Трудівники моря: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Все слухати і все читати — це значить, що все можна говорити і писати. Звідси випливає абсолютна свобода слова і свобода друку. Якщо хочете, будьте видавцем; якщо хочете, будьте апостолом; а хто може, хай буде верховним жерцем. Ви запросто можете стати й папою. Для цього тільки треба створити віровизнання. Придумайте нового бога і ставайте його пророком. Нікого ви цим не здивуєте. В разі потреби полісмени вам посприяють. Нема ніяких перешкод. Свобода у всьому — грандіозна картина! Люди обговорюють рішення суду. Картають священиків і судять суддів. У газетах друкують: «Вчора суд виніс несправедливий вирок». До можливої судейської помилки, хоч як це дивно, нема ніякого співчуття. Людське правосуддя тут підлягає запереченню так само, як і божеське одкровення. Важко уявити собі більшу незалежність особистості. Кожен сам собі пан — не за законом, а у відповідності зі звичаями краю. І це право бути самим собі господарем настільки непорушне і настільки увійшло в життя, що його, так би мовити, вже й не помічають. Воно стало необхідним, мов повітря, яким дихають, стало придатним для дихання. Як і повітря, воно безбарвне і непримітне. В той же час всі тут «лояльні». Обивателі тут із марнославства намагаються бути вірнопідданими. А взагалі тут панує і править XIX століття. Воно вривається у всі вікна цього вцілілого середньовіччя. Старовинний нормандський легітимізм то тут, то там пронизали промені свободи; його старезна халупа осяяна новим світлом. Важно знайти край, де б пережитки старого були такими хисткими. Від історії — старозавітність архіпелагу; розвиток просвіти і промисловості робить його сучасним. Здорове дихання народу звільняє його від застою. Однак це нітрохи не заважає процвітати якомусь сеньйорові з Мелеша. На папері — феодальний лад, насправді ж — республіка. Ось у чому феномен Ла-Маншського архіпелагу.

Одна вада є в цій свободі, тільки одна, і про неї ми вже говорили. В Англії існує тиран. У цього англійського тирана таке ж саме ймення, як у кредитора Дон Жуана — Неділя. Англійці — народ, який створив прислів'я: Time is money, тиран Неділя скорочує діловий тиждень до шести днів, тобто забирає в англійців сьому частину їхнього капіталу. І протидіяти цьому нема жодних можливостей. Неділя панує силою звичаїв, а це деспот сильніший за всі закони. Неділя — то король Англії, його наслідний принц — сплін. Право Неділі — наводити нудьгу. Вона замикає майстерні, лабораторії, бібліотеки, музеї, театри і мало що не парки та ліси. Зрештою — наголосимо на цьому, — англійська неділя менше пригнічує Джерсей, ніж Гернсей. Якщо у Гернсеї шинкарка-французка наллє в неділю якомусь захожому кухоль нива, то дістане за це два тижні тюремного ув'язнення. Коли політичний вигнанець, щоб прогодувати дітей і дружину, чоботарюватиме й надумає попрацювати в неділю, то мусить зачиняти віконниці, щоб не почули стукоту його молотка: якщо почують, накладуть штраф. Якось у неділю художник, що тільки-но приїхав з Парижа, став на дорозі, щоб намалювати дерево. Сотенний гримнув на нього, звелів припинити неподобство і тільки з милосердя не посадив його туди, де козам роги правлять. Один саут-гемптонський перукар поголив у неділю клієнта і заплатив за це в державну скарбницю три фунти стерлінгів. Все пояснюється дуже просто: сам господь бог відпочивав по трудах сьомого дня.

І все ж щасливий народ, який вільний шість днів на тиждень! Якщо вважати, що неділя — це синонім рабства, то ми знаємо народи, у яких сім неділь на тижні. Рано чи пізно ці останні кайдани спадуть. Безперечно, судова справа, затіяна, наприклад, супроти єпископа Коленсо — вагомий доказ цього. Однак поміркуйте над тим, який шлях до свободи пройшла Англія з тих пір, як Еліот був притягнений до судової відповідальності, наважившись сказати, що на Сонці є життя. І для забобонів настає осінь. Тоді вони осипаються. Це час занепаду монархій. Час цей настав.

Цивілізація Нормандського архіпелагу йде вперед, і її не зупинити. Це цивілізація самобутня, що аж ніяк не заважає їй виявляти гостинність і національну терпимість. У XVII столітті на ній відбилась англійська революція, а в XIX — французька. Двічі її глибоко стрясло віяння незалежності.

Зрештою, всі архіпелаги — вільні краї. В цьому виявляється таємнича дія моря і вітру.

