Якісь, блін, пророцтва дельфійського оракула — слова на місці, а смислу ніякого!.. Як ти про той «секрет» казала — купка закопаного сміття… «Жінки не покинуть родити». Як, як?
Так тут написано. «Жінки не покинуть родити». Тю. Теж мені, E = mc2.
А знаєш, не така вже воно й дурна думка, як здається…
Та причому тут… Ти зрозумій, той сон був попередженням — і попередження чомусь лишилося непочутим! Хто був той зрадник, якого я мав убити? А через нього ж хтось мусив загинути — раз той сон і досі мене по коліну лупить!..
Слухай. Пора це припиняти. Ми обоє сходимо з ума. Це, як у Макбета з відьмами, — той теж старався розшифрувати віще послання, і чим це скінчилося? Ми все одно так нічого не дізнаємося. Ніколи, нічого не дізнаємося. Все, милий, баста. З мене досить. Гаси світло, скоро світати почне…
Лялюська? Ммм?.. Ти спиш?
Я спу.
Ну, добре. Добраніч…
Те, що сталося, не містилося в голові нікому. «Стодоля» зник.
Як то, зник?! А отак-о — вийшов удосвіта, невдовзі по Адріяновім відході, з криївки в село по харчі — й зник. Досі не повернувся.
Хоч як Адріян старався відводити погляд, його звідусюди стрівали Гельціні очі — страшні, розширені в чоловічках до суцільної чорноти, із наллятими кров'ю кутиками. Такі очі були в зайця, якого він колись устрілив, — доки їх не встелила каламуть, і потім вони заскліли, зробилися мертві. Ті Гельціні очі його дратували, вимагали від нього якогось додаткового зусилля, а думки й без того розбігалися навсібіч, мов миші в стодолі. Гельця йому заважала; ліпше б її тут не було.
Найгірше не містилося в голові те, що харчі вони ще мали — правда, вже на денці, й самі крупи, а їх сирими не вжуєш, але ж Гельця і в цих «переходових» умовах примудрилася зварити кулешу, ще з день-два пересидіти б далося! І трохи протицингової трав'яної гербати ще було — правда, без цукру… Він би зараз залюбки випив тої гербати, хай і без цукру, аби гаряча була, але трудно — мусив удовольнитися з дороги схололою кулешею, і тепер в обважнілому шлункові гурчало, ніби там хтось двигав меблевий гарнітур; це теж його дратувало. Та, до холери, а якби й надголодь прийшлось трохи посидіти, то що такого?.. Їсти — не срати, можна зачекати (як підбадьорювали вони себе, коли Гельця не чула!): скільки раз, бувало, в лісі живіт приставав до спини, кору з листям жували, аби смажний, як суха пательня, рот наповнився слиною, а ошукане тіло загуло солодким дурманним теплом, — чи ж первина повстанцеві терпіти голод!.. І що такого мусило статися «Стодолі», що він зненацька погнався на зламану голову по харчі, не діждавши навіть Адріянового повороту?..
Не те, не те, щось тут було не те, — і він це чув, і хлопці чули, і ця невисловлена мука вкупі з тривогою свербіла в душах, як нужа, яку виводять над багаттям: коли воші,
зачувши вогонь, зачинають вилазити з-під шкіри, — і легше розчепіреним на вістрі пломеня рукам стерпіти чесний, як хірургічний ніж, опік, аніж цей, заходячий зашпорами в мозок, свербіж…
І хто — «Стодоля»!.. Той, хто найнещадніше дбав за конспірацію, хто мав владу віддавати за найменше порушення на військово-польовий суд, — і хтозна й скількох уже віддав, за ним не тільки ворожі життя числилися… Його гаслом було — «Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить»: тепер Адріянові здавалося, наче «Стодоля» те щоразу проказував якось нарочито визивно, зухвало-глумливо, — наче в живі очі прямо остерігав, щоб йому не вірили, й забавлявся з того, що ніхто відважний його так само прямо не спитає: то й вам, друже, не вірити?.. Давній парадокс, із гімназійного курсу логіки: критянин сказав, що всі критяни брехуни; чи правду сказав критянин? Парадокс без розв'язку — за теоремою Гьоделя, в кожній аксіоматичній системі є твердження, якого в межах цієї системи справдити неможливо. Але коли в межах системи перебуваєш ти сам, то від такого знаття захитаний світ починає пливти, всі речі рушаться з місць, як у страшному сні, де переходиш замерзлу ріку і зненацька насередині лід починає колотись тобі під ногами, відкриваючи чорну безодню: якщо підозрювати зрадника в кожному, в товаришеві, який виніс тебе на собі з-під куль (та чи ж справді так воно було? чи не був то тільки такий хитрий трюк, умисне підстроєний, мов ті енкаведистські засідки-«бочки» з інсценізованою стріляниною, щоб одурена жертва повірила, буцімто її «одбили свої», й розказала гаданим «своїм» усе, чого з неї не вирвано в тюрмі під тортурами, — звідки можеш знати, як то направду було, адже, крім «Стодолі», інших свідків тому фатальному травневому переходові не лишилося, а сам ти був тоді непритомний?..), — якщо нікому отак не вірити й за всім убачати ворожий підступ, то як тоді жити, і як — не збожеволіти?
