Одні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Якщо можна.

— Я й сам не знаю. Ситуація досить складна — з одного боку, мені треба було б вас негайно знищити, з своїми чистими руками ви досить таки небезпечні, з іншого — вас можна використати як прекрасний козир у подальшій грі. Як ви і самі розумієте, ви були не єдиним претендентом на моє місце. Бачу, що скоріш за все відповіді на це питання, як і на багато інших, які набралися за час мого правління, мені доведеться шукати в колінному місці.

— В колінному місці?

— Якось ви дізнаєтесь. А поки… — він звернувся до конвоїрів. — Покладіть його, звичайно під суворим наглядом, до шпиталю. Хай за ним добре доглянуть — він дійсно виглядає виснаженим.

І з напівусміхом він кинув Лесеві:

— До побачення.

Що таке колінне місце, Лесь дізнався через декілька днів. В цей час він перебував в шпиталі, на якомусь середньому між в’язнем та хворим становищі — він завжди був під наглядом, його нікуди не випускали, з ним майже не розмовляли. В той ранок його повели на уколи. Молода симпатична медсестра, яку він бачив вперше, саме збиралася зробити йому укол вітамінів, і Лесеві чомусь видалося, може від тих декількох поглядів, які вона потай кинула на нього, що з нею, на відміну від своїх конвоїрів, він зможе зав’язати розмову. Так воно і сталося. Зав’язалася, незважаючи на похмуру обстановку — конвоїри за стінкою, загратовані вікна шпиталю — досить невимушена розмова, в якій він між іншим запитав її, що це таке — колінне місце.

— Колінне місце, — повторила вона, поправляючи накрохмалену шапочку, — це місце, де віддаються накази.

— Віддаються накази? — перепитав Лесь.

— Колись на тому місці було величезне місто, центр якоїсь стародавньої величезної імперії. Звідти давались накази майже чи не всьому світові, диктувалась воля тодішніх кривавих володарів. Потім імперія розвалилася, а ще через деякий час воно вщент було зруйновано ядерним вибухом. Сила вибуху була така величезна, що вся місцина, на якій стояло місто, перетворилась у скло.

— Тобто зараз там немає нічого живого. Ким же тоді віддаються накази?

— Так, того, хто давав ці накази, вже давно не стало. Але ж залишилися ті, хто ці накази виконував — наші з вами предки належали до них. І тому багато людей і зараз мандрують туди, аби почути ці накази.

— Але ж наказів немає.

— Деякі кажуть, що чують.

— Цікаво, що.

— Ну, цього я вже не знаю. Але ви мені зовсім зуби заговорили — ану підставляйте своє м’яке місце. Признавайтесь — уколів лякаєтесь? Та я і так бачу, що лякаєтесь. Боже, таке здорове одоробло і боїться! Ще й охороняють! Ну й мужики пішли — перевилися, раніше таких не було, раніше всі хоробрими були.

— Тут ви абсолютно праві, — підтакнув Лесь, оголюючи те, в що мали зробити укол.

Десь через тиждень після цього за Лесем прийшли два президентських охоронці. Не вимовивши жодного слова, вони одягнули на нього наручники, посадили в машину і повезли в невідомому напрямку. За півгодини машина вже під’їжджала до невеличкого, захованого в лісі летовища, на якому стояв лише один невеликий літак. Машина зупинилась, і, схопивши Леся попід руки, охоронці потягнули його до літака. Коли вони зайшли всередину, Лесь побачив, що там уже сидів президент.

Через те, що літак був маленький, а може так просто забажалося президенту, його всадовили знову прямо навпроти нього.

— Добридень, юначе, — чемно привітався той.

Лесь також привітався, а потім запитав:

— Куди ми летимо?

— Ми летимо до колінного місця.

— Почути накази… — з ледь помітною іронією продовжив Лесь.

— Саме так, — відповів спокійно президент, не звернувши уваги на іронію в голосі свого співрозмовника.

— А для чого там вам потрібен я?

— Я просто боюся вас лишати без свого безпосереднього нагляду — всюди повно ворогів.

— Ясно. Летіти будемо на схід?

— Звичайно.

Реактивні двигуни літака запрацювали і за мент він вже змив у небо. «Цікаво, де в них тут парашути», — подумав Лесь, згадавши свій попередній політ.