З-під Полтави до Бендер: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Козаки перевозили їх. Чіпали линви одним кінцем до поромів, а другим брали до рук або і в зуби, сідали на свої коні і так перетягали пором на другий бік.

Мручко стояв на березі, приказував і договорював: «Скорше, хлопці, скорше! Покажіть, що вам гості не байдужі. Шведи, хоч буцім морський народ, а перед нашим Дніпром решпект мають.»

То знов на других гукав: «А ну там, майталасьтеся скорше, бо бачите, що король, його милість, чекає. Хочете, щоб москалі взяли короля в полон, чорт би їх побрав.»

Козаки жартами за жарти платили.

Так Мручко смуток проганяв. «Ми не баби, — казав, — плакати не будемо, бо у сльозах біди не втопиш.»

Король лежав у своїй повозці на березі ріки й дивився. Не хотів їхати скорше, поки його люди не переправляться. Аж ось останній відділ перевезли.

Гультман переніс на човен скриньку з срібною посудою і з статуетою улюбленої королівської собачки. Перечислював і пробував, чи добре зачинені скрині з невеличким королівським добром, останками колишніх чималих маєтків.

Король з видимим жалем глядів на свої батальйони. Стільки світу з ними пройшов, так багато слави добув, а тепер лишає їх на непевну долю.

Не лиш нога, серце ще гірше боліло.

Відсував хвилину розлуки.

Вже трабанти мали переносити його віз на човен, як надбіг Левенгавпт. «Ваша величносте! — почав дрижучим голосом. — Я чоловік небагатий. Коли б тут щось сталося зо мною, прошу вашої милости, не забувати про мою жінку й дітей…»

«Ваша просьба буде сповнена, — відповів король. — Але й ви сповніть мій наказ: збережіть військо в цілості й перевезіть його в степ.»

Левенгавпт підніс королівську руку до уст. Король не вихоплював її:

«Прощавайте! Нехай вас Бог має у своїй опіці!»

Ніхто не чув, щоб король промовляв коли так лагідно.

Трабанти двигнули віз на свої широкі плечі й понесли його на човни.

На однім покладено передні колеса, на другім задні. Віз прикріплено до човнів і дванадцять весел торкнуло плесо води…

Минала північ. Година духів.

7.

«Поїхав наш король,» — сумно говорили шведи.

«Поїхав… Бог вість, чи побачимо його.»

«Чому б ні. І завтра буде день.»

«Так, але король недужий. Погано з його ногою. Ліки не помагають.»

«Бо такі ліки. Щоб він лиш до Швеції вернувся, побачите, видужає скоро.»

«Всі ми там видужаємо скоро, а тут тільки терпіння і — смерть.»

Тисячі мрійливих, синіх очей у далеку Швецію летіло. Не стало того, що їх відорвав від неї і силою свого несамовитого генія заставив дивитися на чужі краї і на чужих людей, заставив боротися і вмирати за примару грізно-привабливої богині-слави.

Не стало його і всім начебто полегшало на серці. Волею від степів і вод широкого Дніпра повіяло. Деякі задавали собі питання, який чорт їх аж сюди пригнав? Чи не краще було триматися рідної землі, орати, ловити рибу, рубати дерево в лісах, і разом з любою жінкою дітей плекати?

Чарівний привид мирного життя, такий неподібний до воєнного діла,

фата-морганою явився перед очима Карлових лицарів. Задивилися в нього й не слухали голосу дійсности.

Дарма Левенгавпт їх хотів у боєздатний лад уставляти, — не слухали його. Даром сердився і грозив суворими карами. Начеб не чули свого нового начального вождя.