Юрій Щербак. Час тирана. Прозріння 2084 року (2014): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Температура повітря різко падала, вже перші струмені снігу майнули у світлі вуличних ліхтарів, бійці змерзли й з нетерпінням поглядали на годинники, боячись заклякнути, як їхні предки під Сталінградом, й тому попросили капітана Бонетті почати операцію раніше запланованого терміну. Він погодився, не розуміючи, що цим підписує собі смертний вирок: о пів на першу ночі з будинку мало вийти четверо озброєних чоловіків, скінчивши роботу, щоб встигнути на останній поїзд метро, й тоді в Римському клубі залишалося б лише двоє охоронців — один вгорі, в reception, другий — у підвалі.

Помахом руки Бонетті дав команду на початок операції. Двоє спецназівців тихо прочинили вхідні двері, й Бонетті увірвався до приймальні, наставивши пістолет на зляканого охоронця; щоправда, той устиг натиснути тривожну кнопку. Тому коли поліцейські на чолі з Бонетті спустилися до підвалу, їх зустрів концентрований вогонь з автоматичної зброї. Бонетті, хоч і був у кулевідпорному жилеті, не очікував опору й легковажно вибіг назустріч вогню, отримавши смертельне поранення в горло, й, захлинаючись кров’ю, не встиг навіть подумати про Калину Луцик — чи своїм легковажним базіканням не підставила вона його під кулі?

Отямившись від несподіванки, спецназівці угрохали двох бандитів; троє інших скористалися підземним ходом і, вискочивши на площу перед станцією метро «Базиліка Святого Павла», встигли зникнути. Розлючені таким провальним ходом операції (ще двоє поліцейських були поранені), спецназівці розтрощили двері підвальних приміщень: в одному з них знайшли кучерявого молодого парубка, який тремтів від холоду й страху, в другій камері, де яскраво горіло світло, побачили напівпритомну немолоду жінку, прив’язану до стільця, поруч з яким валялися дроти з електродами.

Забравши з собою тіло мертвого Бонетті, всадовивши до поліцейського автобуса звільнених заручників і залишивши в Фонді Крюгера трьох спецназівців та слідчого залізничної поліції, учасники акції в розгубленості повернулися до управління, завели чоловіка і жінку до кабінету капітана Бонетті й залишили їх. Жінка прилягла на диванчику й одразу задрімала, а український бранець Джордж примостився в шкіряному кріслі капітана й намагався зрозуміти, що відбувається з ним у клятому Римі.

Прокинувшись о третій годині ночі з диким болем голови, Джованна жахнулася, згадавши, що сталося з нею після того, як залишила бар «Оріанна»; кудись поділася вся лють на чоловіка, натомість прокинулося почуття провини перед ним — він просив вмикати маячок її гаджета у загальну систему стеження за їхнім будинком. Вона не послухала Франко і навіть не взяла гаджет із собою до бару; як остання дурепа вона не повірила чоловікові, що крадіжка сумки вивела контррозвідку на серйозну шпигунську аферу.

Освітлення в кабінеті нещасного капітана Бонетті було вимкнено, блимала лише слабка сигнальна лампочка над входом; підлеглі капітана вирішили дати до ранку спокій звільненим заручникам. Джованна, звикнувши до напівтемряви, побачила Джорджа Безпалого, який сопів застудженим носом, сидячи за письмовим столом; не було жодного сумніву, що він міцно спить. Джованна подивилася на його дитяче обличчя, заплющені очі й напіввідкритий рот, і якесь забуте материнське почуття ніжності ворухнулося в ній. Вона мовчки дивилася на цього незнайомого кучерявого хлопця, і солодке бажання віддати йому своє молоко зростало в ній. Щоб перебороти що безсоромну, не знану досі й непристойну фантазію, вона вирішила подзвонити чоловікові й розповісти, що з нею сталося.

Джованна простягнула руку до телефонного апарата, що стояв на столі, але в цю мить Джордж прокинувся й, розплющивши очі, вперся в неї поглядом.

— Who are you? — суворо спитав він. — Do you speak English?

