— Дякую.
— Він тобі й далі для фільму матеріали збирає. Теж дещо цікаве нарив. Я йому вже не став казати, що фільму не буде…
— Фільм буде, Адю. Він скоса глипає на неї.
— Буде, — повторює Дарина з такою непохитною певністю древніх пророчиць у голосі, аж його прошкрібає холодком. — Тепер я в цьому не маю вже ні капелинки сумніву.
Адріян мовчить. Стежить за дорогою.
— Ти ще не зрозумів, так? — озивається вона м'яко, як до дитини.
— Що саме?
— Пам'ятаєш запис мого з Владою інтерв'ю? Ну, того, в Пасажі, що тобі потім снилося, тільки з Гелею в головній ролі?
— Не дуже виразно. А що?
— Влада мені тоді картину пообіцяла подарувати. Із цього самого циклу — «Секрети». Сказала, прийдеш і вибереш собі.
— А потім загинула. А ти не встигла прийти й вибрати. Я розумію, Лялюсь, як тобі шкода, що не маєш по ній жодної речевої пам'ятки. Фото чи відео — це зовсім не те, що лишається по людині зробленого її власними руками, це я дуже добре розумію…
— Нічого ти не розумієш. Якраз вибрати я встигла.
Він знову глипає на неї. Ця жінка ніколи не перестане його дивувати.
— Це була ось ця сама робота, Адю. Оця, що ми в них забрали.
— Не може бути.
— Ця сама. Тільки ще ціла, непорізана, звичайно.
— Ти певна? Може, це тобі тепер заднім числом так здається — що ця сама?
— Ні, не здається. Я її одразу впізнала, з першої хвилини. Це від неї подарунок. Від Влади. Це вона мене сюди привела. На те місце, де її «Секрет» був похований. Про ту подаровану картину, крім нас із нею, ніхто більше не знав.
— Чорті-що…
— Та ні, все просто. Вона дуже акуратна була дівчинка. Знаєш, із тих, хто завжди прибирає за собою — і не любить мати боргів. Я думаю, вона закриває свої земні рахунки. Виконує зобов'язання, що колись на себе взяла. Очевидно, без цього вона не може піти. Я маю на увазі, зовсім піти. Розумієш?
— Угу… Схоже, це не тільки з нею так.
— Ага, мені теж ці гробки тридцять третього з голови не йдуть…
— Дорога через братську могилу, м-да…
— Ну, таких братських могил по цій стороні Збруча — в кожному селі… Тільки що не через кожну машини їздять, слава Богу.
— З черепом кислотна історія.
— Знаєш, що я подумала, коли вона розказувала? Череповище — це ж Голгота по-староєврейському!
— Лялюсь. Мій Лялюсь.
— Що?
— Нічого. Слухай, іди до мене за секретарку, га?
— І будемо вдвох скуповувати в нащадків «воїнов-освободітєлєй» трофейні годинники, а потім перепродувати їх новим мародерам?