XVIII

Притулок

Нормандські острови, колись страхітливі, стали дуже приємною місцевістю. Рифи, колись небезпечні, стали місцем притулку. Край поневірянь перетворився на берег порятунку. Сюди пристають ті, хто вибрався з небезпеки. Сюди збігаються всі, хто зазнав катастрофи, чи то від бурі на морі, Чи внаслідок революційної діяльності. Цих людей, мореплавця і політичного вигнанця, обдавало піною різних морів, але сушаться вони разом і відігріваються в променях тутешнього лагідного сонця. Молодий Шатобріан, бідний, нікому не відомий, позбавлений батьківщини, якось сидів на камені старовинної гернсейської набережної. Добра літня жінка запитала його: «Чи не допомогти вам чимось, мій друже?» Яку глибоку душевну втіху, який дивний спокій відчув француз-вигнанець, зачувши на Нормандських островах мову своєї батьківщини. Для нього вона — втілення самої цивілізації, в ній він відчув голос рідних провінцій, вигуки в наших портах, пісеньки наших вулиць і полів. Reminiscitur Argos. Людовік XIV не без користі влив у цю давню нормандську народність чималий контингент справжніх французів, які бездоганно говорили рідною мовою; відміна Нантського едикту відродила французьку мову на островах Ла-Маншського архіпелагу. Опинившись поза межами Франції, французи воліють доживати віку на цих островах, тут посеред скель вони дають волю своїм мріям і маренням, чекають кращих днів; вибір саме цієї місцевості пояснюється ще й тим, що їх вабить сюди чар зустрічі з рідною мовою. Маркіз де Рів'єр, той самий, якому Карл X одного разу сказав: «До речі, я забув тебе повідомити, що я призначив тобі титул герцога», плакав від зворушення, дивлячись на джерсейські яблуні, і надавав перевагу П'єр-роуду в Сент-Ельє перед Оксфорд-стріт у Лондоні. В цьому ж таки П'єр-роуді мешкав герцог Анвільський, він же Роган і Ларош-фуко. Одного разу герцог Анвільський, у якого була стара мисливська такса, запросив лікаря з Сент-Ельє, щоб проконсультуватися з ним про своє здоров'я, а заодно перевірити стан здоров'я собаки. Він попросив лікаря виписати для такси рецепт. Собака був цілком здоровий — вельможа просто бавився. Лікар виписав рецепт. Другого дня герцог одержав від нього такий рахунок: «За дві консультації:

1. Панові герцогу — один луїдор.

2. Його собаці — десять луїдорів».

Сама доля визначила Нормандським островам стати місцем притулку. Які тільки люди, гнані нещасною долею, не знаходили тут пристановища — від Карла II, коли йому довелося тікати від Кромвеля, до герцога Беррійського, якому доля судила зустрітися з Лувелем! Близько двох тисяч років тому сюди ввірвався Цезар, рокований на загибель від руки Брута. Починаючи з XVIІ століття, ці острови побраталися з усім світом, перед яким уславилися своєю гостинністю, їм властива безсторонність, ява позначає усі краї, що дають захисток зайшлим людям. Острів'яни, дарма що вони роялісти, не цураються поверженої республіки; вони гугеноти, але визнають емігрантів-католиків. Навіть більше, настільки люб'язні щодо них, що, як ми вже казали, так само, як і вони, ненавидять Вольтера. Коли ж, на думку багатьох, в тім числі й на думку державної церкви, ненавидіти ваших ворогів — найкращий спосіб любити нас, то католики, очевидно, вважають, що їх дуже люблять на Ла-маншських островах.

Прибулець, який уникнув загибелі в корабельній катастрофі і знайшов тут тимчасовий сховок, не знаючи, що йому готує доля, трапляється, відчуває глибоку пригніченість, бо навіть повітря в цих пустельних місцях сповнене відчаю; та раптом він вловлює на собі лагідний, легковійний подув вітру й оживає. Що це за подув? Відлуння, слово чи, може, зітхання? Ні, то щось невловиме. Але того «чогось» досить. Хто з нас на цьому світі не відчув могутності цього «щось»!