— Si, si, — злякано закивала Джованна, наче спіймана на гарячому. — Do you remember me… the train? My name is Giovanna. Giovanna Rossi.

— I’m George Bezpalyy.

Ледве освітлена, жінка ця в забрудненому плащі з напіввідірваним рукавом, з пошматованим на грудях платтям здалася йому ще прекраснішою, ніж в електричці; зустріч із нею в поліцейському приміщенні, в якому стояв казенний запах старих меблів, цигаркового диму і улюбленого капітаном Бонетті дезодоранту «Nivea», здалася Джорджу такою само неймовірною, як зустріч із живою Моною Лізою. Інших, більш точних і менш фантастичних порівнянь він не мав.

— I know, George, who are you, — тихо сказала Джованна, запахнувши на грудях плащ. Вона подумала, що знає його давно, ще до того, як побачила в поїзді Ф’юмічино — Рим.

21

Через дві години після викрадення Джованни Россі — коли вона вже сиділа у підвалі Фонду Крюгера й відповідала на перехресні запитання чотирьох чоловіків — один із них бездоганно говорив по-італійськи, троє — зі слов’янським акцентом — і коли до її тонких засмаглих зап’ясть приземкуватий чоловік, якого звали Вінсентом, приєднав електроди і перші зойки вирвалися з її уст — саме тоді до офісу Франко Россі подзвонив невідомий і повідомив, що дружина Россі є заручником організації «Чорні бригади», й поставив ультиматум — негайну передачу флеш-картки з вкраденої сумки взамін на повернення дружини. Інакше Джованна Россі помре завтра вранці о 5:00 AM. Франко Россі глянув на екран: дзвонили з центрального транспортного римського хабу «Терміні», з телефона-автомату 163. Не встиг Франко віддати наказ на пошуки зловмисника, який розмовляв, повернувшись спиною до відеокамери, як той перервав зв'язок. Через кілька хвилин залізнична поліція та карабінери кинулися на пошуки невідомого (камери спостереження показали, як від автомату 163, розміщеного поряд із вітриною модного бутика «Dior-Armani», швидкою ходою прямує до виходу на автобусну станцію якийсь чоловік у куртці з каптуром, що закривав верхню половину обличчя); але чоловік наче розчинився у вечірньому натовпі серед безлічі парасольок, якими люди захищалися від снігопаду.

Франко Россі не встиг навіть розпочати з невідомим гру, щоб врятувати бідну Джованну, бо зрозумів, що «Чорні бригади» не жартують. А флешка все ще перебувала в руках кардинала Едгара Саймса, і про повернення її терористам мови не могло бути.

Тому Франко Россі вирішив зосередитися на пошуках білого мініавтобуса, до якого викрадники кинули його дружину. Карабінерам було дано наказ посилити увагу до всіх незвичних подій на вулицях Вічного Міста. Коло замкнулося лише тоді, коли у Фонді Крюгера прозвучали постріли й коли команда капітана Бонетті запросила додаткову допомогу, амбуланси і коронера. Франку Россі доповіли про надзвичайну ситуацію на вулиці Остієнзе через сорок хвилин після закінчення операції, але він ще не знав, що в цій стрілянині могла загинути його дружина. Поліцейські, налаштовані на звільнення Джорджа Безпалого, спочатку так і не зрозуміли, хто є ця жінка, випадково знайдена у підвалі Римського клубу, а орієнтування на Джованну Россі через недбалість капітана Бонетті спецкоманда залізничної поліції так і не одержала.

Коли Джованна нарешті додзвонилася до чоловіка, він спочатку захлинувся від щастя, вигукуючи найніжніші словечка їхньої молодості, чим посіяв у серці дружини почуття гріха, провини перед ним, а потім, довідавшись подробиці її звільнення й утямивши смертельну небезпеку, якій піддав Бонетті і Джованну, і Джорджа своєю безглуздою непідготовленою акцією, почав проклинати бідного капітана та всю срану поліцію, всю безглузду систему побудови силових органів, при якій п’ятеро прем’єр-міністрів та один Президент країни стали заручниками і були вбиті; що ж казати про рядових громадян?

