— Ні, відповідь неправильна. Спробуй ще раз.
— Вибач. Не ображайся, Адю. Але ж бачиш, воно так і виходить…
— Знаєш, що я справді хотів би мати? — Каже Адріян. — Яку крамничку? — він не дивиться на Дарину, дивиться перед себе на дорогу. — Не салон — салон погане слово, гламурне, для нових малоруських… Крамничку. Щоб там були постійно виставлені на продаж речі, яких більше не виробляють. Гарні, потрібні речі, — від швейної машинки «Зінґер» до затискача для самокруток. Розумні вжиткові речі, які знадобились би й сьогодні. Речі, призначені на довге служіння, але витіснені масовим серійним виробництвом. Ти ж погодишся зі мною, що купа жінок радо шили б самі і собі, й дітям, замість ходити в «мейд ін Чайна»? А скільки народу курило б щирий тютюн, а не оце ліцензійне сміття! — він киває на пачку «Davidoff», що лежить біля важеля коробки передач. — Ну, от… В такому, значить, дусі. І поруч, за стіною — щоб ремонтні майстерні. Типу як ті на Хрещатику, в дворі біля Макдональдса, де ми тобі восени застібку на кольє направляли. Хороші, чесні ремісничі майстерні. І там би сиділи серйозні дядьки, які всі ті речі повертали б до життя. Щоб люди їх купували не для понтів, а для себе. І користувалися б ними й далі.
— Магазин «Утопія», ні?
— Хай і утопія. Хай мрія. Називай як хочеш.
— І хатній ткацький станок постав там, будь ласка. Це вже особисто для мене. Завжди хотіла мати сукню зі справжнього домотканого полотна.
— Нема питань. Уже замовляю.
— Класна гра.
— Це не гра. Ти ж сама сказала — утопія. Так краще.
— Я думаю, ти швидко набрав би клієнтуру.
— Я теж так думаю.
— І знайшов би послідовників. І може, навіть заснував би мережу. Як ті швейцарці, що «Freitag», тільки в тебе гоноровіше задумано.
— А бачиш.
— А потім якось уночі приїхали б пацани на джипах і спалили б твою утопію к їдрьонє фєнє, разом з усіма чудесами. Як тільки в них упали б продажі їхньої «чайни».
— А може б, і не спалили. Поки не спробуєш, то й не дізнаєшся, адже так?
— Але це дуже гарно, Адюсь. Справді.
— Тобі подобається?
— Так. І знаєш, кому б ще сподобалося? Владі. Страшенно б сподобалося. Це в її стилі. Вона з Швейцарії й мені торбу від «Freitag» у подарунок привезла, оту чорну, велику…
— Це ті, що їх з авточохлів шиють?
— Еге, вони. Владка тішилась ними так, ніби сама придумала, — не стільки дизайном, скільки ідеєю. Реабілітацією, як ти кажеш, чесного ремесла… Вона й себе ремісницею вважала. Так і говорила, в пресі навіть… Ох, Адю, як шкода, що ти її не знав!
— Шкода, що не можна знати всіх гарних людей, яких уже немає.
— Ви з нею в чомусь дуже подібні. Дуже. Якийсь у вас обох той самий душевний вітамін у надлишку, якого мені в житті хронічно бракує…
— Бачу, ти таки зголодніла. Вже під'їжджаємо, ще трошки — і буде гарна корчма. В ліску, під соснами.
— Ох, киць, я серйозно кажу! Може, неоковирно висловлююсь, вибач, але це тільки тому, що забагато нараз усього навалилося…
— А ти не метушись. Ти ж весь час вібруєш, як у розетку встромлена. Од кожної машини на дорозі смикаєшся. Не треба, маля.
— Адю. Послухай. Я одну річ собі думаю. Погану річ, страшну дуже. Весь час думаю, відколи та баба про могильник сказала. Навіть тобі озвучити боюся.
— А ти не бійся.
— Це про Ніну Устимівну. Про її батьків, точніше. Про Владиних діда й бабу.
— А вони тут до чого?
— Зараз скажу. Слухай. Влада підозрювала, що вони в тридцять третьому «на голоді» працювали. Розкуркулювали, виходить, десь тут на Київщині. Звідти й Владиного діда кар'єра пішла, то вже потім, як голод почавсь, їх до міста перекинули. Вдома про це не говорилося, звичайно, але вона щось таке колись підслухала. Та й по біографії так лягало… Казала, що бабушка її, коли вже персональною пенсіонеркою дітлахів у дворі шугала, щоб яблук не рвали, то, як дуже вже лютилась, «куркуляками» їх обзивала. Найгрізніша лайка була в неї.