Років десять-дванадцять тому француз, що недавно поселився на Гернсеї, блукав по одній з піщаних дюн західного узбережжя; йому було тоскно, самотньо; він думав про втрачену батьківщину. По Парижу прогулюються, а на Гернсеї — блукають. Острів видавався йому лиховісним. Весь обрій застеляв туман, хвилі били в берег, море шпурляло на скелі громаддя спінених валів, небо було чорне й зловісне. Одначе була весна, але весна на морі має своє страшне ім'я — «рівнодення». Це пора ураганів, а не зефірів, і можна пригадати травневий день, коли під ударами вітру морська піна злітала на двадцять стіп вище від вершка сигнальної щогли на найвищому майданчику замку Корне. У француза було таке відчуття, ніби він в Англії: він не знав по-англійськи жодного слова; старий розірваний вітром англійський прапор лопотів над напівзруйнованою вежею край оголеного мису; поблизу тулилися дві або три халупи, а вдалині, скільки сягало око, тяглися сипучі піски, чагарники, зарослі вересу і колючого терну — одне слово, ланди; подекуди виднілися вуглуваті обриси приземкуватих батарей з широкими амбразурами; кам'яні брили, обтесані людською рукою, навівали такий же сум, як і скелі, позализувані морськими хвилями; француз відчув, що його охоплює глибока душевна скорбота, з якої починається ностальгія — туга за батьківщиною; він слухав, він дивився — ніде ніякого просвітку; баклани в пошуках здобичі, хмари, що тікають удалину; весь обрій наче засланий важким свинцем; неосяжне блідаво-сіре полотнище спадає з зеніту, привид спліну в савані бур; нічого такого, що подавало б хоч якусь надію, що б нагадувало батьківщину: француз замислився, і ще більше спохмурніла його душа, але ось він підвів голову — із напіввідчиненнх дверей халупи до нього долинув дзвінкий, чистий, ніжний голос; то був голос дитини, яка співала французьку пісеньку: Скоріш в поля, скоріш в ліси, Скоріш назустріч милій!

XIX

Не все, що на архіпелазі нагадує Францію, однаково гарне.

Один добродій розповідав нам, як, прогулюючись в неділю по чарівному острову Серк, він почув куплет старовинного гімну французьких гугенотів — його аж надто піднесено і по кальвіністськи строго виспівував сповнений глибокого релігійного чуття хор віруючих на подвір'ї якоїсь ферми:

Все довкола нас смердить Трупом — здохлим звіром, Лиш один Ісус пахтить Найсолодшим миром.

Сумно і навіть боляче думати, що під ці слова люди в Севеннах ішли на смерть. В цьому куплеті стільки комічного, що він мимоволі викликає посмішку, але ж пісня врешті-решт трагічна. З неї сміються — а над нею треба плакати. Слухаючи цей куплет, Боссюе, один із сорока французьких академіків, кричав: «Убий! Убий!» А втім, для релігійного фанатизму, потворного, коли він переслідувач, зворушливого та величного, коли він сам гнаний, форма гімну нічого не важить. Фанатики прислухаються до іншого, прихованого й темного, але могутнього гімну, який таємниче звучить у їх душах, незважаючи на ніякі слова. Релігійний фанатизм проймає високістю навіть смішне, і хоч би яка була поезія та проза його поборників, він перетворює і цю прозу, і цю поезію могутньою і таємною гармонією своєї віри. Він надолужує потворність слів і виразів величчю взятих на себе випробувань і зазнаних мук. Брак поетичності він компенсує високим злетом сумління. Хай розповіді про мучеництво й плоскі, але що з того, коли мученик сповнений благородства?

XX

Homo edax

Час спливає, і обриси острова змінюються. Острів — твориво океану. Вічна матерія, а не її форма. Смерть постійно перетворює все суще, навіть пам'ятники, створені самою природою, навіть граніт. Все міняє форму, навіть безформне. Споруди, які звело море, руйнуються, як і все інше. Море їх вибудовує, море їх руйнує.

Протягом останніх півтори тисячі років тільки між гирлом Ельби та Рейну із двадцяти трьох островів зникли під водою сім. Спробуйте знайти їх тепер в глибинах моря. В XIII столітті море створило Зюдерзеє, в XV столітті воно затопило двадцять два села і вирило бухту Б'єр-Бош, в XVI столітті, проковтнувши Торум, воно несподівано утворило Долартську затоку. Сто років тому перед новим Бурдо, який нині тулиться на кручі нормандського узбережжя, ще можна було розрізнити під водою дзвіницю старого Бурдо, залитого морем. Кажуть люди, що в Ерк-У під час відпливу іноді видно дерева підводного друїдського лісу, затопленого у VIII столітті. Колись Гернсей належав до Ерму, Ерм — до Серку, Серк — до Джерсею, а Джерсей — до Франції. Через протоку між Францією і Джерсеем могла б перестрибнути й дитина. Коли єпископ Контуанський відправлявся на Джерсей, у протоку кидали оберемок хмизу, щоб він не промочив ніг. Море будує й руйнує, людина ж допомагає морю — тільки не будувати, а руйнувати. Без упину розкришують усе зуби часу, але найневтомніший серед них — кайло людини. Людина — то гризун. Вона все переробляє, все змінює — то на краще, то на гірше. Тут вона спотворює, там перетворює. Легенда про Роландову печеру не така вже й фантастична, як здається на перший погляд; на обличчі природи — шрами від ран, завданих їй людиною. Рубець, спричинений людською працею, видніється на господньому твориві. Так, наче людина прагне завершити те, чого не починала... Вона пристосовує світобудову до своїх потреб. У цьому основний сенс її діяльності. В неї для цього вистачає зухвалості, можна навіть сказати — безбожжя. Участь її в такій роботі іноді образлива. Людина — жива істота, якій призначений короткий вік, життя якої — постійне вмирання, — замахується на безконечність. Людина намагається загнуздати мінливу природу у всіх її проявах — припливах і відпливах: і стихію, котра прагне зімкнутись з іншою стихією, і безмежні сили морських чорто-риїв, і глибокі надра землі. Вона каже їм своє: «Ні кроку далі!» Вона ставить свої умови, і всесвіт змушений їх приймати. Хіба не вона — володар всесвіту? Вона розпоряджається в ньому, як тільки їй заманеться. Всесвіт — первісна матерія. Світ, боже твориво — канва для людини.

