Як «народні месники» мстили народові: Про деякі особливості совєтського партизанського руху на території України в роки Другої світової війни.: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Олександр Гогун

Як «народні месники» мстили народові

Про деякі особливості совєтського партизанського руху на території України в роки Другої світової війни

У радянській історіографії й міфології картина нацистської окупації СССР представлена кількома доволі простими схемами. Зокрема стосовно комуністичного партизанського руху було висунуто низку постулатів, за рамки яких донедавна просто заборонялося виходити:

— совєтські партизани мали всебічну підтримку мирного населення;

— головна мета партизанського руху — боротьба з німцями, другим завданням був захист населення від терору та репресій ворогів;

— матеріально й матеріально-технічно "народні месники" забезпечували себе за рахунок трофеїв, забраних у противника, при чому частину з них повертали місцевому населенню.

У совєтські часи ці тези, завдяки багаторазовому повторенню, досить міцно закріпилися у свідомості населення, і в останнє десятиліття практично не зазнавали переоцінки. Працюючи над темою національного українського повстанського руху, автор натрапив на низку документів, які прямо чи опосередковано вказують на провокаційну й репресивну роль совєтських партизанів на окупованій нацистами території. Оскільки червоні партизани були інструментом тоталітарної держави, що перебувала в стані війни, мирні мешканці окупованих територій стали заручниками двох тираній — гітлерівської та сталінської.

Спираючись на доступний дослідникові комплекс документів, ми розглянемо репресивно-каральну функцію партизанів на прикладі ситуації в Україні. Зазначимо також, що оприлюднені в Латвії у ході справи Василя Кононова матеріали й низка введених в обіг документів про окупаційний режим у Білорусі¹ свідчать: таку ж функцію партизани виконували й на інших окупованих територіях СССР.

Тут необхідно зробити короткий екскурс в історію партизанського руху України в роки совєтсько-німецької війни.

Керуючись доктриною "малою кров'ю на чужій території", РККА й НКВД-НКГБ не підготувалися до ведення партизанської війни на власне совєтській території. Проте відступаючи, війська все ж встигли залишити підпільні комуністичні структури, більшість з яких викрили німці (а часто вони й самі здавалися) у перші місяці окупації. Партизанський рух 1941 року в Україні переважно був представлений погано організованими угрупованнями оточених і розбитих з'єднань Червоної армії. Частково їх знищили окупанти й колабораціоністи, інші ж просто вимерзли дуже холодною зимою 1941–1942 рр. У результаті напровесні 1942 р. в Україні лишилися тільки маленькі групки партизанів, які не завдавали особливого клопоту окупантам.

Уже з 1941 року НКВД масово кидає за лінію фронту підпільників, розвідників і диверсантів. У 1942-му 4-те управління НКВД УССР направило в тил ворога 2027 розвідників-одинаків і 595 розвідгруп. Назад повернулося 400 розвідників (20 %) і 34 групи (6 %)². Усі інші загинули або зникли безвісти.

Отже, організатором розгортання підпільного й партизанського руху в тилу ворога була не Червона армія, а НКВД. При чому зі щойно наведених фактів можна бачити, як керівники підпілля й розвідки "цінували" життя своїх підлеглих. Тільки важкими умовами втрати 80 %-94 % особового складу пояснити не можна.

Частково стихійний партизанський рух Москва намагалася взяти під контроль. 30 травня 1942 року створюється Центральний штаб партизанського руху (ЦШПР), а 20 червня — підпорядкований йому Український штаб партизанського руху (УШПР). Обидві структури організовувалися за участю НКВД СССР і НКВД УССР, тому більшість керівних посад у них мали працівники репресивно-каральних органів. Партійна номенклатура також відігравала провідну ролю в керівництві червоними партизанами.

Приміром, очолював ЦШПР Перший секретар ЦК КП(б) Білорусі Пантелеймон Пономаренко, а Перший секретар ЦК КП(б)У Микита Хрущов був куратором діяльності УШПР. Керівництво відіграло не останню ролю в перетворенні "народних месників" на пострах для українських сіл.

На середину-кінець 1942 року в лісах північно-східної України й прикордонної Брянщини поступово активізуються загони Ковпака й Сабурова, які налічували по 1000–1600 осіб, на Волині — загони Федорова й полковника Бринського, в житомирських лісах — Якова Мельника.

У плані дій партизанських загонів на зимовий період 1942–1943 рр., підписаному керівником УШПР майором ГБ Тимофієм Строкачем 22 листопада 1942 року, зазначалося:

У цій оцінці слід брати до уваги дві похибки. По-перше, в документі не враховуються учасники загонів, які не мали жодного зв'язку з Центром. Тому такі загони ми не розглядатимемо в статті, позаяк подібних партизанів важко назвати "червоними". Також не зовсім зрозуміло, чи можна їх узагалі називати партизанами. Друга похибка полягає у тому, що під час переписки з Центром командири партизанських загонів свідомо завищували кількість своїх підлеглих. При цьому вони керувалися міркуваннями банального окозамилювання: "…за третій квартал цього року наш загін зріс на 16,4 %, отже, завдання партії та уряду перевиконано на 12 %…". Крім того, перебільшення власної чисельності пояснюється намаганням отримати від Центру якомога більше боєприпасів (Москва рекомендувала добувати їх у ворога).

Перед Другою світовою війною населення України становило майже 30 мільйонів осіб. Червоні партизани на кінець 1942 року налічували 6350 осіб, що дорівнює приблизно 0,02 % від населення України. Згодом чисельність партизанів України за допомогою Центру зросла до 30 тис. осіб (0,1 % від довоєнної кількості населення республіки). Як бачимо, цифри аж ніяк не свідчать про "всенародну боротьбу з окупантами" й масову підтримку населенням совєтських партизанів.

Цифри, наведені на основі партизанських звітів генерал-полковником Г. Кривошеєвим, свідчать про те, що партизанський рух у СССР мав значні регіональні відмінності:

Тобто на всій території України до кінця 1942 року партизанів було в півтора рази менше, ніж влітку 1942 року в одній Орловській області РСФСР. До 1943 року це співвідношення не дуже змінилося:

Більшість червоних партизанів, підпорядкованих УШПР, дислокувалася на той час на північному сході України, а також у РСФСР й Білорусі, в лісах Житомирської області.

У західних областях України, які до 1939–1940 рр. належали Польщі й Румунії, населення відверто ненавиділо червоних партизанів.

"Диверсант за покликанням" Ілля Старинов у шифротелеграмі, надісланій заступникові начальника УШПР Тимофієві Строкачу 17.03.1944, повідомляв:

Ворожість частково можна пояснити поведінкою самих партизанів на території України. Вивчення документів спростовує другий совєтський міф — про те, що партизани забезпечували себе харчами за рахунок відібраної в німців провізії, яку останні реквізували в селян.

Лаврентій Берія 23 січня 1943 року надіслав главі ЦШПР Пантелеймонові Пономаренку такий документ:

Комісар загону Ковпака Семен Руднєв 15 червня 1943 року у своєму щоденнику записав:

Загін Мельника дислокувався не в Рівненській, а в Житомирській області, проте стиль поведінки його партизанів не відрізнявся від грабунків "чернігівських і волинських князів" — Сабурова й Бринського. Повідомлення від 20 червня 1943 року начальника Штабу партизанського руху Рівненської області генерал-майора Бегми частково пояснює причини такої поведінки партизанів:

Іншими словами, перелічені в уривку партизанські загони з німцями не воюють, а тільки й роблять, що грабують місцеве населення.

Проте, мабуть, найбільш вражаючу оцінку "господарювання" совєтських партизанів в Україні дав командир 1-ї Української партизанської дивізії ім. С. А. Ковпака Петро Вершигора в січні 1944 року у звіті до УШПР:

УПА (Українська Повстанська Армія) була лютим ворогом червоних партизан, тому оцінка Вершигори не може бути в даному разі зумовлена кон'юнктурою.

Через місяць, 27 лютого 1944 року, той же Вершигора писав у радіограмі до УШПР на ім'я Тимофія Строкача: