Євреї на Україні: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Чим пояснити цей феномен? Невже це є результат “антисемітизму”, “дискримінації” євреїв?.. Нам можуть зауважити: не вмієте, мовляв, жити, треба вміти заробляти гроші. Всяке буває заробляння. Буває таке, коли хочеться сказати: хай вам буде ваш білий хліб, ми лишимося зі своїм чорним…

Євреї скаржаться на ворожнечу до них, а між тим їхня релігія, іудаїзм, навчає євреїв ворогуванню з людьми іншої віри, іншої нації, прищеплює почуття ненависті до інших народів. Так зване “Святе письмо” повчає, що євреї лише тоді можуть бути спокійні, коли незгода проникає у середовище інших народів. Коли ж останні живуть між собою мирно, вони нібито скеровують свій гнів проти Ізраїлю.⁴⁴³

Протягом усієї історії єврейські спритники сіяли чвари серед українців, витягаючи собі з того зиск. Вони інтригували, доносячи на українців російській, польській та іншій владі, вдавалися до шантажу, наклепів, обмов, одне слово, “підігрівали свій суп” на вогні провокацій. Хоч тверезий голос мав би підказати їм необхідність зовсім іншої поведінки, якщо вони хочуть у мирі й дружбі жити з українцями на українській землі. Очевидно, деякі євреї думають, що цієї їхньої нечесної гри “прості” українські робітники й селяни взагалі “не здатні” збагнути, а українських інтелігентів, які добре все бачать і відповідно реагують, вони готові якийсь час “потерпіти”: мовляв, усі вони націоналісти, рано чи пізно радянська влада їх передушить. Балачки про так званий антисемітизм є затертий шахрайський прийом, розрахований на те, щоб відвернути увагу від постійного єврейського хитрування. Це та зручна позиція “скривдженого”, яка дає моральне “право” уникати законів, обходити їх під приводом компенсації за уявні страждання. Банальний трюк злодія, що кричить “держи злодія!”. Це спекуляція на повазі українського народу до кращих представників єврейства, які щиро і самовіддано працюють в ім’я розбудови нової України. Провокаційний рейвах, який здіймають навколо так званої дискримінації євреїв, — це така ж набридлива вигадка, як і легенда про Ізраїль, цього маленького демократичного Давида, що бореться проти злого єгипетського Голіафа. Легенда, розрахована на співчуття до планів і політики сіонізму з боку громадськості Заходу та деяких кіл афро-азіатських країн.

Методів обману громадської думки сила-силенна. Це невичерпний кодекс підлості й безчестя, створений, проте, далеко не найгіршими умами людства, і євреї в цій справі не пасли задніх. Але саме тому він і небезпечний. Головним результатом застосування цих методів було те, що євреї за довгі роки перебування при владі в СРСР утвердили за собою в партії особливе, привілейоване становище. А раз у партії, та ще й правлячій, де вони займали командні пости, — то, значить, в усій радянській державі. Поволі і непомітно ці люди опинилися над суспільством, поза межами досягання його впливу. Це була своєрідна каста “недоторканних”. Правдами і неправдами вони “привчили” інших говорити, писати і навіть думати про себе за стандартами сіонізму: євреї — народ особливої долі, народ-світоч, народ-революціонер. Тобто, по-сіоністському, “богообраний” народ, тільки без компрометуючого в устах комуніста слова “бог”, під яким слід було розуміти Карла Маркса. Все, що не відповідало цій “лінії”, розцінювалося як “неповага” до євреїв, що було рівнозначним неповазі до марксизму як науки, ідеології і політики радвлади взагалі.

Цей специфічний культ єврейства був тією зручною ширмою, тією “обичайкою”, під якою сіоністська квочка висиджувала свої неподобства. З ними ми зустрічаємося на кожному кроці.

Багатьом пам’ятна історія з книжкою Т.Кичка “Іудаїзм без прикрас”. Вона видана в Києві 1963 року. Це перша в СРСР серйозна праця, в якій зі справді наукових позицій показується справжнє обличчя сіонізму й іудаїзму. Але саме тому, що ця книжка розкриває людям очі на серйозні речі, дуже неприємні для багатьох євреїв, її поява викликала велике занепокоєння в сіоністських колах у нас і за кордоном. Оскільки ці “кола” тісно пов’язані між собою і діють за принципом сполучених посудин, то гавкітня з обох боків знялася чимала. Цього демагогічного галасу перелякалися в Москві. Кремлівські стовпи комунізму завагалися у своїй рішучості вести боротьбу проти сіонізму і затрубили відбій. У газеті “Правда” з’явилася замітка, у якій ідеологічна комісія ЦК КПРС розшаркувалась, вибачалась і белькотала щось про “ошибочные положення” книги, які нібито “могут оскорбить чувства верующих и быть истолкованы в духе антисемитизма”.⁴⁴⁴

Своєю заявою ЦК партії не тільки відмежувався від автора і його книжки, а й від тих принципів, захистові яких вона присвячена. А цього тільки й треба було сіоністам. Стара як світ провокація! Можна уявити, як тріумфували ці шинкарчині діти, читаючи, як грізна КПРС виляє хвостом і плаксиво запевняє: “Більше не буду”. Звичайно, в масштабах країни це факт майже мікроскопічний. Але він показовий. Він свідчить про те, що сіоністські центри в обороні своїх інтересів куди більш наполегливі і послідовні, аніж керівництво КПРС у дотриманні власних принципів.

Припустімо, що книжка Кичка “за інерцією” була віддана в жертву спритно організованій “громадській думці”. Але що змушує нас робити тисячі інших, більш важливих поступок сіоністському нахабству?

Загальновідомий факт єврейського збиткування на Україні. В одному документі, який ми ще будемо цитувати, про євреїв сказано: “Експлуататорська сила їх велика, і шкода, якої вони завдають, безмежна”. Всупереч цій очевидній істині, друковані радянські джерела, ніби за якимсь сигналом, буквально німіють перед словом “єврей”. Коли заходить мова про соціальний склад і національне походження гнобителів українського народу, вони розв’язне плещуть язиками про українських поміщиків і буржуазію, питома вага яких близька до нуля, а євреїв не мають на увазі навіть серед “інших”. Більш того. Там, де в дійсності експлуататорами українців виступали винятково тільки євреї, у текстах історичних праць замість слова “єврей” шахрайськи підставляють слово “поляк” або “німець”.

Зі слів Маркса, цитованих уже на початку цієї праці, ми знаємо, що в Галичині саме “евреи захватили себе все (підкр. Маркса) выгодные промыслы и сделки, утвердились как мещанское сословие” і займалися там “порабощением народа”.445

Цей висновок Маркса підтверджують дослідження Костомарова, Антоновича, Драгоманова, Подолинського, Франка, Грушевського, які також тут цитувалися. Що ж пишуть з цього приводу, наприклад, автори львівського тому історії міст і сіл України? Вони твердять абсолютно протилежне: “У галицькі міста посунули польські та німецькі купці, ремісники, а місцеві опинились у важкому становищі… Розвиток економіки краю внаслідок цього значно уповільнився”.⁴⁴⁶

Маркс і блискуча плеяда українських учених твердять, що економічні труднощі Галичини пов’язані з розоренням її євреями, а львівські титани мислі на чолі з редактором тому професором і секретарем ЦК партії в Києві Маланчуком, “поліпшуючи” Маркса, заявляють, що все лихо від польських та німецьких купців. Ще б пак: німці далеко, а євреї під носом. Яка дивовижна сміливість думки!.. Якийсь Хонігсман примудрився написати і видати цілу монографію447 про нафтову промисловість Західної України, в якій буквально жодним словом не обмовився про хижацьку діяльність єврейського капіталу. Він навіть не згадав про його присутність у цьому районі. А можна і слід було це зробити бодай з поваги якщо не до істини, то до численних жертв єврейської експлуатації.

Замітаючи сліди своєї антинародної діяльності на Україні, євреї з допомогою різних підголосків грубо перекручують історичний процес, фальсифікують минуле, підтасовують факти, часом зовсім їх ігнорують. При цьому вони перуть своє брудне минуле, а помиї безцеремонне виливають на голови інших. Українські ж чиновники від науки, втративши будь-яке почуття національної гідності, акуратно списують з єврейських шпаргалок і думають, що роблять патріотичну справу. Драгоманов називав такий метод не “історіописанням”, а “історіоробленням”, при якому виходить з брехні брехня, з пакості пакість”.⁴⁴⁸

Правда, на Україні є партійний і державний апарат, нарешті, цензура, раз уже вона існує, обов’язок яких стояти на сторожі інтересів українського народу. Але ці органи влади так захопилися безстрашною боротьбою проти “літери, за якою тужать”,⁴⁴⁹ що їм ніколи за свої прямі справи взятися.

Певна річ, було б несправедливо валити все на українців і зобразити справу так, ніби вони не розуміють своїх національних інтересів. Справа значно складніша, і впирається вона в загальну настанову, яка панує тепер у радянській політиці і науці. Суть її в тому, щоб не “дражнити” світової (читай: єврейської) громадськості. Керівництво КПРС, яке давно вже набивається в моральні керівники людству, взяло за правило показуватися перед зовнішнім світом тільки в парадному вбранні, тобто зображати СРСР країною, в якій завдяки мудрій діяльності партії ліквідовані будь-які проблеми. Тим часом “безпроблемне” наше суспільство нагадує собою ситуацію з відомої казочки, в якій жінка, ідучи в поле, загадала чоловікові зробити дещо по господарству: худобу впорати, хліб спекти, масла збити, пшона натовкти і т. д. Як наслідок, поки невдаха чоловік виганяв худобу до череди, тісто збігло, піч вичахла, свині сметану перекинули, кури просо поклювали. Стоїть керівництво КПРС і потилицю чуха: що ж його людям сказати? Скажу, що нічого цього і не було. Курей на експорт поріжу. Діжу викину, хліба в Канаді куплю, а піч знову натоплю — лісу вистачить… Тому й в історичній науці замість науки виходить одна “пакість”.

З кожним роком стає дедалі важче обманювати людей, приховувати факти, замовчувати правду. Минув час “великого засліплення”, коли можна було всілякі імперіалістичні свинства типу злиття націй прикривати солодкими балачками про “спільність класових інтересів”, “пролетарський інтернаціоналізм” або іншими словесними формулами. Політичний досвід учить, що за цими словами часто-густо нічого, крім порожнього звуку, немає.

Про горезвісний “інтернаціоналізм” євреїв довго і нудно били у всі калатала. Навіть такий тверезий політик, як Ленін, і той піддався обманові і проливав сльози замилування над сіоністськими вигадками про “великі всесвітньо-прогресивні риси” євреїв. Але люди, які знали євреїв не з балачок на партійних з’їздах, а в реальному земному житті, були іншої думки про них. У 1876 р. один із соратників Драгоманова звернувся до редакції відомого російського народницького журналу “Вперед” з листом. Оскільки П.Л.Лавров450 і інші редактори цього видання мали схильність дивитися на євреїв як на “гноблену націю”, автор листа вирішив висловити свою думку на цю тему. Лист містить стільки влучних оцінок і сповнений такого глибокого розуміння історичної перспективи, що ми процитуємо з нього цілий уривок.

“Нельзя упускать из виду, — читаємо в листі, - что даже и пролетарии среди евреев до мозга костей проникнуты жаждой легкой наживы на чужой счет. Наверно, можно сказать, что нет той мерзости, на которую не пустился бы любой еврей, даже пролетарий, если только он приходит в столкновение с малорусским рабочим и если только имеется в виду какой-нибудь барыш… Рабочие они — на время, до первого лишнего рубля, а потом — торгаши… Кому принадлежат теперь уже почти все существующие на Украине сахарные и пивоваренные заводы, винокурни, суконные фабрики — кому, как не евреям? Принадлежат они, конечно, не евреям-пролетариям, а Гинзбургам, Бродским, Либерманам и т. д., но, спрашивается, каким путем сделались фабрикантами и заводчиками эти господа, как не путем мелкого торгашества: ведь и они сами, и их отцы еще не так давно продавали панам ваксу и причисляли себя к пролетариям.

Ясно, мне кажется, что видеть в среде еврейства сословное деление невозможно: евреи России это не нация, а одно цельное сословие, кормящееся почти исключительно за счет малорусского населения. Эксплуататорская сила их велика и приносимый ими вред беспределен… Зная близко жидов, мы не верим ни в смехотворный “жидовский интернационал”, ни в жидовские симпатии революции”.⁴⁵¹

Подібно до українців, араби також з власного гіркого досвіду можуть судити про цих людей, тому їхня думка заслуговує на особливу увагу. Послухаймо, що пише про євреїв каїрський літературно-політичний тижневик “Ахер Саа” (“В останній час”).

Після ізраїльської агресії у червні 1967 р. знайшлися просіоністські діячі, які одразу стали “заспокоювати” громадську думку арабського світу. Ці діячі в один голос говорили, нібито народ Ізраїлю до агресії не має ніякого відношення, що причиною конфлікту є лиш “непрогресивні режими ворогуючих країн”. Населення Ізраїлю, мовляв, само стало жертвою антинародної політики власного уряду. Між трудящими не може бути ворожих відносин, їх об’єднує спільність класових інтересів і т. п. На цю демагогію марксиствуючих колонізаторів або сіоніствуючих марксистів, розраховану на те, аби приспати арабську пильність, дав гідну відповідь каїрський журнал.

“Мы ничего не имеем против хороших людей, трудящихся на своих полях и заводах во всех концах земного шара, в том числе и в Израиле, — писав тижневик. — Но считать, что 2,5 миллиона евреев в Израиле — лишь угнетенные рабочие и крестьяне и не существует никакой вражды между нами, — утверждение ошибочное… Они агрессоры и разбойники, которые отняли земли у арабов, разграбили их дома, и им ничуть не помешало то, что они были рабочими и крестьянами”.

Тут ми нагадаємо читачам, що тільки в ході так званої “шестиденної війни” Ізраїль захопив близько 20 % території Єгипту, 15 % території Сирії і майже 70 % території Йордану. Загалом ізраїльські загарбники окупували понад 65 тисяч квадратних кілометрів арабських земель. Це майже втричі більше, ніж територія Ізраїлю.⁴⁵² Продовжимо далі статтю журналу.

“…Эти 2,5 миллиона евреев не просто рабочие и крестьяне, а вооруженные воины в стране, которая превращена в военный лагерь. Они представляют собой агрессивную силу, которая совершила и продолжает совершать агрессию на арабской земле. Трудно, применяя один только принцип единства рабочих и трудящихся масс, согласиться что мы выступаем не против них, а всего лишь против существующего в Израиле режима. Невозможно также делить ответственность за совершенную агрессию между израильским режимом и ее исполнителями. Как можно игнорировать ответственность народа за режим, который ими правит и планы которого он выполняет!”⁴⁵³

У роки минулої війни принцип єдності трудящих довелося відкласти, а натомість висунути гасло: “Убий німця!” Перш ніж відправити на той світ чергового окупанта, його не розпитували про класове походження, досить було бачити на ньому німецький мундир.

В інтересах російського панування над поляками царський уряд, пише Енгельс, “хотів розорити вороже йому дворянство і привернути на свій бік селян”.⁴⁵⁴ Яка зворушлива картина “єдності” класових інтересів: російський царизм у ролі “благодійника” польського селянства! Насправді ж йшлося про один із методів поневолення нищенням сили (в даному разі польського дворянства), здатної вчинити опір колонізатору.

Глуха і глибока ворожнеча між Китаєм і Радянським Союзом, яка може призвести до 3-ї світової війни, наслідки якої важко передбачити, має в своїй основі також далеко не класові, а національні, точніше шовіністичні, гегемоністські прагнення. Зарубіжні вчені мають рацію, коли пишуть, що нація і національні інтереси стоять вище за своїм значенням, ніж клас, який є лише частиною нації. “Класс изменчив, а нация вечна”,⁴⁵⁵ — заявляють вони.

Правда, казенні марксисти це заперечують: інакше мислити вони не мають “дозволу” свого ЦК. Але вони завжди були найбільш консервативним елементом у розвиткові суспільної думки і завжди останніми, під загальний регіт, залишали свої догматичні, засиджені мухами позиції. Сьогодні в їхньому меню відомі положення про класи і класову боротьбу, про дві нації всередині кожної нації і т. п. Іншого вони “не знають”. Тим часом справжній, марксизм знає вододіл людського суспільства також по інших лініях. Крім поділу на класи, він розрізняє народи: експлуатуючі і пануючі — на одному боці, експлуатовані й поневолені — на другому. Народи-завойовники і їхні жертви. Колонії і метрополії. Нації неповноправні і залежні, великодержавні і гноблячі. І це не тільки не суперечить марксистській тезі про суспільні класи, не заперечує класової боротьби, а, навпаки, тільки підтверджує те й друге.

У міжнаціональному масштабі не тільки панівні класи, а й трудящі однієї нації можуть стати в експлуататорські відносини до пригноблених народів. Коли Енгельса 1882 р. запитали, що думають англійські робітники про колоніальну політику, він відповів, що вони думають про політику “те саме, що думають про неї буржуа… Робітники спокійнісінько користуються разом з ними колоніальною монополією на всесвітньому ринку”.⁴⁵⁶

Ленін також вважав, що робітники зацікавлені в “праве на добычу от грабежа чужих наций”.⁴⁵⁷ Він писав: великі імперіалістичні держави, в тому числі Росія, своєю колоніальною політикою “заразили даже пролетариат страстью к завоеваниям”.458 Ленін засуджував “угнетение целого ряда наций… великодержавными империалистическими народами”.459 Ілюструючи це на прикладі Польщі, писав: “Ніхто так не гнобив поляків, як російський народ”.460 А щодо України зазначав: “Проклятий царизм робив з великоросів катів українського народу”.⁴⁶¹