Зусебіч перед людиною постають перепони, але її нічого не зупиняє. Вона долає рубежі, переступаючи їх. Неможливе — це кордон, який постійно відступає перед нею. Геологічна формація, основа якої — скам'янілий намул всесвітнього потопу, а вершина — вічні сніги, для людини — звичайна стіна; вона пробиває цю стіну і йде далі. Вона розрубує перешийок, свердлить вулкан, обточує скелю, видовбує потрібні їй поклади в надрах землі, розбиває на дрібні шматки високий мис. Колись вона робила все це для якогось там Ксеркса, сьогодні вона не така дурна — працює на себе. Людина порозумнішала, і це називається прогресом. Людина працює в своєму домі, а її дім — земля. Вона пересуває, переміщує, усуває, зносить, відкидає, зриває, риє, копає, ламає, висаджує в повітря, крушить, розпилює, стирає з лиця землі одне, знищує інше і, руйнуючи, створює нове. Ні перед чим вона не зупиниться: ні перед товщею землі, ні перед гірським хребтом, ні перед будь-яким нагромадженням перепон, ні перед сяйливою силою матері, ні перед незбагненною величчю природи. Коли громаддя світобудови потрапляє в межі її досяжності, вона в них прорубує вилом. Людина спокушається можливістю винищити частину божого творива, з молотком у руках вона йде на приступ неосяжного. Можливо, майбутнє побачить Альпи, зрівняні з землею. Підкорися, куле земна, своїй мурашці! Дитина, ламаючи іграшку, здається, шукає в ній душу. Так і людина начебто шукає душу землі.

Проте не варто перебільшувати нашої могутності: хоч би що робила людина, загальні риси світобудови — непохитні; головна її маса від людини не залежить. Людина може змінити щось у деталях, але не цілість. І це добре. Бо весь всесвіт у руках провидіння. Він керується законами, які людині непідвладні. Те, що робимо ми, не виходить далеко поза межі земної поверхні. Людина одягає або роздягає землю, вирубуючи ліси, вона ніби здирає з неї одяг. Але сповільнити обертання земної кулі довкола своєї осі, прискорити рух земної кулі по своїй орбіті, додати або відняти хоч одну туазу із семисот вісімнадцяти тисяч миль шляху, які щоденно долає Земля, рухаючись довкола Сонця, змінити час рівнодення, не дати впасти краплині дощу — не можна! Що вище нас, те вище нас. Людина може змінити клімат, але не пору року.

Спробуйте примусити Місяць рухатись не по екліптиці!

Мрійники — а серед них були визначні люди — мріяли про встановлення на землі вічної весни. Протилежні пори року - літо й зима — постали внаслідок похилого положення осі Землі щодо площини екліптики, про яку ми оце казали. Щоб ліквідувати ці протилежні пори року, треба всього лише випростати земну вісь. Нема нічого простішого! Вбийте на полюсі кілок аж до самого центру земної кулі, прив'яжіть до нього ланцюг, підшукайте десь подалі від нашої Землі точку опору, вирядіть туди десять мільярдів запряжок по десять мільярдів коней у кожній; вони натягнуть ланцюг, вісь Землі випростається — ось вам і жадана весна. Як бачите, суща дрібничка.

Але пошукаємо раю десь-інде. Весна — це добре, але свобода і справедливість кращі, ніж вона. Рай — субстанція духовна, а не матеріальна.

Бути вільним і справедливим — це залежить від пас.

Душевний спокій ми знаходимо у нас самих. Тільки там, у нас самих, наша вічна весна.

XXI