Наказав негайно доставити дружину і Безпалого до штаб-квартири AISI, що містилася в центрі Рима, на вулиці Джованні Ланца.

22

Святому Отцю Клименту XV у передранковий час, коли хмара з боку Альп перетворила Рим на каламутну снігокруть Заполяр’я, наснився дивний сон. Білий кролик, розміром з корову, сидить на траві, притиснувши довгі вуха до спини, а двоє людей у засмальцьованих заводських спецівках і з чорними від сажі однаковими лицями ходять навколо кроля й щосили луплять його по голові важкими молотами, від чого лунає такий звук, наче бомкає надтріснутий дзвін — але кроль сумирно й наче приречено терпить ці нещадні удари, чим тільки дужче розпалює своїх катів, які сатаніють, бачачи покору жертви та її небажання вмерти. На молоті налипає білий кролячий пух, але немає крові, й вбивці, хрипко дихаючи, змахуючи з облич струмені чорного кислого поту, знову здіймають догори сталеві молоти. Кати нагадують Мікулашу Куцку фабричних робітників зі східнословацького металургійного комбінату під час народного повстання, коли був зупинений назавжди комбінат і залога у сліпому гніві трощила устаткування, вбивала бездарних менеджерів, які не знайшли ринків збуту, й перетворювала на металобрухт складні цехові конструкції…

Здригнувшись, Папа прокинувся і згадав хвилю повстань і погромів, що прокотилася по Східній Європі, коли стало зрозуміло, що закінчилася стадія індустріального та постіндустріального розвитку людства й мільйони людей тепер не мають роботи. Як повернути їх до заповітів Христових, коли люди втратили заробітки, а з ними сенс життя?

Вийшов зі спальні й ступив до модельні; його улюблений білий кролик мирно дрімав у вольєрі на свіжій траві. Папа перехрестився і прочитав ранкову молитву. Наблизився до вікна й трохи прочинив дерев’яні віконниці. Праворуч сіріло розмите негодою громаддя купола собору Святого Петра. Прямо перед Папою проглядалося напівкружжя колонади, яка наче циркулем обіймала площу Святого Петра.

Порожня площа, де часами збиралися багатотисячні натовпи вірян, ховалася у сніговій імлі; на дні каламутного котловану, на який перетворилася площа, утворилися хвилясті снігові замети, яких не міг подолати маленький жовтий трактор з начепленим спереду бульдозерним ножем.

Папі раптом здалося, що в самому центрі площі Святого Петра, перед Єгипетським обеліском він побачив маленьку людську постать, самотню, загублену в сніговому безмежжі. Понтифік подумав, що, можливо, то стоїть упертий прочанин з далекого краю, який дивиться на вікно, друге з правого боку Апостольського палацу на верхньому поверсі, і людина ця сподівається на диво — чекаючи, коли Папа відкриє вікно й поблагословить саме його — невідомого перехожого.

Климент XV відчинив віконниці трохи ширше й перехрестив площу, хуртовину, замети, обеліск, маленький трактор і самотнього прочанина.

Незважаючи на свій простонародний вигляд добродушного сільського священика зі словацької глибинки, Мікулаш Куцка був одним із найосвіченіших теологів XXI століття. Хоча його мати, проста русинка Марія з-під Пряшева належала до греко-католицької церкви, Мікулаш обрав римський католицизм, бо ще юнаком засліплений був могутністю його будівлі, блиском, величчю й духовним багатством цієї споруди, яка, він був переконаний, утвердилася на Землі назавжди, бо такою є воля Божа.

