Як «народні месники» мстили народові: Про деякі особливості совєтського партизанського руху на території України в роки Другої світової війни.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Партизани Сидора Ковпака також грабували населення українських сіл. Варто віддати належне їх командирові: в ході знаменитого Карпатського рейду (травень-серпень 1943) ковпаківці намагались здобувати їжу в райцентрах і містечках, які перебували під контролем німців або колабораціоністської поліції. Звіти Ковпака до Центру та інші, більш надійні джерела — щоденник комісара з'єднання Руднева — свідчать, що забрані в окупантів харчі частково реквізувалися партизанами, а частково — поверталися населенню. Щоправда, звіти бандерівців у свою чергу свідчать, що після відходу партизанів німці заново відбирали їжу в населення і часто-густо це населення репресували. Проте навіть на шляху до Карпат не обійшлося без допомоги населення. Руднєв записав, що в чеському селі на Волині селяни добровільно (чи добровільно?) віддали їхньому загону декілька тонн сиру¹³.

Під час повернення з рейду (серпень 1943) ковпаківці просувалися малими групами не мали змоги громити райцентри й битися з німцями. Тому населення українських сіл запам'ятало їх не з кращого боку. Сам Ковпак неодноразово віддавав накази припинити грабіж, розстрілював за подібні речі, проте повторюваність наказів свідчить про те, що це явище неможливо було зупинити¹⁴. У кінці 1943 року Ковпака на його посаді заступив Петро Вершигора і… знову віддав наказ припинити пограбування.

Центр намагався "навести лад" у партизанських загонах — припинити грабування, замінивши їх просто реквізиціями. Останні відрізнялися від перших тільки організованістю: відібрані у селян харчі та речі йшли в загальний фонд загону, а не безпосередньо в партизанські торби. Проте навіть це було непосильним завданням. На допиті в німецькому полоні восени 1943 року представник Ставки Головного командування капітан РККА Олександр Русанов свідчив:

Я неодноразово доповідав про це в письмовій та усній формах. Останнього разу СТРОКАЧ (керівник УШПР — О. Ґ.) сказав мені: „Облиште це, все одно припинити грабіж ми не зможемо. Та й важко сказати, чи піде це на користь партизанському рухові""

Тут ми безпосередньо підходимо до ще однієї важливої функції партизанів на окупованій території — репресивно-каральної. Про стримане ставлення селян до партизанів свідчать не тільки скромна чисельність просовєтського партизанського руху в Україні в роки Другої світової війни, але й слова начальника Першого відділу Головного відділу Міністерства східних територій (Східне міністерство Альфреда Розенберга) Отто Бройтигама: "Місцеве населення на початку війни не бажало навіть знати про партизанів, виказувало їх німцям і в такий спосіб полегшувало війну з ними. Більшість населення була на боці німців, які обіцяли звільнити його від большевиків. Крім того, партизани ускладнювали життя місцевому населенню, примушуючи чоловіків вступати до їхніх лав, „реквізуючи" провізію й інші необхідні речі. Партизани діяли здебільшого біля великих лісових масивів, де вони ховалися від переслідування"¹⁶.

Попри очевидну суб'єктивність свідчення певні тенденції Бройтигам визначив досить точно: значна частина населення, особливо в Західній Україні й Прибалтиці, сприйняла німецьку владу як менше зло порівняно з вигнаними комуністами.

Крім того, нацисти здебільшого просто зобов'язували населений пункт "виставити" старосту, бургомістра, певну кількість поліцейських (зазвичай з розрахунку 1 поліцай на 100 мешканців). Члени сімей поліцейських були заручниками нацистів — їх репресували, якщо поліцай переходив до партизанів. Навіть більше, нацисти робили заручниками й самих працівників допоміжної поліції: у разі, якщо їхні товариші по службі "зраджували начальство", інших поліцейських відправляли в табори або й розстрілювали. За збір і здачу німцям урожаю відповідав (часто життям) передусім староста, а потім усе село. Певною мірою заручниками стало все населення окупованої території Рейхскомісаріяту України.

У будь-якому разі воєнно-поліційний і адміністративно-господарський колабораціонізм набрав на окупованих совєтський землях великих масштабів уже з літа 1941 року.

Це стурбувало керівників совєтського партизанського руху. Наведемо характерний

Документ датовано 30 листопада — тої миті Вермахт знаходився біля стін Москви й Ленінграду, а Україна вже стогнала під нацистським чоботом. Здавалось би, першочергові завдання партизанів, підпільників, диверсантів, "тергруп кількістю три-п'ять осіб" полягали в ударі по комунікаціях і складах противника, а також у добуванні розвідінформації про ворога. Це був, справді, критичний момент не тільки совєтсько-германської, але всієї Другої світової війни — необхідно було хоч якось послабити тиск Збройних сил Третього Рейху на совєтськом фронті.