А може, «Стодоля» й збожеволів? Не витримали нерви, щось йому помішалось, — а ніхто з групи не завважив, не спинив?..
Большевики так дуріли, і нерідко. І стрілялися в них, і з вікон викидались їхні очільники. Адріян давно перестав із того дивувати — відколи вгледів раз у бою, як за краснопогонниками, що кинулись навтьоки, біг навздогінці їхній майор, малий і щуплоплечий, мов ґном у ґротескових накрилках нараменників, і з криком: «Стой… твою мать!», стріляв утікачам у спини — і кількох таки поклав, поки «Ворон», першим отямившись од загального заціпеніння (бо такого чуда — офіцер стріляє в спину своїм людям — ніхто з повстанців доти на очі не бачив!), — не скосив ґнома короткою чергою. Адріян надовго запам'ятав тодішній спільний порух співчуття до живих ворогів, — доти йому траплялося жаліти лиш мертвих, коли лежали серед ліса непідібрані, в чужих одностроях, із заскленими очима в небо (подумки дорікав їм: ти чого до мене прийшов?..), — а тоді подумалося, що всі звірства гарнізонників, і їхнє непросипуще чорне пияцтво, їхні дикі вибухи ірраціональної люті (десь на смерть забили шомполами дядька, що приїхав у ліс по дрова, десь ізчинили стрілянину по дітях, які з'їжджали з гори на санчатах, і одне вбили…) — мусили походити не з самого тільки почуття безкарности («Нам всьо можна!» — гаркнув один такий п'яний Ванька, коли селяни прийшли скаржитися «панові офіцеру», що «так не можна»), а й із того, що на клекочучій партизанкою чужій землі ці люди, перетворені на ґвинтиків, — як ґвинтики ж і ламалися, не видержавши натиску: як у страшному сні, їм цілий час коловся під ногами лід, а ззаду чигав який-небудь свій майор у нараменниках, щомиті готовий стрелити в спину. А майорові, своєю чергою, — якийсь його зверхник, а тамтому — ще вищий, і так аж до самого Сталіна: всі всіх боялись, і ніхто нікому не вірив. І це й була головна формула їхньої влади, котру вони несли з собою, як масове потьмарення ума, — зробити так, щоб ніхто нікому не вірив. Щоб ніхто нікого не любив — бо довіра можлива тільки між люблячими. Власне цього вони від нас домагалися, в цьому мала бути їхня перемога.
І тепер його додатково злостило те, що він чув у собі і в хлопцях цей самий гнійний вірус — роз'їдаючу труту мовчазної підозри. Хоч і гнав од себе думку про найгірше, вона була вже в ньому, в них усіх — уже вприснута в кров, як оте «щеплення», що дістали арештовані в К., — по чім ґебе неждано-негадано пустило їх додому, і до місяця всі сімдесятеро щеплених сконали од незнаної недуги. Найпринизливіше почуття для чоловіка — ніби ти, сам не помітивши коли, піддався і, мимо власної волі, поводишся так, як собі бажає противник. І все, що давало тобі силу — дружба, побратимство, любов, — починає розпадатися зсередини, точене сумнівом. Ти сам робиш за ворога його роботу — сам колеш собі під ногами лід, цюкаючи топірцем у ритмі серцевих ударів…
А може, «Стодоля» просто не ризикнув іти з бесагами назад по лісі, коли розвиднілося, й зараз десь пересиджує, чекаючи ночі?.. Та й де, в селі?
А чом би й ні — станичний міг його сховати. Ще є надія, треба лиш зачекати до ночі. Мало що могло трапитися.
Адріян розумів, що вони тут без нього вже обгризли між собою на суху кістку всі ймовірні версії того, що могло трапитися, — а його поворот мовби влив у них нові сили, для заходу на друге коло. Справді, чого лиш на війні не трапляється. За інших обставин, себто якби «Стодоля» був тут, він би розповів їм про міліціянта, якого стрів у місті, за три і півповерха до призначених дверей. «Уходите, там капкан»… А тепер ні, тепер уже не розповість. Навіть якщо «Стодоля», дасть Біг, вернеться, живий і здоровий, — все одно не розповість. Тільки в звіті, провідникові. Не вір нікому, і ніхто тебе не зрадить.
