Гуляйполе: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Махна це розвеселило:

— Так чому ти про це замогильним голосом доповідаєш? Радіти треба, що нам приділяється така велика увага. Виходить, ми чогось варті. А між іншим, що їм робити? Адже в їхній армії тепер два мільйони безробітних песиголовців! Куди їх? Ось і будуть при ділі — ловитимуть вітер у полі. У тебе все?

Задов продовжив:

— У кожному селі більшовицькі продагенти тягнуть з бідолашних селян по три шкури. Усіх, хто приховує хліб, розстрілюють.

Нестор спохмурнів, а Задов закінчив доповідь:

— Беруть по 30—50 заручників і їх також розстрілюють або навіть спалюють.

— Знаю, — перебив його Махно. — Про таке ж доповідали Галина і Негребецький. За всі ці лиходійства більшовики дістануть сповна, — голос у "батька" став металевим. — Сьогодні, вже відразу по обіду, зведемо рахунки з Будьонним. Тобі, Льово, буде важливе завдання: разом з командиром "Чорної сотні" їдьте за село і, як побачите авангард червоної кінноти, підпустіть його якнайближче, потім розвертайтесь і, не вступаючи у бій, тікайте до моря. А Будьонний зі своєї дурної голови помчиться за "Чорною сотнею", як голий у лазню, й попаде у мою засідку. У цьому бою я особисто відсічу Семенові голову. Ну, будь здоров.

Коли Задов від'їхав, Галина взяла Нестора за руки, пригорнула їх до себе. Вона дивилася на коханого чоловіка благаючим поглядом:

— Несторе, ти ще зовсім хворий. Тобі не можна сидіти в сідлі. Така важка рана! І права рука в тебе слабка від поранення. Може тільки керуватимеш боєм, а сам не братимеш у ньому участі?

— Не відмовляй, Галю. Нічого не вийде. А зрубаю йому голову лівою рукою не гірше, ніж правою.

— Тоді я буду з тобою.

— Ось цього я не хотів би. Побереглася б.

— Ні! Якщо ти такий настирливий, то я теж не поступлюся...

— Добре, нехай буде гречка: схопиш відрубану голову Будьонного. А тепер пішли в намет переодягнемося, приготуємося до роботи...

Бій розпочався за планом Махна. Будьонний стрімголов і з шаленим криком "ура" кинувся за втікаючою від нього "Чорною сотнею", не помітивши, коли з флангів був оточений кулеметними тачанками, які відкрили щільний вогонь по наступаючій кінноті. Коли Семен Михайлович зрозумів, що гине, розвернувся назад, але позаду нього, в тилу, вже була махновська кіннота. Він знову розвернувся і — навтікача до моря. А звідти на нього кинулася скажена "Чорна сотня". Червоний полководець заметушився туди-сюди!.. Ага! Куди б не рипнувся — скрізь для нього "зачинені двері і вікон немає". Перша кінна більшовиків гинула на очах, — впала в паніку і стала зовсім некерованою. За тими, хто "вискочив з мішка", ганялися кулеметники на тачанках і дострілювали їх. Та це були лише квіточки. Будьонний[93] все ще бився з махновцями і не втрачав почуття мужності. Аж нараз із-за степового обрію вирвалася невелика група кавалеристів на чолі з чорним вершником. Будьонний впізнав цього чорного диявола відразу — то був сам Махно. "Батько" з такою силою врізався у ворожий клубок, що за якусь хвилину прорубався до Будьонного. Ще кілька змахів шаблі — і злетить голова в Семена Михайловича. Тут уже, якщо хочеш жити, тікай! І якнайхутчіше!