Проте, як бачимо, репресивні органи навіть 30 листопада 1941 року, коли доля самої Батьківщини висіла на волосині, були стурбовані винищенням "зрадників і запроданців Батьківщини".

Анітрохи не змінилася ситуація, коли стратегічна ініціатива перейшла до Червоної армії. Крім терору до колабораціоністів, партизани й підпільники влаштовували провокації, прагнучи "посварити" населення з окупантами.

Уже згадуваний капітан Русанов восени 1943 року на допиті в німецькому полоні свідчив:

Свідчення полоненого Русанова частково підтверджують совєтські документи.

Наприклад, на засіданні УШПР 3 квітня 1943 року в Москві Микита Хрущов заявляв: "Рейди (партизанів) дають позитивні результати і в тому сенсі, що сіють страх серед нестійких елементів — українців і росіян, які мешкають на окупованій території і хотіли б піти на змову, проте бояться розправи з боку наших загонів"¹⁹.

Розправи загрожували не тільки колабораціоністам, але й учасники українського націоналістичного Спротиву — членам Організації українських націоналістів (ОУН) і бійцям Української повстанської армії (УПА).

Приміром, вже згадуваний Руднєв 24 травня описав у щоденнику показовий випадок: партизани захопили 4-х націоналістів у полон. Ковпак хотів усіх розстріляти. Руднєв не погодився, і пізніше ці полонені були обміняні на полонених партизанів.

25 червня ковпаківці підійшли до ріки Горинь і хотіли її форсувати. "Проте націоналісти, близько 500 осіб, захопили Здвиждж і заявили, що переправу будувати не дадуть. Тоді Ковпак вирішив розпочати бій і знищити це село, проти чого я рішуче був проти". Переговори не дали результатів, тому "Ковпак знову розлютився, наказав негайно задіяти артилерію і змести це село з лиця землі. Я заявив, що на це не піду…"20. Нарешті Руднєву з великими труднощами вдалося переконати Ковпака не знищувати село, а Ковпаку, в свою чергу, вдалося переконати націоналістів залишити село без бою.

З серпня 1943 року Руднєва вбили (ймовірно, за наказом Ковпака або навіть самим Ковпаком) у бою під Делятином. Від цього часу для Сидора Артемовича не існувало "бар'єрів" при знищенні націоналістів.

У звіті за період з 12.06 по 01.10.1943 року Ковпак писав:

Те, що служаки часто вимушено йшли до поліції чи адміністрації, партизанів не цікавило. Списки дезертирів, колабораціоністів, оунівців і повстанців поставляли "народним месникам" "доброзичливці" серед місцевого населення²². Ясна річ, що у партизанів не було змоги перевірити точність інформації, тому їх репресії використовувались і для зведення рахунків між сусідами, які посварилися.

Візьмемо до уваги, що Ковпак у цьому разі — не гірший приклад партизанського терору.

Як свідчив на допиті Русанов,

Результати здійснених партизанами репресій щодо населення та колабораціоністів вражають. Згідно з довідкою УШПР на ім'я Сталіна, за неповними даними, партизанські загони України, які мали зв'язок із Центром, у період з липня 1942 року до 1 квітня 1943 року винищили 63815 солдатів і офіцерів противника, "в тому числі старост, поліцаїв та інших зрадників вітчизни" — 6 67224.

64 тисячі вбитих солдатів противника — звичайні партизанські приписки (туфта). А ось цифра шість з половиною вбитих колабораціоністів "та інших" — цілком можлива. З ними було набагато легше боротися, ніж з німцями, а загальна чисельність партизанів, підлеглих УШПР, на 1 квітня 1943 року становила 15 тис. осіб.

Проте найбільш масштабні репресії партизанів проти українського населення розгорнулися з літа 1943 року, коли почалися їх зіткнення із УПА, яка розпочинала свою діяльність.

Влітку 1943 року переважну частину території Волині контролювала УПА, і совєтські партизани робили спроби захопити "повстанські республіки" з території совєтської України, Білорусі та РСФСР. Іноді це вдавалося, іноді — ні, проте завжди їх жертвами ставало мирне населення… Донесення керівників тилу Військових округів УПА складалися не з метою пропаганди, а для того, щоб керівництво ОУН-УПА володіло об'єктивною інформацією для успішних бойових дій. Тому описані в оглядах випадки можна вважати достовірними. Зважаючи на обсяг статті, ми можемо зацитувати лише кілька схожих повідомлень.

Серпень 1943 p.:

У деяких селах Столинського й Висоцького районів після того, як звідти пішли наші загони, большевики тероризували населення. Наприклад, у селі Бутові прив'язали людей до сідел коней і тягали по полю, приказуючи: „Це за те, що годували сікачів""

Грудень 1943 р.: