З-під Полтави до Бендер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

На лівому крилі кипів ще бій. Там запорожці, поляки й рештки шведів відбивали ворога — гупали безустанку гармати, клекотіла мушкетна пальба. Та праве крило пішло врозтіч. І в центрі — пустка. В цій саме прірві, немов повітряна труба, кітлувала в бік обозу курява, неслися дикі верески й скажене виття.

Генерал Левенгавпт, піднявши далековид до очей, довго вдивлявся, але і не міг визнатись, що це за мара. Аж дідуган, запорожець, що порядкував возами, прислонивши дашком долоні очі, зразу відгадав: «Калмуки, псявіри! До бою вони не теє, але в обозі накоїти лиха вміють: до нас закрадаються!..»

Вмить обозники кинулись до возів, старшини повсідали на коней та, на щастя, калмуки завернули. А за хвилинку від лівого крила, де йшла ще битва, причвалував гурт кінних — поляки, козаки та ще декілька шведів.

Вкриті курявою, запечені сонцем, чортівськи блискали очима. Були між ними й поранені, один швед зісунувся по шиї верхівця на землю. Його підхопили на руки, але він тільки зітхнув у смертних судорогах і сконав.

«Це зі свити Піпера швед, — пояснив Понятовському якийсь поляк старшина, — Піпера наскочили калмуки і він, як наполоханий заєць, ввігнався просто москалям у руки».

«Буває й у шведів, — відповів Понятовський, — тому нам тепер, панове, самим треба подбати про себе: чого дочекаємось з заложеними руками? Пропадем ні за цапову душу! Давайте короля на повозку й до гетьмана… Він же ж господар цієї землі, найкраще порадить…»

Гетьман, хоч нездужав, не тратив надії. Пригода з Піпером теж не здивувала його. Знав шведів: добрі з них вояки, коли йдуть уперед, та при невдачі, як ще не стане верховода, розбігаються, немов вівці без барана.

«Чуйкевич! Сотник Чуйкевич!..» — і Чуйкевич виструнчився перед гетьманом, чекаючи на приказ.

«Негайно зібрати обозну прислугу, всіх чурів і канцеляристів — що лиш живе та дихає: треба розігнати тих псів калмуків на сто вітрів, заки рушимо в похід, відв'язавшись від ворога».

Чуйкевич, почувши наказ гетьмана, став порядкувати загін. Йому помагали інші старшини, обозники і канцеляристи, відпрягали коней від возів, всідаючи верхи.

«Готово…» — блиснув Чуйкевич шаблею.

В цю мить десь узялася Мотря. Вона простягнула до нього руки. «Не залишу тебе самого» — благала, підбігаючи за кінною батавою, що розверталась у широку лаву. Вже курява закрила останніх вершників, вже затих глухий тупіт кінських копит, а вона бігла й бігла навмання.

І тут знову увірвалася нитка його думок. Ага…

Він лежить безпорадний і нізвідки порятунку. Кров спливає, біль мучить і спрага вогнем пече. Як довго він лежить? Довго, мабуть. Зі сил до решти вибився, в очах чорніє, в голові гуде. Затуляє повіки. Темно, пітьма… Невже ж кінець?..

Хто це?..

Хтось ноги йому догори піднімає, добуває з кліщів голову, хтось ціле Ворскло до уст нахиляє. П'є…

Вона, Мотря, чи привид? Ні. Це її дотик долоні, що материнською рукою біль злагіднює. Мотря…

Але чому ж у неї троянда на грудях? Вітер червоні платки обриває і вся вона обсипана ними.

«Чи й ти ранена, Мотре?»

«Не хвилюйся, — мовить, — дрібничка…»

І знову темінь. Безодня…

Вернувшися до пам'яті, Чуйкевич бачив, як Мотря та ще довірений слуга її, що ніколи не покидав своєї доброї пані, несли його, переступаючи трупи і ранених.

Скрадалися, бо розгукані, безпанські коні чвалували боєвищем, з очима, що червоніли, як вогняні рубіни. Коні Апокаліпси…

Ступали з трудом нога за ногою, западаючись по вибоїнах. Старому слузі, що двигав майже ввесь цей тягар, не ставало віддиху. Коли прогонили скажені коні, Мотря, приклякала й хрестилась: «Господи, помилуй нас грішних!..»

Вже до острівця доходили, до невеличкої діброви, що чубами своїми зеленіла, вже ловили жадібно легіт прохолоди, як нараз принишкли до землі. Чуйкевич повернув головою і побачив їздця в одежі гвардійського полковника, в зеленому каптані з червоними облогами, зі шпагою у одній руці й тригранним, чорним капелюхом у другій. Вибалушені чортівські очі, роздуті ніздря, буйне, довге волосся, як грива — цар…

Капелюхом боєвище здоровить, шпадою погрожує. Кінь під ним породистий, шумою вкритий — басує, зубила гризе, піною слинить. А вітер клапті тієї піни в очі трупам мече — ранені москалі зводяться насилу й харчать протяжне «ура-а-а-а-а!» Цар бій-поле об'їздить, під владу свою бере. За ним перуки, шарфи, різноквітні каптани, золото та срібло.

Переможці…

А ми?.. І Чуйкевича за горло здавило. Скипіла кров, серце стиснулося. Думки у голові одна одну переганяють.

Де гетьман, де наші?..

Та ось мій вершник на спіненому коні вже настигає. В очах його блискавки і лють.