав лише дві справжні обіцянки, які мав виконати будь-якою ціною. Одна з них була дана Мар’яні, друга — хлопцеві з ядушних боліт.

Раптом Лесів кінь шарпнувся вбік, і Лесь ледь не вилетів з сідла. Коня перестрашив солідного вигляду — в костюмі, в краватці — чоловік, що вискочив з натовпу і, широко усміхаючись, щось кричав Лесеві. За хвилю Лесь його пізнав — це був Анатолій Сигізмундович.

— Вітаю вас, юначе! — привітав той Леся. — Вам таки дещо вдається, тому дозвольте, якщо ви звичайно не заперечуєте, вам допомогти.

Так, Анатолій Сигізмундович був справжнім політиком.

Осінь прийшла з морозами, а зима з відлигою. Коли в жовтні сніг лежить на ще навіть не зовсім пожовклому листі, а в самій середині зими від раптової тепліні товстий шар всепокриваючого снігу перетворюється у сльозливу воду, тоді, мабуть, і найостаннішій живій істоті на цьому великому білому світі починає здаватися, що певно він просто зійшов з розуму. І, може, так воно і є, може, таки щось трапилось з світом, щось надламалося в ньому… Може, не витримав він смерті мільярдів своїх недавніх мешканців, нажахала вона його, і забув він про пори року, про те, що є зима і літо, весна і осінь. А може навпаки, вжахнула його не смерть людства, а його життя, і те, що воно хотіло, живучи, зробити. І встав старий добрий світ, як кінь під безумним вершником — на диби і скинув його… Та вже не зміг і сам зупинитися: так і летить далі, збиваючи, плутаючи все на своєму шляху.

Лесь постійно був у роз’їздах. Об’їжджав загублені серед європейської пустелі клани, збирав у поселеннях людей, показував їм свої чисті руки, агітував за те, аби вони забули про розбрат, об’єдналися, поставили його президентом. Іноді йому вдавалося це зробити одразу, але частіше люди говорили: «Подумаємо». Та коли вранці наступного дня після зборів він виїжджав з чергового селища чи містечка, то відчував: з-за опущених фіранок, з-за парканів вони проводжають його поглядами, і йому чомусь здавалося, що в багатьох з них жевріла надія…

Хан та Анатолій Сигізмундович також не сиділи склавши руки. Розсилали по всіх усюдах своїх людей, гінців, що несли чутку про дивну людину з чистими руками, яку достатньо буде поставити президентом, і все, абсолютно все зміниться на краще. Так і народилась легенда про Леся Чисті Руки, що мав принести щастя на землю…

Проте не дрімав і теперішній президент. Все більше і більше до ханського стійбища почало надходити звісток, що то тут, то там було вбито, замордовано ханських гінців. Нарешті хану увірвався терпець і він спорядив загін, який мав схопити людей президента. Сотня міцних, збитих як справжні кочівники хлопців на струнконогих конях майнула воронячим крилом і зникла десь у напрямку тепер вже знову угорських степів, де були вчинені останні вбивства. За три тижні прискакав гонець, який повідомив, що відбувся бій, президентські люди розбиті, серед них є вбиті, інші взяті в полон і їх мають скоро пригнати до стійбища.

З самого ранку того дня, коли до стійбища мали привести полонених, у Леся був геть кепський настрій. Він планував обійтися без крові, але все виходило інакше, все йшло проти його замірів — вже відбулася перша сутичка, будуть ще, і, скоріш за все, скоро мала розпочатися справжня війна. Це він зрозумів з вранішньої розмови з ханом та Анатолієм Сигізмундовичем. Зранку у якійсь справі він зайшов без попередження до ханського намету саме тоді, коли хан з Анатолієм Сигізмундовичем обговорювали план майбутньої війни.

— А що поробиш, юначе, — мовив на Лесів запит Анатолій Сигізмундович. — Ніхто за так владу не віддасть. За неї треба буде битись! І, звичайно ж, будуть жертви. Хоча… — тут Анатолій Сигізмундович сумовито похитав головою — особисто мені це також дуже неприємно.

— І скільки буде цих жертв? — запитав Лесь.

— Ніхто не зможе цього зараз підрахувати, — продовжуючи сумовито хитати головою, мовив Анатолій Сигізмундович.

— Та й хто захоче це рахувати, — додав-відрубав хан.

— Хіба що вовки та грифи… — прошепотів Лесь і, не попрощавшись, вийшов з намету.

По обіді привели полонених. Лесь якраз тоді гарцював на коні — хотів вивчитись їздити на ньому незгірше за ординця та й заодно якось призабути неприємну вранішню розмову в ханському наметі. Тому коли побачив полонених, то під’їхав до них прямо на коні. Мав змогу уважно їх роздивитися — такі самі люди, як і ті, що були поряд з ним, тільки пригнічені поразкою. Було багато поранених, і Лесеві стало якось зовсім не по собі: одне, коли людина вже мертва — це докір німий, а інше — коли вона жива, і в її живих, не засклілих очах ти читаєш все, на що заслуговуєш, а може і трошки більше. Ні, цього вже було занадто, і Лесь, крикнувши, аби їх всіх відпустили (ніхто, проте, не поспішав виконувати його команду), вдарив коня, щоб від’їхати, аж раптом його погляд вихопив одного полоненого, що стояв позад інших. Високий, міцний хлопець, у якого кривавою ганчіркою були пов’язані очі. І Лесеві стало тоскно, просто смертельно тоскно. Щоб він не зробив хорошого у майбутньому, але він ніколи не зможе повернути цьому хлопцеві зору. Ні, цього таки для одного дня було вже забагато. А скільки таких днів його очікуватимуть попереду?! Лесь щосили вдарив свого коня і, крикнувши своєму вічно невідлучному Михасеві: «їдемо до Ярини!», чимдуж поскакав геть.

Ярина… Коли світ кружляє тобою, наче якоюсь пушинкою, і ти намагаєшся йому віддячити тим самим, треба щоб хтось або щось принесло тобі хоч якесь заспокоєння. До того ж, Ярина мала напрочуд гарні литки — не худі і не тонкі, а якраз такі, які подобалися Лесеві. Ось тому він зараз щосили мчав до її далекого хутора через засніжені поля. Щосили підганяв коня і думав… думав, як і завжди, про Мар’яну. Цікаво, що вона зараз робить, чи ще згадує його, і, Боже, як же жаль, що на цьому далекому хуторі його чекає не вона, а інша, хоч і з напрочуд гарними литками.

Вони мчали засніженим полем — два вершники, і вітер свистів в їхніх вухах, і підіймалась назустріч їм снігова пороша, і місяць освітлював їм дорогу. Ця швидка їзда цілком захопила Леся, вселила в нього якийсь дикий азарт. Ось розлітається з дзвоном під ногами його коня промерзла земля, а Лесеві здається, що вона стогне, ця Богом забута земля якоїсь там Сілезії чи ще якогось бувшого пупа Європи, прямо зубами скрегоче, бо знову, як і тисячу років тому, б’ють їй в груди копитами змилені варварські коні.

У такому захопленому стані він навіть незчувся, як вони влетіли до лісу, через який лише вкрай розбита лісова дорога вела до далекого Ярининого хутора. Тільки ще більше стьобнув нагайкою свого і так змученого коня… І враз у вічі йому вдарили фари автомашини. Кінь звівся на диби, Лесь вилетів з сідла і полетів, полетів, полетів… Вдарившись об землю, він мало не забився, але знайшов у собі сили скочити на ноги. Та майже одразу його збили якісь люди, що посипалися на нього здавалося зі всіх сторін. Махнув в одну сторону кулаком, в іншу — та де там, не вибитись. Але ж десь мав бути Михась, у нього є зброя, чому він не допомагає йому?! Крутився, обвішаний своїми нападниками, як дзига, дико водив, як тільки що гнаний нагайкою кінь, очима, але не міг роздивитися, де ж Михась. Тоді, згинаючись під все новими ударами, що сипалися зусібіч, закричав, здавалося, на весь цей чорний ліс, на всю цю місячну ніч:

— Михасю, стріляй!!!

— Прости, брате, — сказав Михась, знімаючи шапку.

Він стояв, спішившись, майже коло самої машини і без жодного поруху, наче закостенів, спостерігав за тим, що відбувається.

Лесь лежав у кузові автомобіля, який, підскакуючи на вибоїнах зруйнованої часом дороги, мчався у невідомому напрямку. Та загалом, цей напрямок був не такий вже і невідомий. Було абсолютно ясно, що його викрали люди клану президента або клану, до якого належала Мар’яна, або ще якогось конкуруючого клану. У будь-якому разі його чекало досить непривітне майбутнє. Та й теперішнє було, м’яко кажучи не з кращих. Його дуже міцно зв’язали, так, що руки, ноги, оплутані мотузками, нестерпно боліли. До того ж, був весь у синцях. Наче хтось прочитав його думки, і якийсь добродій — Лесь не міг розгледіти хто, бо його кинули на дно кузова вниз обличчям — таки послабив його мотузки, і добре знайомим голос запитав:

— Чим я ще можу тобі допомогти, Лесю?

— Тим, що підеш в пекло, іудо! За скільки ти мене продав — за тридцять срібляників?

— Я здав тебе не за гроші. Просто я завжди заздрив тобі, що саме ти можеш стати президентом, що саме на тебе дивляться люди, що саме у тебе чисті руки… А я ж майже такий самий, як ти, лише чистих рук не маю!