Ні, провідник колись казав йому інакше, — давно, ще у Львові, за німців, у той недобрий час, коли наші люди упадали геть непояснимо — коли ґестапівці розстрілювали членів ОУН на вулицях, пізнаючи їх серед перехожих так безпомильно, мов фотокартки наші в кишенях мали, аж доки не з'ясувалося, що таки й мали, і не лише фотокартки, — що ще в листопаді 1939-го в Кракові, на спільній раді ґестапо й НКВД, совєти передали німакам списки всіх політичних справ, які дістались їм од поляків, і всі, хто вступив в ОУН за Польщі, мусили зникнути, піти в підпілля: «Запам'ятай, — казав тоді йому провідник, — навіть якщо зраджу я, ти не зрадиш ніколи». І він запам'ятав — по тому, як йому при тих словах пороснули мурашки вздовж хребта. На ввесь вік запам'ятав: він — вартовий, що не сміє покинути стійки, навіть коли би зостався сам-один.
А прецінь не був один.
Обличчя «Левка» й «Ворона», стурбовані й насурмонені в примарному гасовому посвіті (Гельця таки взялася запарити гербати — єдино розумна річ, до якої можна було вдатися, щоб заховати видимість ненарушеного порядку), будили в ньому зараз незвичну, болісну ніжність — так, ніби, молодші за нього на яких сім-вісім літ, ці хлопці були йому синами. Якби Бог дав йому сина, він би жадав собі одного — щоб той виріс таким, як вони. Їх змалку навчали, що основа життя — то труд і молитва, а насправді навчили відрізняти добро від зла. А тільки це й важить, це найважніше, що батько має дати своїй дитині, — за решту подбає Бог… Адріян чув, що йому мутиться в голові й очі починають сльозитися, — мабуть, через те, що в криївці бракло повітря. І ще йому заважала Гельця — не міг бачити тих її закривавлених очей раненого зайця, вони ніби прошивали його наскрізь. Ніби звинувачували, ніби так прямо й казали: ти завжди його не любив — ну що, радий тепер?..
Не був радий. Далебі, не був. Хтів одного — знати вже раз правду. Або туди, або сюди. Або суха земля під ногами, або з головою в крижаній воді, — але щоб уже напевно чи те, чи друге. Тільки б не це сновидне потріскування криги там, де належиться бути тверді. Тільки б уже нарешті прокинутися з семимісячного сну, крізь який він сліпо йшов із розплющеними очима. Йшов тому, що любив цю жінку. Вона зараз дивилась на нього майже з ненавистю, а він і далі її любив.
Ні, стрілянини, сказали хлопці, не було, — якби була, почули б, звук розноситься далеко. Була, отже, надія, що «Стодоля» живий.
Але з криївки треба було виноситися. В чому як у чому, а в цьому Адріян був певен. Ця криївка тхнула йому могилою. Від самого початку тхнула.
Тому належалось випити гербати — їх чекала ночівля в лісі.
Гельця дивилася тими своїми страшними зчорнілими очима, мов не розуміла. Mater Dolorosa, роздратовано пронеслось йому в голові. Вона не любила спати на снігу, колись була призналася, що це їй найнеприємніше з усього партизанського побуту. Мабуть, для жінки то таки неприємне — коли всі сплять під одним плащ-наметом, складені докупи на один бік, як ложки в шухляді, перевертаються всі гуртом, і хлоп спросоння може вхопитися рукою за щось, що йому не належить, — але його, Адріяна, зараз більше турбувало, як їм на ту ночівлю втеплитися: снігу, щоб нагорнути зверху на плащ-намет для термоізоляції, нападало явно недосить, кепсько буде, як приморозить уночі. Гельця ляже посередині, вони її грітимуть, вони її берегтимуть, щоб не перестудилася. А якщо «Стодолю» таки захопили облавники? Вода все не хотіла вкипати. Дайте, я на ню похухаю, запропонував «Левко», і «Ворон» з готовністю підгигикнув, — вони показували самим собі, що годні ще жартувати. Або й справді їхня юна енергія, як у молодих звірят, брала гору; що ж, незле. Незле. Ще повоюємо, хлопці, — ще, як той капітан казав, дамо їм жар у… Дивився на безживного казанка: ну закипай, закипай же! — а перед затуманеним зором стояло інше подібне видмо: в подовгастій металевій скриньці над полум'ям коливалася вода, і з дна на поверхню піднімалися, дедалі рясніше, сяйні іскорки бульбашок, обкипаючи вздовж по контуру хірургічні металеві щипчики, готовані для операції… Та операція тоді так і не відбулася, що?..
Здригнувся: Гельця його покликала! І враз він злякався — по-справжньому, до зимного стиску в грудях: та що це я, сплю? — і вся втома разом пропала, як рукою зняло. Знов був скупчений, готовий до дії, — лиш серце билось прискорено. Це все той клятий сумнів так його був занеміг, забрав йому рештки сил. Зараз, зараз…