Як «народні месники» мстили народові: Про деякі особливості совєтського партизанського руху на території України в роки Другої світової війни.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Жовтень-листопад 1943 p.:

…У другому томі емігрантського видання "Літопис УПА", заснованого на документах українського націоналістичного підпілля, наводиться інформація про 29 українських сіл, частково чи повністю знищених червоними партизанами тільки на Поліссі та Волині за осінь 1943 року. (Це три з існуючих на той час 23-х областей УССР: Волинська, Рівненська, Житомирська). Села розташовані переважно на територіях, які межують з Білоруссю²⁸. За той же період у тому ж регіоні, згідно з мапою у цьому томі, німці спалили 77 сіл.

Для ілюстрації партизанських свавіль наведемо розповідь мешканки Луцька Р. Сидорчук (1924 року народження), яка під час окупації проживала на Волині, у великому селі Стара Рафалівка Рівненської області. 13 жовтня 1943 року — саме в розпал війни між бандерівцями й комуністами — село було повністю знищене червоними партизанами. Проте репресії партизанів проти населення почалися ще до розгортання УПА, коли партизани почали тероризувати людей, насильно загнаних у колабораціоністську поліцію:

Петрівці знали, в якій хаті чим можна поживитися, як і те, що основні сили УПА під командуванням «Вірного» тоді її залишили, тому можна було показати свій „героїзм". Такими вони мені запам'ятались, ті петрівці: на конях, п'яні, завжди готові нещадно вбивати «ворогів і зрадників народу» і грабувати «в ім'я перемоги над фашизмом»"

Можна було б подумати, що журналіст Боярчук якось перебрехав розповідь пані Сидорчук або вона сама розповіла небувальщину. Проте факт знищення села Стара Рафалівка підтверджується іншим незалежним джерелом — донесенням політичного референта Військового округу УПА "Заграва" за жовтень 1943 року:

Оцінимо "точність" партизанського терору — спалено село, вбито 60 осіб. Серед вбитих тільки 8 (13,3 %) — члени ОУН (а притулок і господарство втрати-ли сотні людей!). Напевно, і в інших випадках знищені "поліцаї" та "націоналісти", зазначені в партизанських звітах, часто жодного стосунку до колабораціонізму чи національного Супротиву не мали. У кінці 1943-го — першій половині 1944 року Совєти знову захопили територію Західної України. Неорганізований партизанський терор змінився відносно впорядкованими репресіями РККА-СА, НКВД-МВД і НКҐБ-МҐБ.

Після повернення з рейду на Сан і Віслу 5 вересня 1944 року 1-ша Українська партизанська дивізія імени Двічі Героя Совєтського Союзу С. А. Ковпака була направлена на боротьбу проти повстанців, ставши, фактично, суто каральним з'єднанням.

У 1944–1950 pp., зокрема з ковпаківців-українців набиралися так звані "спец-групи" НКВД-МГБ³¹. Ці загони діяли під видом партизанів УПА, провокували місцеве населення (розкриваючи мережу ОУН-УПА) і/або вбивали та всіляко знущалися над простими селянами з метою компрометування бандерівців.

В інтерв'ю з автором цих рядків останній головнокомандувач УПА Василь Кук свідчив, що "провокації були найефективнішою методою боротьби проти повстанського руху"³².

Партизанів залучили до такої діяльності, відповідно, наджорстокий терор проти місцевого населення не був для них якоюсь новою "роботою".

На жаль, підрахунки знищених партизанами колабораціоністів, учасників ОУН-УПА і мирних мешканців просто неможливі. Немає комплексу документів, які б відображали хоча б відносно повну картину партизанського комуністичного терору в 1941–1944 pp. Імовірно, безпосередніми жертвами "народних месників" (часто й невинними) стали десятки тисяч совєтських громадян на окупованій території (якщо лише за один рік тільки загони, підпорядковані тільки УШПР, вбили мінімум 6 672 особи з місцевого населення!). Ще більше совєтських громадян стали непрямими жертвами діяльності совєтських партизанів — "антипартизанського" нацистського терору. Наведені факти відкривають маловідому й до сьогодні не переосмислену суспільством сторінку в історії совєтської репресивно-каральної системи. Навіть коли населення СССР опинилось у жахливих умовах окупації ворожим тоталітарним режимом, совєтське керівництво, замість того щоб якось полегшити долю десятків мільйонів людей, вкотре продемонструвало своїм "підлеглим", наскільки "довгі руки" в НКВД.

Посилання

1. Див., наприклад: Александров К. Против Сталина. Восточные добровольцы во Второй мировой войне. Сборник статей и материалов. — СПб.: "Ювента", 2003. — С. 99.

2. Безсмертя: Книга пам'яті України, 1941–1945. — К.: "Книга пам'яті України", 2000. — С. 224.

3. ЦЦАГОУ, ф. 57, оп. 4, спр. 190, арк. 193.

4. Россия и СССР в войнах XX века. Потери вооруженных сил. Статистическое исследование / Под общей редакцией кандидата военных наук, профессора АВН генерал-полковника Г. Ф. Кривошеева. — М.: "Олма-Пресс", 2001 // http://www.soldat.ru/doc/casualties/book/chapter5_13_07.html

5. ЦДАГОУ, ф. 57, он. 4, спр. 190, арк. 77.

6. Сергійчук В. Десять буремних літ. Західноукраїнські землі у 1944–1953 рр. Нові документи і матеріали. — К., 1998. — С. 32.

7. РЦХИДНИ, ф. 69, оп. 1, д. 25, л. 37. Цит. за: Білас І. Репресивно-каральна система в Україні. 1917–1953. Суспільно-політичний та історико-правовий аналіз. У двох книгах… Книга друга. Документи і матеріали. — К., "Либідь"-"Військо України", 1994. — С. 362–363.

8. Там само. — С. 363–364.

9. ЦДАГО, ф. 63, оп. 1, спр. 85, арк. 22.

10. Білас І. Цит. праця. — С. 365–366.

11. ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 4, арк. 140.

12. ЦДАГОУ, ф. 62, оп. 1, спр. 1521, арк. 173–175. Цит. за: Боротьба проти УПА і націоналістичного підпілля: інформаційні документи ЦК КП(б)У, обкомів партії НКВС-МВС, МДБ-КДБ. 1943–1959. Книга перша: 1943–1945. Літопис УПА. Нова серія. Т. 4 — Київ — Торонто: "Літопис УПА", 2002. — С. 186–187.

13. ЦДАГОУ, ф. 63, оп. 1, спр. 85.

14. ЦДАГОУ, ф 62 оп. 1І, спр. 21.

15. Білас І. Цит. праця. — С. 413–415.

16. Вгаeutigam О. So hat es sich zugetragen. Ein Leben als Soldat und Diplomat. - Wuerzburg, 1968. - S. 595–596.

17. Органы Государственной безопасности в Великой Отечественной войне / Сб. док-тов. Том II Книга 2 Начало. 31 августа-31 декабря 1941 года. — М: "Русь", 2000. — С 371-372

18. Білас І. Цит. праця. — С. 415–417.