Так і вчинив відомий червоний полководець. Йому вже ні до чого була та недобита жменька його вояків, лиш би врятуватися самому. Командарм вирвався на життєвий степовий простір — і помчав щодуху, сам не знаючи куди, аби тільки відірватися від цього чорного диявола. А Махно не відставав ані на крок, навпаки, все наближався. Ось-ось дістане втікача шаблею. І нараз (такого не бувало в "батька" за всю революцію) кінь Махна спіткнувся — не впав, ні, плавно пригнувся (все-таки молодець "Козачок", знав, що падати йому у цій ситуації не можна) на передні ноги. Цього було досить, щоб Будьонний врятувався від неминучої смерті. А кіннота, що йшла з ним у бій, уся лежала трупами серед голубого цвіту весняних трав Приазов'я Невдовзі тут над степом, закружляли чорними і білими хмарами вороння та чайки. Надвечір Махно підкликав до себе Задова.

— Льово, куди пропонуєш іти зараз? Де нас чекають? — поцікавився у нього "батько”.

— Можна на Дон, куди поспішав, щоб придушити селянське повстання, Будьонний, та вже, як бачимо, не поїде. То може ми туди? Зустрінуть нас козаки, здебільшого українці, з хлібом-сіллю. А можна на Волгу. І там хазяї-селяни по горло ситі "воєнним комунізмом".

— Зрозумів, — відповів Махно. — Ми йдемо на північ України.

Махно — він завжди Махно, послухає усі поради, а зробить по-своєму. І чому він не пішов на Дон чи на Волгу, а повернув на північ України, — це було відомо лише йому і тільки його тонкому розуму підвладне таке рішення.

...Москва. Кремль. Кабінет голови Раднаркому. Входить Ленін. Він — нервовий і сердитий.

ЛЕНІН(сам до себе). Неподобство! Сором! Уся Червона армія вже рік ганяється за цим бандитом Махном, і все марно. Він просто глузує з нас! Ми за ним полюємо на Півночі, а він з величезною армією у кілька десятків тисяч чоловік з'являється на Півдні. Ми за ним туди, а він уже в іншому місці — на Заході. Ми на Захід — а він знову на Півночі або на Сході. Диявол якийсь та й годі!

(Голова Раднаркому підходить до телефону, що стоїть на столі, крутить ручку, знімає слухавку, намагається говорити спокійно). Включіть Україну. Харків... Фрунзе... Алло, алло! Михайле Васильовичу! Ти кожного дня доповідаєш, що голову цього бандита Махна привезеш мені у Кремль, а сам, як мені стало відомо, ледве втік від нього. То правда, що сам Махно мало не зарубав тебе у Мелітополі?.. Виходить, правда... А якого біса ти там був? Мені тільки не бреши... Я все знаю. Завелася там якась фіфа?.. Гаразд, гаразд, не виправдовуйся. Добре, що втік. А то хто доповідав би на політбюро про Махна... Так, так, батенька, готуй свою сідницю на політбюро. З нас уже весь світ насміхається. Замість того, щоб вщент розбити Махна, в нас усе виходить навпаки. Він нас лупцює. Ще й яких втрат зазнаємо!.. Тисячі й тисячі червоноармійців загинули від його табель і тачанок. Убитий Пархоменко, ледве врятував свою голову розхвалений тобою Будьонний. І ти в тій же компанії... Ні, батенька, терпіти такого сорому більшовицька партія не може (пауза). А я впевнений, що ти його ніколи не спіймаєш. Ти, Михайле Васильовичу, недооцінюєш його військового таланту. Він — полководець. Шкода, що не з нами. Побачимо... Я хотів би помилитися... Зв'яжись із Дзержинським. Нехай дає вказівку своїй людині на знищення Махна. Чого зволікати? Чи вже й у нього руки короткі? Вас обох треба на політбюро.

Поклав слухавку. Заклав руки за спину, почав ходити швидко по кабінету — від столу до дверей і назад.

...Широке поле зі стиглими пшеницями й житами, з луками й перелісками. Спекотна пора. Вдалині чути періодичну стрілянину. Нарешті вона зовсім стихла. З пагорба до річки Дністра спускається Махно, Галина Кузьменко, Лев Зіньковський (Задов), Іван Негребецький, Сашко Нетреба, кухарка Нюся і ще десятків п'ять-шість повстанців. Усі зупинилися на березі.