Закінчивши словацький католицький університет у Ружомбероку, майбутній понтифік зміг, завдяки блискучим здібностям, виграти важкий міжнародний конкурс і стати студентом факультету теології Папського університету Святого Томи Аквінського в Римі. Обравши спеціальність «екуменізм», Куцка захистив докторську дисертацію на тему «Інтелектуальна місія християн Східної Європи в глобалізованому світі XXI століття» й приєднав до свого прізвища престижну абревіатуру STD — Sacrae Theologiae Doctoratus. Це не завадило йому грати в футбол у студентській команді й одного разу виграти церковний кубок, щоправда, ціною зламаного ребра. Потім він жартував, що шкодує, що з цього ребра не народилася Єва. Це був сумний жарт, бо його перше й останнє кохання — чорнява Катушка, Катарина Прокопчакова, дівчина з Жиліни, яка навчалася на факультеті соціальних наук, відучила назавжди від мрії про кохану, як породження його духу і тіла. Перший поцілунок з нею увечері на площі Глінки, неподалік від будинку ректорату, возніс Мікулаша на незбагненну височінь, яку він помилково охрестив Veritatis Splendor (Сяяння Істини), не розуміючи, що для Катушки це була лише одна з багатьох технологій сексу; коли дівчині через місяць набридли несміливі доторки невинного юнака та його довгі богонатхненні промови, вона війнула коротенькою спідничкою, під якою ледве ховалася товстенька дупка, й пішла назавжди. Після цього Мікулаш прийняв целібат і приєднався до ордену монахів-домініканців. Він душею, а не через схоластичні докази навчителів зрозумів, чому його великі попередники — апостоли, святі, філософи та ієрархи давали обітницю безшлюбності, обпечені пекельним вогнем таких самих шльондр, як Катушка.

Вже будучи кардиналом, примасом Словацької католицької церкви, Мікулаш Куцка зажив слави своїм фундаментальним твором «Мистецтво християнської любові і виклики Темряви» (2070). Книга ця була просякнута духом каяття за злочини і помилки католицької церкви, яка свого часу не змогла подолати суперечності між євангельською аскезою і відстороненістю Христа та його апостолів від мирських принад, та бажанням церкви побудувати не Град Божий, а Храм Земної Влади у всій його імперсько-римський цезаро-папській величі. «Можливо, прийдуть часи, — писав у епілозі своєї книги Папа, — коли розкішні храми Ватикану будуть перетворені на музеї високого мистецтва, а християни, об’єднані у вільні громади на кшталт тих, що існували у першому тисячолітті, молитимуться у скромних церквах, де глибше проявляється справжній дух братерства і солідарності. Християнство не повинно залякувати людей страшними карами земними і небесними, а дати глибоке розуміння праведних моральних істин, проголошених Ісусом Христом у його Нагірній проповіді. Тільки об’єднані любов’ю, а не страхом, євангельською мудрістю, а не максималістським фанатизмом, толерантністю, а не догматичною ненавистю, християни зможуть протистояти всім сучасним і майбутнім загрозам». Завершив книгу кардинал Куцка тривожною засторогою: «Великі мудреці древності — Плутарх і Цицерон — казали, що незадовго до народження християнства на берегах Егейського моря було чути таємничий голос, який провіщав: „Помер великий Пан!“ — античне божество, язичницьке втілення природи.

Ми не хочемо, щоб сьогодні на берегах морів та океанів прозвучав стогін: „Помер Христос!“ — що означало б, що померло християнство. Це стало б духовною катастрофою для всього людства, загибеллю цивілізації, переходом до іншої — дикунської самовбивчої стадії розвитку суспільства. Стало б остаточною перемогою Темряви».

Ця книга викликала запеклу дискусію в католицьких — і не лише — колах. З’явилися в майбутнього слов’янського Папи, — другого в історії Ватикану, — який очолив реформістське крило римської церкви, непримиренні вороги, які звинуватили його в руйнуванні священних основ католицизму. Особливу лють викликали реформи Климента XV, надто ж ліквідація целібату — безшлюбного статусу священиків. Причому це були так звані «м’які» реформи — кому подобався целібат, міг залишатися йому вірним. Але більшість римо-католицьких священиків, які потайки заздрили священикам православним, залюбки поодружувались, обзавелися дітьми й почувалися щасливими, скинувши зі своїх пліч гріх лицемірства, мужоложства й звинувачень у педофілії.