Як гадаєш, це справді ми? Чи ми собі тільки снимося? Не знаю, Лялюсь…
У мене часом таке відчуття… Тільки ти не смійся, добре?.. Не буду.
Таке відчуття, ніби нам дісталася чиясь інша любов. Чиясь, колись, несправджена — знаєш, як у граматиці недоконаний вид… Ну, значить, так мусило статися.
Ні, ти послухай… Якось у дитинстві, я ще зовсім маленька була, ми ще на Татарці тоді жили, — з нашого двору виїздила одна дівчинка. Дім уже був призначений на знесення, десь невдовзі по тому й нас виселили, — а ця сім'я була перша, цілий двір їм помагав вибиратися. Стояла перед під'їздом вантажівка, з квартири виносили меблі, — ті самі кріселка, на яких ми в гостях у тої дівчинки гарцювали, як зараз бачу їх там у вітальні… Надворі, під відкритим небом, вони виглядали, наче вирвані з рота зуби. Абажур мені дали потримати, що в них висів над столом, — знаєш, такий на дротиках, жовтогарячий із кетяшками…
Знаю: п'ятдесяті роки.
Угу, в них все було старе… Знятий з місця, він теж перестав бути абажуром — якби вдягти його через голову, була б спідниця принцеси… І от тоді, розумієш, мене найбільше мучила одна річ… Із тою дівчинкою ми напередодні робили разом «секрет». Дуже були з нього горді. І я весь час думала — ось, вона виїздить, і що ж тепер буде з нашим «секретом»?.. Розумієш, вона про нього забула. Їй було вже не до нього. Може, якби ми вдвох улучили хвильку, втекли від дорослих, розкопали той «секрет» і присягли над ним у вічній дружбі, все було б інакше. Тягло б на мелодраму. Або, якби вона той «секрет» комусь «заповіла», дозволила після свого від'їзду ще комусь показати, якійсь іншій дівчинці… Але нічого такого не відбулося, — було ясно, що наш «секрет» умер. Умер, тому що вона про нього забула. З ним сталося те саме, що й із кріселками, з абажуром: він утратив свій прямий смисл. Хоч і лишався там, де й учора, ніким не рушений, він більше не був «секретом» — був уже просто купкою закопаного сміття. Ти слухаєш?..
Угу…
І я пам'ятаю, яка на мене недитяча туга тоді навалилася… Дитина — вона ж відчуває так само, як дорослі, тільки пояснити того не вміє. Ніби мені відкрилися нараз усі ті «секрети», що ми наробили, а потім покинули й ніколи більше до них не навідувалися, — як вони всі й далі лежать там, у землі. Всі наші запечатані дружби, сльози, клятви… Наші маленькі життя, накриті скельцями, — як експонати у мами в музеї. Такий величезний музей покинутих «секретів». А люди по ньому ходять — і навіть не здогадуються, що він там, у них під ногами…
Музей покинутих секретів — гарно. Мені подобається. Я, здається, якось безтолково розказала…
Ні, я зрозумів. Ти хочеш сказати, що ми з тобою разом через те, що випадково відкопали чиюсь чужу любов. Як отой «секрет», покинутий власниками. Ну… Десь так.
А ти не думаєш, що, може, ті власники нам його теж, як ти кажеш, «заповіли»?..
Я тобі скажу, що я думаю. Я думаю, що той чоловік любив Гелю. А вона зробила щось не так. Якусь жахливу помилку зробила, через яку все пішло шкереберть. І досі не направиться.
Ну, це вже твої фантазії…
Це просто чуйка. Нормальна бабська чуйка, повір моєму слову. Якраз ми, красуні й розумниці, потрапляємо в житті таких дров наламати, що ніякій дурепі не присниться. Правда, правда… Знаєш, чому? Бо в нас ризиків більше. Більше спокус уявити, ніби ти хазяйка над чиєюсь долею, ніж у якої-небудь сірої мишки.
Ніколи не любив сірих мишок…
Ага, тож то й біда! Всім вам подавай красунь і розумниць. А нам, думаєш, від того легше в світі жити?
Ой ти ж моє бідолашненьке…
Угу, пожалій мене, пожалій… Я-то принаймні жива — поки що. І дуже, дуже тепла… Ах, чорт! Що таке?
Коліно! Згадав! Я згадав, Лялюська!.. Я крався під плетеним тином десь на передмісті, а в місті на мене чекала зрада. Я мав убити зрадника, Лялюсь! Я для того і йшов, мене для того викликали! Але я навіть імени його не взнав, нічого!..
Це в сні було?..
І я вдарив коліно — об той тин!.. Жартуєш?
Які жарти, дівчино! Я через цей біль і згадав… І ти, до речі, теж там була — говорила зі мною.
Я? І що ж я говорила?
Стоп, а може, то й не ти була… Може, бабця Ліна… В усякому разі, голос був жіночий, це точно. Якась дуже близька мені жінка, дорога… Невже мама? От блін, не можу згадати… Тільки мокра рілля весь час чогось перед очима стоїть…
І ти не пам'ятаєш, що вона говорила, та жінка?..
Чекай, я ж був записав спросоння! Десь воно тут на столику має бути… Ось, знайшов! Є. На сигаретах.
Покажи. Ого, ну й наґрамузляв…
Так потемки ж писав! «Не знадобиться»… М-да…
Що це значить?
А я звідки знаю? Вилетіло все на фіґ… От уже дійсно — «не знадобиться», як на глум фразочка… Кров якась у Києві… Теж не пам'ятаю… Жінки… До чого тут жінки? Дай, я гляну.