МАХНО(не то сам до себе, не то до своїх сподвижників). Ось і скінчився останній бій у моєму житті. Він був жорстоким і шаленим. На полі бою, в долині і під лісом, знайшли свій вічний спочинок повстанці і червоні козаки, віддали тепло своїх сердець і кров свою рідній землі українській. Одні загинули за славу й життя нікому ще не відомого більшовицько-комуністичного ладу, інші — їхні кровні брати, але вороги за ідеями, — вмерли знеславлені на поталу багатьом поколінням (пауза). Цей бій, як багато попередніх, я виграв. Та кому потрібний виграш, коли за ним стелиться дорога бродячого собаки, проклятого усім людом вигнанця? Чи заслужив я цю зневагу й прокляття? Не знаю. Я хотів ощасливити селян. Вони повірили, що я принесу їм волю й добро і нарекли мене своїм "батьком". Не виправдав їхньої довіри, бо за селянську правду боровся сам проти всіх, а всі інші — один проти одного. Усі ми воювали за свої дрібні інтереси, за одноосібну славу, а погубили найцінніше — незалежність України. Тепер на ній хазяйнують ті, що принесуть трудовому народу безмежне море сліз і крові. І в цьому чи не найбільша моя провина (пауза). Сьогодні, у найважчу в моєму житті хвилину, зі мною найвірніші друзі й повстанці. Вдячний вам, як ніколи, і низько вклоняюся вам усім живим та мертвим (Махно низько схиляє голову). Попереду в нас Дністер... Через півгодини ми вже будемо за кордоном, у Румунії. На чужині. А позаду нас ще Україна, ми ще стоїмо на рідній, прабатьківській землі, можемо доторкнутися до неї руками, поцілувати її. Як би важко на батьківщині не жилося, вона для нас єдина мати. Вона любить і пригортає до серця свого не лише щасливих дітей, ай — з важкою долею, заблудлих. Тож, якщо хтось із вас не має сили її покинути, хай залишається... Я не тримаю, не примушую йти за мною у невідомість. Особисто мені надто важко покидати Україну, в землі якої знайшли вічний спочин мої пращури, мої дорогі батьки, брати і сестри. Я мав померти тут... А не судилося. Дванадцять разів кулі ворога прошивали моє грішне тіло, а серце залишалося живим. Воно б'ється. Мабуть, ота фатальна, тринадцята куля, для мене ще не приготовлена ні Богом, ні Дияволом. Що ж, така моя доля... Дорогу собі я вже вибрав — на чужину, в невідомість. Кожний із вас також має зараз вибрати свою дорогу. Хто зі мною, — ходімо.

Махно повертається спиною до присутніх, йде до річки. Кухарка Нюся вихоплює револьвер, подарований їй давним-давно Махном, цілиться у спину Нестора. Його затуляє собою Сашко Нетреба. Лунає постріл. Махно обертається. Сашко падає біля його ніг. Нюся тримає револьвера і ще раз цілиться в Махна. Та Зіньковський-Задов її випередив: він розряджає у неї кілька разів свого маузера. Нюся падає мертвою.

ЗАДОВ(підійшов до неї, з огидою і зневагою штовхнув ногою). Як кажуть у нас в Одесі: "Врізав і "ша”! (пауза). Я давно мав відомості, що хтось із жінок, наближених до оточення "батька”, працює на "чека". Аж ось воно хто!

Махно схилився над Сашком, який ще подавав ознаки життя.

[93] Семен Будьонний (1883—1973). Маршал Радянського Союзу. У 1919—1923 рр. — командувач Першою кінною армією. 1939—1941 рр. — заступник наркома оборони СРСР. У 1941—1942 рр. — головнокомандувач військ Південно-Західного та Північно-Кавказького фронтів, де показав свою нездатність до керівництва військами в умовах механізованої війни. 1943—1953 рр. — командувач кавалерією. Один з організаторів масових репресій серед військових у 1930—1940 рр.