Ольсен озирнувся навколо. На дорозі не було нікого. Тільки вдалині блищали фари автомобіля, що мчав дорогою. “Нехай проїде!”
Сигналячи і засліплюючи світлом, автомобіль промчав у напрямку міста і зник удалині.
— Час! — Ольсен обернувся і подав Гуттієре знак, щоб вона сховалася за камінням. Потім він постукав по діжці і гукнув:
— Приїхали! Вилазь!
Із діжки виткнулася голова.
Іхтіандр озирнувся, швиденько виліз і стрибнув на землю.
— Дякую, Ольсене! — промовив він, міцно стискаючи велетневі руку.
Іхтіандр дихав часто, як під час приступу астми.
— Нема за що. Прощавай! Будь обачний! Не підпливай близько до берега. Стережися людей, щоб знову не опинитися в неволі.
Навіть Ольсен не знав, який наказ дістав Іхтіандр від Сальватора.
— Так, так! — задихаючись промовив Іхтіандр. — Я попливу далеко-далеко, до тихих коралових островів, куди не припливає жоден корабель. Дякую, Ольсене! — І юнак побіг до моря.
Уже коло самих хвиль він раптом обернувся і крикнув:
— Ольсене! Ольсене! Якщо ви побачите коли-небудь Гуттієре, передайте їй привіт від мене і скажіть, що я завжди пам’ятатиму її!
Юнак кинувся в море, гукнувши:
— Прощавай, Гуттієре! — і поринув у воді.
— Прощавай, Іхтіандре!.. — тихо відповіла Гуттієре, яка стояла за камінням.
Вітер дужчав і майже валив людей з ніг. Море вирувало, шипів пісок, гуркотіло каміння. Чнясь рука стиснула руку Гуттієре.
— Ходімо, Гуттієре! — ласкаво наказав Ольсен.
Він вивів Гуттієре на дорогу.
Гуттієре ще раз озирнулася на море і, спираючись на руку Ольсена, попрямувала до міста…
Сальватор відбув свою кару, повернувся додому і знову поринув у наукову роботу. Він готується до якоїсь далекої мандрівки.
Крісто і досі служить у нього.
Зуріта роздобув собі нову шхуну і виловлює перлини в Каліфорнійській затоці. І хоч він і не найбагатша людина в Америці, та все-таки не може поскаржитися на свою долю. Кінці його вусів, немов стрілка барометра, показують високий тиск.
Гуттієре розвелася з чоловіком і вийшла заміж за Ольсена. Вони переїхали до Нью-Йорка і працюють на консервному заводі.
На узбережжі Ла-Платської затоки ніхто не згадує про “морського диявола”.
Лиш іноді, у задушливу ніч, старі рибалки, зачувши серед пічної тиші незнайомий згук, кажуть молодим:
— Ось так сурмив у черепашку морський диявол! — і починають розповідати про нього легенди.
Тільки одна людина в Буенос-Айресі не забуває Іхтіандра.
Усі міські хлопчаки знають старого, напівбожевільного жебрака-індіанця.
— Он іде батько морського диявола!